Солодке життя

Цей кінофорум організований Французьким культурним центром і кількома посольствами франкомовних країн. Хоч у його афіші є й театральні вистави, й зустрічі з письменниками, головною подією все ж стала кінопрограма, яка складається із шести фільмів. Цікаво, що найцікавішими з них виявилися роботи арабських режисерів, для яких, як і для героїв їхніх картин, французька мова — основний об’єднуючий чинник усіх заходів фестивалю, судячи з його назви — не є рідною. Фільми «Маскаради» Лієса Салема (Франція) і «Карамель» Надін Лабакі (Франція-Ліван), окрім іншого, змушують замислитися про плюси й мінуси взаємопроникнення культур в епоху глобалізму.

Дух Франції присутній в обох картинах не лише завдяки перейнятій їхніми авторами у французького кінематографу манері розповідати про життя легко, з гумором, із вірою в те, що ніякі проблеми не здатні зіпсувати солодкий смак життя, що бадьорить, як шампанське. Характерне для галлів невгамовне бажання випити чашу життєвих насолод до дна, притаманне й персонажам, яким, зважаючи на їхнє ісламське віросповідання, заборонене багато що з того, що дозволяють собі християни.

Сюжет «Маскарадів» не має нічого спільного з відомою класичною п’єсою, крім хіба що властивого всім людям прагнення вдавати з себе тих, ким вони не є, виростає довкола бажання молодого садівника виглядати в очах односільчан якщо не аристократом, то хоч би «інженером ландшафту» (як тут не пригадати мольєрівського «Міщанина-шляхтича»). Мунір зі шкури пнеться, щоб, наприклад, дістати для своєї дружини мікрохвильову піч, яка в алжирському селі може слугувати символом певної причетності до життя багатих городян. Головною ж перешкодою у своєму сходженні в очах односельчан на недосяжний для них п’єдестал, Мунір вважає молодшу сестру Рім. Мало того, що вона спить дні й ночі безперервно, дозволяючи місцевим пліткаркам ляси точити про її невиліковну хворобу, то ще й зібралася заміж за його кращого друга, який через це стає заклятим ворогом. Чоловіком сестри Муніра має стати не місцевий «селюк», а багата, шанована і, головне, західна людина. Міф про такого нареченого, весілля з яким повинне буцімто відбутися з дня на день, стає причиною усіх комічних перипетій, які випадають на долю амбіційного алжирського парубка.

У побутовому сюжеті вдумливий глядач за бажання, звісно, виявить злободенну для Сходу та Заходу тему зустрічі двох цивілізацій — ісламської та християнської, внаслідок чого арабський світ, який потрапив під вплив європейців, почав позбуватися багатовікових табу. Крім того, що Рім наважується вийти заміж за коханого без благословення брата, що немислимо для патріархального устрою життя, Мунір також виявляє зневагу до традицій предків, дозволяючи собі добре залити очі. Хороші подібні демократичні свободи чи погані — кожен вирішить у міру свого розуміння культури й сенсу життя. Однак очевидне одне: Схід, якщо він остаточно прийме західні цінності та спосіб життя, втратить не лише свою неповторну чарівність, але й ту внутрішню силу, яка сьогодні змушує багатьох європейців (в тому числі й росіян) приймати іслам.

Якщо патріархальні традиції зникають навіть із арабських сіл, то від них, тим більше, мало що лишилося в містах. Надін Лабакі (котра зіграла головну роль у своєму фільмі «Карамель») зняла ніжну ліричну комедію про те, як живеться «звільненій» арабській жінці в сучасному Бейруті. Дія її картини переважно відбувається в салоні краси, який може слугувати символом перетворення жінки, яка зняла паранджу. Відкривши своє обличчя (і серце) світу, героїні «Карамелі» хочуть, аби воно було гарним, звабливим. Як, утім, і решта відтепер доступних для чоловіків частин тіла — щойно зварена рідка карамель, яка тут слугує образом солодкості млосної, одержимої бажанням кохати й бути коханою східної жінки, використовується перукарками для болісної епіляції. Свобода, як і кохання, вимагає жертв.

Якщо раніше арабські жінки могли ділити одного чоловіка на чотирьох (стільки дружин дозволяється мати правовірному мусульманинові), то тепер героїня фільму думає про те, щоб її коханець кинув дружину й дитину. Якщо раніше немислимим було, щоб дівчина до заміжжя втратила цноту, то тепер її не лише втрачають, але й легко відновлюють у операційній хірурга. Якщо раніше літній жінці не могло спасти на думку замкнути на замок стареньку матір, яка втратила розум, аби піти на зустріч з іще більш немолодим шанувальником, то тепер героїня «Карамелі» намагається це зробити. Щоправда, в цьому випадку її бунт проти долі зазнає поразки. Мораль, почуття відповідальності перемагають, і постаріла без чоловіка, колись красива жінка, стирає фарбу з заплаканих очей, звільняючи матір-полонянку.

Відмовитися від приписів вікової моралі буває непросто не тільки немолодим, але й молодим жінкам. Інша героїня картини, вродлива брюнетка, приходить до салону мити й укладати своє довге волосся. Та чуттєвість, із якою вона реагує на руки перукарки, говорить про її невдоволене бажання. Не наважуючись спершу обстригти свої коси, що викличе у рідних шок, вона в самому фіналі картини зважується на такий бунт. Судячи з того, що кадр із коротко обстриженою красунею, яка випромінює щастя, немов летить вулицею спекотного східного міста (останні пута скинуто), стає останнім, режисер однозначно висловлює свою позицію: свободу всім приниженим і пригнобленим жінкам! Нехай Аллах допоможе, щоб їхнє не позбавлене проблем життя було таким самим солодким, як карамель, щоб усі жінки світу знайшли своє кохання й відгуляли весілля, як це відбувається в картині. Про те, що в житті дуже рідко буває так солодко, як у кіно, на чудовому фільмі Надін Лабакі думати зовсім не хочеться.