Слово як... «нашатир»

Хоча в гоголівському «Ревізорі» серед персонажів немає позитивного героя, прискіпливі театрознавці знайшли його, це — сміх, за допомогою якого автор пропонує глядачам «розлучитися зі своїм минулим». І ось, скільки часу людство намагається весело відхреститися від свого непривабливого минулого, нічого не виходить. Немов бур’ян крізь асфальт, «пробиваються» через досягнення прогресу людська жадібність, злодійство, лицемірство, шахрайство, цинізм та обман...

•  Тому так довго і стабільно на кону тримається інтерес до цієї геніальної комедії Миколи Гоголя. Сценічне втілення «Ревізора» в різні часи було важливим художнім нагадуванням про живучість людських пороків. Істинне слово Гоголя пропонувалося «вдихнути» як нашатир, щоб з’явилася можливість побачити дійсність у реальному світлі. Усвідомлюючи гірку правду про те, що городничі зі своїми молодими командами спокійно живуть і в наш час, слід констатувати — «Ревізор» не втрачає актуальності.

Прем’єрну виставу «Ревізор» Київського театру на Липках повною мірою можна вважати авторською, оскільки режисер-постановник Валентин Козьменко-Делінде створив сценографію і костюми, розробив музичне оформлення. Це сприяє відчуттю цілісності вистави, ясності її естетичного посилання.

•  «Ревізор» грали і в традиційних класичних костюмах, і максимально наближали до наших днів, тут поле для фантазії широке. У цій виставі В. Козьменко-Делінде відходить від точного визначення епохи, в сценічних костюмах є мотиви сюртуків і аксесуари ХІХ столітя, є й сучасний партикулярний одяг. Наявністю такої еклектики режисер стверджує, епоха — не важлива, важливий гоголівський текст, покладений на час, важливі характери, потворно видозмінені обставинами, важливі актори, що інтерпретують їх. Режисер відступає від манери відкритого гротеску, виконавці комікують стримано, але з прихованою внутрішньою експресією. Глядач, втім, отримає належну порцію сміху й задоволення від вже хрестоматійних сцен: дуету Добчинського і Бобчинського, приходу Городничого до готелю до Хлестакова, барвистих монологів уявного ревізора про власну персону, про Пушкіна, з яким він у дружніх взаєминах, віртуозного спокушання дружини й дочки градоначальника. Все це буде. По-акторському яскраво, дотепно, з безліччю цікавих візуальних знахідок, особливо смішних, коли слово і дія, що відбувається, кардинально розходяться в значеннях, ось ці ребуси глядач із захопленням розв’язуватиме.

•  Однак зачин вистави, коли прозвучить класична фраза: «До нас їде ревізор!» за настроєм буде швидше зловісний, ніж комедійний. Максим Михайліченко, що грає Городничого, зосереджений, він вже прораховує подумки можливі ходи й наслідки. Роздаючи вказівки підлеглим, він явно сердиться від неприємності, що несподівано виникла. Адже як добре все було, зібралося міське начальство в церкві, всі свої, з Богом поговорили...  Тільки ось ніяк перехреститися ні в кого не виходить. Лише рука Городничого тягнеться хреста сотворити, і всі, як за командою, за ним, та знову щось відволікає, треба вказівку дати, відшпетити, нагримати. Так і не вдається завершити таїнство молитви, справи земні, либонь, важливіші будуть!

І тут глядач бачить простір церкви, що вгадується. Посередині —  стилізований позолочений вівтар із брамою, різьблені округлі рами для ликів святих обабіч. Задник на всю сцену поблискує темним холодом дзеркала. Кривого дзеркала? Або «збільшувального скла»? Але щось не так у цій церкві. До вівтаря, святая святих, запросто заходять всі,кому не ліньки, і брама його вже нагадує двері шинку. Ікон тут немає, забиті дошками рами, а то й взагалі використовуються як вхід і вихід. Гранично зрозуміла художня образна метафора режисера. Коли немає нічого святого, вбито віру, коли з церкви роблять склад, хлів, лазню, зрозуміло, що в рук з’являються важливіші турботи, ніж класти хреста на своїх грудях.

•  Режисер «жонглює» веселими вигадками, які розкривають образні можливості трактування автора. О, Гоголе, який же ти знавець людських душ! Ось Хлестаков (Роман Лях) грає в більярд яблуками і забиває їх... у роти підлесливих чиновників. Знайомство столичного «фітюльки» з дружиною та дочкою завбачливий Городничий влаштовує в лазні, еротичний масаж — норма спілкування. Як і злизати крем з обличчя матусі й поводити смичком по грудях і дупі доньки, зізнаючись у глибокому почутті — апогей абсурду в сцені сватання. Родина Городничого в передчутті переїзду до столиці, на підлогу викидається оберемок м’яких іграшок. Вони для можновладців — метафора людей, які нічого не варті, яких не шкода, цих — геть, інші будуть!

Під час дії виникають відеопроекції чудового класичного живопису, лунає прекрасна музика, контрастно відтіняючи те, що відбувається. Цей колосальний багатовіковий духовний світ ніби вигукує: чи можливо на тлі досконалої рукотворної краси існування такої моральної потворності людей та їхніх ницих вчинків?

•  Фінальне мовчання після оглушливого викриття Хлестакова у виставі Театру на Липках замінене звучанням молитви. У порожньому темному просторі сцени, в цьому мороці показаної глядачеві зневіри й беззаконня, з’являється ікона. Вона, вигнана, прагне «повернутися», зайняти у вівтарі своє місце, забите дошками. Емоційного піку вистави досягнуто. Режисер, звернувшись до вікової мудрості людства, вказує можливий шлях порятунку. Ікона, вихоплена з темноти променем, дарує надію. Вона — світло в кінці такого нескінченно довгого тунелю. Може, це вірний шлях?