«Сьогодні у театрах багато фальші, як і в нашому житті»

Нині на основній сцені Київського театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра з великим успіхом проходять прем’єрні покази ексцентричній комедії «Опискин. Фома!» Роботу над повістю Федора Достоєвського «Село Степанчиково и его обитатели» режисер вистави Олексій Лісовець почав задовго до офіційної прем’єри. Йому ж належить прекрасне інсценування без малого двохсотсторінкової прози класика.

Один із найбільших театральних майстрів України середнього покоління, Олексій Лісовець нутром відчуває природу сценічного мистецтва. Зберігши у своїй виставі практично всіх чисельних мешканців Степанчиково (18 персонажів упродовж трьох годин практично у повному складі на сцені!) і зв’язавши розрізнені репліки у зв’язну оповідь, він позбавив глядача від прямих авторських оцінок, якими рясніє текст Достоєвського. У тексті збережені лексика і колорит ХІХ століття, всі інші складові — сценографія Олега Луньова, костюми Крістіни Корабельникової і музичне рішення, придумане самим режисером,— переносять у післявоєнні 1950-ті, і при цьому постановка виглядає на диво актуальною і сучасною.

«Опискин» сконструйований з ґрунтовністю філософського трактату, в якому кожен із дивакуватих персонажів розглянутий режисером крізь лупу, а до остаточного вердикту глядача повинно привести багатократне переживання схожих ситуацій. Аби домогтися свого, Олексій Лісовець не боїться видатися в’їдливим і скрупульозним, нескінченно варіюючи однотипні мізансцени. У їх центрі — «сільський політик» і вмілий маніпулятор Фома Опискін (центральну роль азартно веде Лев Сомов), який поступово підминає під себе всіх і кожного — від світлого поміщика Ростанєва (Анатолій Ященко), у домі якого безсоромно є нахлібником, до цілої армії його дивакуватих напівбожевільних родичів-нахлібників. Орудуючи над Достоєвським зі скальпелем хірурга, Олексій Лісовець намагається докопатися до причини — яким же чином лише одна людина, до того ж за будь-якими мірками — повна нікчемність, зуміла перетворити маєток Ростанєва на справжнісіньку божевільню?! На кому лежить відповідальність за те, що відбувається з нами всіма на кожному кроці, удома, на роботі і в усій країні, — на подібних «опискіних», які зневажають оточуючих, чи все-таки на нас самих, тих, хто дозволяє маніпулювати собою з помилкової добродушності, відсутності сили волі або звичайної людської байдужості?

Вистави, що не дають простих відповідей на складні питання, примушують замислитися про механізми суспільних зв’язків і внутрішньої сутності людини, виховують розважаючи, у сьогоднішньому українському театрі у великому дефіциті. Це особливо гостро відчуває багаторічний наставник Олексія Лісовця, його вчитель, художній керівник Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра Е. Митницький, який дуже високо оцінив нову постановку. В ексклюзивному інтерв’ю «Дню» Едуард Маркович розповів про останні прем’єри театру, який очолює вже більше тридцяти років, також поділився своїми спостереженнями про стан українського театру і ті виклики, які йому кидає сучасне суспільство.

КОЛИ АРТИСТ ДІЗНАЄТЬСЯ, ЩО ВІН ВИДАТНИЙ, — ОДРАЗУ Ж ДУРНІШАЄ

— Едуарде Марковичу, чим відрізняється ваше покоління сорокарічних (і більше) від нинішніх режисерів — учнів?

— Віковий діапазон значний — від 25 до 50-річних. Відрізнялися безкорисливістю до побуту, комфорту. Зараз, коли перевалило за сорок, стали визрівати й інші мотиви... але вони в русі, відчувають час. Професіоналізм багатьох — очевидний, у деяких навіть високий. Професійні ідеали допомагають довго триматися на плаву. Скільки людей, втративши високий сенс, зіскакують з професії до сорока років. Цікаво, як теперішній «формат», нинішні норми виживання відіб’ються на «прочитанні» ними наших реалій. Одна справа, коли ти стоїш на землі, інша справа, коли дивишся з вікна лімузина... Безсрібником, якого не зачепили принади нашого часу, був Дмитро Лазорко, який бродив по театрах України, освоюючи театральний простір. Своєрідна людина, мейстерзінгер свого часу. І дійсно, роздвоєння на високі ідеї і меркантильні спокуси начебто «не поєднувані», — говорив Олександр Сергійович.

