Соло для самотніх сердець

До фіналу фестивалю «Solo», який проводиться Спілкою театральних діячів РФ, провидіння приберегло невеликий скандал. Про нього можна було б і умовчати, якби в самому конфузі, що виник навколо французької вистави «Щоденник Вацлава Ніжинського», не виявилися певні тенденції сучасного театрального мистецтва, його взаємовідносин з життям і публікою. Втім, про все по порядку.

Відкрили фестиваль, у афіші якого вмістилося майже два десятки вистав, роботою Олексія Девотченка «Концерт Саші Чорного для фортепіано з артистом» (режисер Григорій Козлов). Актор Олександринського театру із Санкт-Петербурга (наша публіка його знає переважно за серіалами «Бандитський Петербург», «Конвой PQ-17», «Золоте теля», «Столипін. Невивчені уроки») протягом години читає іронічні вірші з найрізнішими настроями і ставленням до поета-емігранта, що з’являється то благородним спадкоємцем великої культури, то манірним і самовдоволеним естетом, то сумним паяцем, то втомленим обивателем, який вправно римує слова... У створенні різних образів і настроїв Саші Чорного актор допомагає собі грою на фортепіано, звуки якого він то випускає табунами на волю, то приборкує з вправністю справжнього тапера. «Концерт...» сповна виправдав своє місце в особі театралів, які заповнили всі приставні місця, своїми палкими оплесками підтвердили, що вони цінують мужність актора, який зважився вийти сам на сам із глядацьким залом і переміг його.

У «Камертон», повністю виправдовуючи назву програми, потрапила також і знаменита моновистава Євгена Гришковця «Як я з’їв собаку» (скільком акторам він задав тон на ціле десятиріччя), і злощасний «Щоденник Вацлава Ніжинського», вперше показаний у Москві 13 років тому.

У день відкриття фестивалю на сцені виступав соло також і Олександр Філіппенко. Його моновистава «У пошуках живої душі» за прозою Шукшина і заключним розділом «Мертвих душ» хоч і не потрапила до афіші, однак була безкоштовно показана вдячній публіці, ставши окрасою фестивалю. Актор з властивою йому пристрастю до гри, до лицедійства миттєво перевтілювався — то на героя оповідання Шукшина, який зрозумів раптом, що гоголівська «трійка-Русь» мчить із Чичіковим у бричці, й дуже ніяковів від цього відкриття; то у вчителя словесності, який досі не замислювався про цю конфузну обставину; то в самого пройдисвіта Чичікова та інших героїв «Мертвих душ».

На щастя, ім’я Гоголя стало не єдиним, яке на фестивалі «Solo» нагадувало про Україну. Сергій Москаленко зіграв на московській сцені «Ну, нарешті!» Петера Турріні (Харківський театр «P.S.», режисер — Степан Пасічник). Герой, на вигляд цілком респектабельний, не старий ще пан, оголошує, що, долічивши до тисячі, він пустить собі кулю в лоба, і дістає при цьому револьвер. На третьому десятку вимучених цифр у залі починає лунати нервовий смішок — хтось уже встиг уявити, що весь текст і зміст вистави (в дусі театру абсурду, який здатен на все ) вичерпається цим монотонним, півторагодинним підрахунком останніх секунд життя. Але незабаром актор починає перескакувати з десятка на десяток, з сотні на сотню, в проміжках між цифрами розповідаючи, як він дійшов до життя такого. Запитавши у публіки посеред своєї плутаної сповіді, на якій же цифрі він зупинився, виконавець отримав із залу відповідь, що підштовхує його до фіналу: «960», хоча герой ще не пройшов і половини шляху. Подібна реакція дотепного глядача, що викликала в залі сміх, який розбудив моїх сусідів,що дрімали, засвідчила байдужість доброї частини сучасної російської публіки до екзистенційних проблем буття.

Криза європейського інтелектуала, який усвідомив пустоту, безглуздя свого ситого життя, має абсолютно інше емоційне забарвлення, ніж криза, в якій опиняються громадяни однієї шостої суші. Москаленку, який з перших хвилин заволодів увагою залу завдяки заявленій сюжетній інтризі та вмінню легко перейти від одного емоційного стану до іншого, все ж поки ще не вистачило ні життєвого, ні професійного досвіду, який допоміг би переконати глядача в реальності намірів свого персонажа. Актор грає з темою смерті, її очікування, але не передає нам того напруження думки й почуттів, які переживає кожна людина, що опинилася перед обличчям чи то вічності, чи то пустоти, невідомості, якщо вона, приставляючи пістолет до скроні, все ще залишається атеїстом.

