Сльози пам'яті

Мені було п'ять років, коли батьки привезли мене із Забайкалля до Чернівців. У такому віці живеш не словами, а відчуттями. Я досі пам'ятаю своє чуттєве захоплення, порівнянне хіба що з раптовим відкриттям для дальтоніка всіх фарб світу. Мене просто приголомшив сад білого наливу, виноградна злива, абрикосовий пушок. Мені скажуть, що це могло трапитися і в Абхазії, і в Туреччині. Так, могло б, але трапилося все-таки на Буковині.

Мені було десять. Я вчився в третьому класі. На уроці української літератури мене викликали до дошки. Перед цим я три дні поспiль готувався: читав коротенький текст і переказував його. І ось я прочитав, переказав, але отримав тільки четвірку. Я сів за парту й заплакав. Я плакав не через оцінку. Я плакав від безсилля: ця майже рідна, ця чужа мова не піддавалася мені. Вона була живою. Лише потім я зрозумів, чим можна було її взяти: любов'ю. Десять років по тому в Опалисі поет Давид Самойлов сказав мені: «Я перекладаю Миколу Бажана. Жодного слова не розумію, а мені здавалося, що я знаю українську».

Колись Мандельштам вiдзначив «еліністичну природу» російської мови, а Набоков — її чудову здатність передавати ландшафт, томління дерев, запахи, дощі, все ніжно-людське, а також мужицьке, грубе, соковито-соромітцьке. Обидва поети, думаю, мали на увазі те, що між звучанням і значенням російських слів дистанція, що наближається до нуля. У цьому значенні українська ще більш «еліністична» за російську. «Крихкий» «ринва», «зеленкуватий», «праля», «карколомний», ні, ці слова виліплені не зі звуків, а з матеріалу. «Ірпінь» — це не слово, а прозорий згусток смоли.

Уперше — школа не враховується — я заговорив по-українськи в еміграції. Все-таки «четвірка» дечого варта. Виявилося, що молоді українці, котрі виросли в Америці чи в Англії, російської не розуміють. Це правда, це не удавання і не ідеологічна придурь. Не знаю, можливо, нинішні українські діти теж погано розумітимуть російську? Особисто мені про це думати боляче. Але я корисливий, я письменник і хочу, щоб мене прочитало якомога більше читачів. Хоча б у перекладі. Я не ворог тим гуцульським дітям, котрих чверть віку тому навчав у Карпатах англійської та російської. Вечорами я обходив приземкуваті інтернатські корпуси, в яких спали мої учні. В коридорі на першому поверсі стояли десятки пар дитячих черевиків, черевичків, калош, сандалій. Чому сандалій, адже стояла вогка осінь? Взуття, зношене до білого, обривки шнурків, вузол на вузлі, прілий дух шкіри, поту, дощу. Ви б спробували, дивлячись на ці черевики, черевички, калоші, сандалії — та чому ж сандалії, адже вже стояла осінь? — не спертися на перила й не розплакатися...

Прага

№217 12.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»