— Як ставитеся до визначення «реалізм» і, зокрема, «реалізм» у мистецтві?

— Реалізм — ґрунт мистецтва. Від якості ґрунту залежать сходи. А сходи — результат нашої творчої «меліорації». Мистецтво — це наше бачення того, що ми знаємо. І на основі того, що ми знаємо, ми «бачимо» те, що не знаємо, не прожили, реально не відчували, але здогадуємося. Мистецтво — наше плотське уявлення про життя, коротше — наші фантазії. А рівень мистецтва — похідна від сили нашої уяви. Реалізм має різні модифікації. Як виражена реалістична основа — це інша справа.

— Чим займається театр сьогодні?

— Театр займається тим же, чим займається письменник. Хороший письменник, так або інакше, пише про себе. У К. Станіславського театр починався «з вішалки». Тепер театри такі бідні, що й вішалки може не бути. (Доки жарт). За наявності «вішалки» необхідний ще і режисер. Якщо режисерові нічого розповісти про себе, кому він цікавий?! Ні акторам, ні тим більше глядачеві. І глядачі, йдучи з театру, підраховують збитки родинного бюджету.

— А у вашому театрі кого б могли назвати видатними артистами?

— Коли артист дізнається, що він видатний, — одразу раптово дурнішає. Це я до того говорю, що у нас далеко не зірковий театр. І взагалі, «зірковий», на мою думку, звучить образливо. За цим ховається вульгарність, самозакоханість. Для мене визначальне слово — кваліфікація. Якби не працював із чехами, з німцями, не був би такий категоричний. У нас існують поняття: дарування, талант. У них — кваліфікація. При чому одразу і не зрозумієш, він такий талановитий чи так технічно «зроблений». А ось коли до актора з киркою пробиваєшся, а він вже, як ви говорите, видатний, у нього інколи погано зі слухом, не чує режисера. Правда, треба сказати, що і режисери бувають «шепелявими». Ніяк не можуть виразно викласти думку.

— Артистові важливо бути розумним?

— Розумним важливо бути не лише артистові, не перешкодило б і всім державним діячам. Але, є ще одна основоположна якість, особливо для режисера, — порядність.

У КОНГЛОМЕРАТАХ НАШОЇ КРАЇНИ ВЕЛИКОЇ ПОЛІТИКИ Я НЕ БАЧУ. ПОЛІТИЧНИЙ БІЗНЕС...

— Ви спостерігаєте театральне життя Києва вже понад півстоліття. Який на цьому відрізку найцікавіший час був у театрі?

— «Найцікавішим» був радянський час. Тоді хороший театр був майже дисидентом. Не відвертим, інакше б його, до біса, закрили! Театр працював на опір. Хороший театр був у Москві: «Таганка», «Современник», Ефросовські вистави; у Ленінграді — Товстоногов, Акімов. У нас теж були окремі чудові вистави. У багатьох режисерів потреба в опорі була органічною, не робити так, як тебе притискують і розмазують. Сьогодні у театрах багато фальші, як і в нашому житті. Імітація новаторства як прикриття порожнечі — душа у консервації. Галопом інстинктами — глядача наповал.

— Як ви сприймали тодішню критику?

— Тоді — болісно. Якщо ви б почитали пресу радянського часу про мої вистави у Театрі російської драми ім. Лесі Українки: «Традиційний збір», «Варшавська мелодія», «Дивна місіс Севідж», «Справедливість — моє ремесло» тощо в авторстві вірнопідданої критики — охоронців «ідеологічної невинності», ви б зрозуміли, що не сьогодні, так завтра мене повинні були «видалити» не лише з цього театру, а взагалі з професії. Але щось не спрацювало.

— У телебачення сьогодні величезний вплив і тісна взаємодія з великою політикою. А театр начебто незалежний від політики, але функціонує без грошей...

— У конгломератах нашої країни великої політики я не бачу. Існує політичний бізнес, де все підкоряється миттєвим, чиїмось особистим інтересам. Велика політика — це коли країни зі страшних руїн, після воєн за декілька років перетворюються знову на країну. А коли країна перетворюється на руїни — моральні перш за все, це тягне на певну статтю з кримінального кодексу. З телебачення геть пішло мистецтво. На екрані — серіальний кримінал. З естради теж пішло мистецтво. Тільки дивуєшся, як естрадні діви не застуджуються, виходячи на сцену напівголими. Є, звичайно, обдаровані люди з відчуттям такту і смаку, але не можна випадати з «отари»... Чинити опір, утриматися, не потрапити під цей прес — завдання сьогоднішнього театру.