Головною темою більшості вистав стала самотність — а про що ще говорити, про що турбуватись актору, який переживає свою самотність у пустому просторі сцени? Від самотності страждають не тільки героїні моновистав Ольги Белінської «Фро» за А. Платоновим (Санкт-Петербург, режисер — Тетяна Артимович), або Ольги Хоревої «Аглая» Клима (Москва, Школа драматичного мистецтва, режисер — Володимир Берзін) — перша залишена чоловіком, друга переживає метафізичну самотність від розлуки з Богом. Самотнім відчуває себе й геніальний Пушкін, який хоч і одружився на красивій і коханій жінці, але весь час опинявся десь вдалині від неї. Моновиставу «Пушкіну» за листами, віршами та поемами поета створила молода московська актриса Ганна Терещенко-Островська. Вона спробувала передати вічне напруження та митарства поетичної душі, якій завжди тісно і самотньо у світі порожньої суєтності та підмін, де те, що уявляється любов’ю, виявляється лише бажанням.

Про суміжні, патологічні стани душі, яка прирекла себе на тотальну самотність і від нього збожеволіла, розповіли Поліна Агуреєва у виставі «Липень» І. Вирипаєва (Москва, Театр «Практика» і «Рух KISLОROD»), що протягом години занурюється в монолог серійного вбивці-маніяка, і Реджеп Мітровіца, який читає зі сцени щоденники Вацлава Ніжинського (Франція, режисер Ізабель Нанті). Танцівник і хореограф, що завоював гучну славу, народився, до речі, в Києві, до тридцяти років збожеволів і провів решту життя (тридцять років) у психіатричних клініках. Його повні відчаю і страшних прозрінь щоденники були спробою осмислити, закріпити у свідомості своє «я» і таким чином врятуватися від шизофренії, яка розмиває його кордони.

...Шкода, але через десять хвилин після початку вистави, коли актор, нерухомо сидячи на сцені, почав зачитувати нечасті за своєю відвертістю визнання хворої душі, публіка, що не розуміє французької мови, почала масово залишати глядацький зал. Мітровіца поставив умову організаторам фестивалю — щоб у залі не було ніякого перекладу, який, як було пояснено вашому покірному слузі, на думку виконавця, зруйнував би «полотно його тонкої вистави». Адміністрація ж, розповсюджуючи квитки, не попереджала про відсутність перекладу. Навіть бувалі театральні шанувальники не передбачали, що акторська самозакоханість може дійти до таких патологічних виявів (це ж треба так себе любити, щоб намагатися примусити іншомовну публіку слухати протягом двох годин незнайомий текст і дивитися на себе, любимого, що цей текст промовляє!)...

Гостроти до «розборки» обурених глядачів з адміністрацією додала одна московська театральна журналістка, до речі, наша землячка. Вона настільки пройнялася співчуттям до виконавця, що не могла дивитися, як співвітчизники залишали зал, і оголосила, що цей демарш є «остаточною деградацією» народу. Вона колись вже подивилася «Щоденник Вацлава Ніжинського» з перекладом і аж ніяк не хотіла визнати право інших на те, щоб розуміти значення слів, які вимовляють зі сцени, а не просто слухати безглузде дзюрчання чужої мови, нехай і красивої. Тим більше, як було пояснено в поширеному перед виставою синопсисі, великий хореограф у своєму «Щоденнику...» «хотів розповісти правду» про Росію, про Бога, про себе, і зробив це з такою силою, що зганьбив себе, через що його записи довгий час були заборонені.

Автоматично потрапивши в категорію «деградантів», я не поділив позицію колеги по критичному цеху, зарахувавши себе до жертв не самовпевненого виконавця, а ошуканого глядача, який міг би провести цей вечір з більшою користю, ніж з’ясування стосунків з дирекцією фестивалю, яка потрапила в безглузду ситуацію. Проте, певною мірою, мені також було шкода актора, але по-іншому. Якщо він і надалі буде зміцнюватись у своєму нарцисизмі, то в нього є всі шанси повторити драматичну долю Ніжинського. В мене ж є великі сумніви, що навіть неабиякі звершення на полі світової культури і наступна за ними всесвітня слава варті того, щоб провести багато років життя і залишити цей світ у божевільні...