ГЛЯДАЧІВ НЕ ВИБИРАЮТЬ! ГЛЯДАЧІВ ПОРОДЖУЄ ЧАС

— На вашу думку, в драматичному театрі чи важливо підтягувати до рівня режисури візуальну і музичну складові?

— Чим менше декорацій на сцені, не люблю «багатослівності», тим ближче художник. Розумні люди довго язиком не мелють, вони промовляють два слова, і всім усе зрозуміло.

— Коли до вас у театр прийшов Олександр Курій?

— На зорі. Прийшов хлопчаком з консерваторії. Нині — маестро. За Данила Лідера був художник такого ж масштабу Михайло Івницький, працював з Георгієм Товстоноговим, з Галиною Волчек, на щастя, і мені довелося з ним працювати. Кажучи про одного режисера: «Уявляєш, він прийшов і говорить: «Мені потрібно!». Івницький, людина делікатна і скромна, порекомендував звернутися до такого-то художника, він приймав замовлення. «Йому потрібно — це не означає, що і мені це потрібно». Ні Курію, ні сценографові нашого театру Олегу Луньову, до речі, учневі Лідера, не скажу: «Мені потрібно». Ми говоримо довго. Детально. Занудно. А коли «почуємо один одного» — далі, як говорив класик політичних метаморфоз, — «процес пішов»...

— А артисти — щось інше?

— Артисти — це перше! І якщо вони вслуховуються, вдумуються — це вже досягнення. Деякі так натреновані, що насилу збирають мізки потрібної миті. Серіали — атрофія мозкових ресурсів артиста. Вони працюють вахтовим методом — серію за серією. Яке це мистецтво? Який шлейф минулого або перспектива майбутнього? Розстріл творчих можливостей артиста!

— Едуарде Марковичу, вам подобається сьогоднішній глядач і його реакції в залі?

— Глядачів не вибирають! Глядачів породжує час. Подобається глядач, збуджений сенсом, а не сюжетом. І якщо це трапляється, значить, ми працюємо по ділу. Правда, не враховувати запити і настрої «каси» ну ніяк не можна...

— Змоделюйте, будь ласка, ситуацію, за якої театру добре б працювалося?

— Радянське фінансування, мінус фальшива ідеологія, плюс обов’язкове дотримання загальнолюдських цінностей, що охороняється законом, мінус подвійні стандарти, плюс європейська демократизація країни!

— Але зараз же ідеології немає...

— Є! Лише називається — «корупція». Говорять, соціалізм прописався у Фінляндії, Швеції. У нас не вийшло, бо більшовики були дуже агресивні, у них скупчилася ненависть багатьох поколінь. Ненависть до багатих. Ось навіщо царську сім’ю розстріляли? Адже цар вже був не страшний. Атавізм ненависті. Співжиття дуже бідних і дуже багатих — динаміт, тротил... рано чи пізно вибухне.

— Жити страшно?

— Ми розвиваємо інстинкти і не виховуємо дух. Чим більше людей, які не окріпнули духом, тим страшніше жити.

— Чи багато людей у вашому оточенні?

— Мало. Самота — основна «упаковка» душі...

— У чому ж тоді шукати опору, якщо все складно?

— Справа, якою людина займається, якщо вона захоплює, і є точка опори. Люди були разом за часів порятунку від іхтіозаврів і пітекантропів.

— Виїзд режисерів за кордон продовжується чи зупинився?

— Нікому виїжджати...

— Яке майбутнє театру років за тридцять?

— Я поєдную театр з літературою. Літературою про людей. Які будуть люди — такою буде література. І театр.

— Швидше з літературою, ніж з тим, як живе суспільство?

— У літературі є вічні імена. Ці вічні імена визначають літературу як віддзеркалення життя. Справжня класика продукує цінності вічні. Звичайно, можливі набіги і в модернізм, і в постмодернізм... В основі класики — людське життя, воно і є «джерело мистецтва» (Чернишевський). Парадокси, злети і обвали — привабливі таїнства людської спільноти. І як би не зображалося життя на сцені, все одно — на основі реальності. Адже на сцену виходить не космічний персонаж, а людина. І режисер бере за основу те життя, яке знає, з якого вийшов. Реалізм з нескінченними модифікаціями.