Сонце, море та музика

Щоб розгадати секрети генія, добре опинитися в місцях, де він народився. Атмосфера італійського міста Пезаро, розташованого на Адріатичному узбережжі, ввійшла в музику його уродженця Джоаккіно Россіні диханням теплих вітрів, ароматом ласкавого моря, нескінченністю піщаних пляжів, щедрістю південного сонця. Так само, як мінливою протягом історії була доля міста, поєднання парадоксів відрізняє біографію Россіні. Навіть народитися він ухитрився в особливий день (29 лютого), який трапляється лише раз на чотири роки. Переживши пік загального обожнювання, Россіні переїхав із Італії до столиці Франції «в ролі нового європейського Орфея», як назвав його Пушкін. Завоювавши Париж, несподівано для всіх Джоаккіно розпрощався з оперним театром і на довгі роки обрав позицію іронічного споглядальника бур і хвилювань часу. Але паризький будинок Россіні залишався одним із найпрестижніших художніх салонів. Гострі фрази і жарти автора «Севільського цирульника» підхоплювалися на льоту, рецепти улюблених страв, які він винаходив, заносилися до кулінарних книг, анекдоти, пов’язані з його ім’ям, потрапляли на сторінки газет і передавалися в усних переказах...

ПІД ЗНАКОМ МАЕСТРО

Істинний громадянин Європи, Россіні ніколи не забував своєї батьківщини, любив і часто повертався до рідного міста. І в сьогоднішньому Пезаро — популярному морському курорті — живе музика Россіні. У спекотні серпневі дні його твори можна побачити й почути на оперному фестивалі, який тут щорічно проводиться з кінця 70-х років минулого століття. В історичному центрі міста, який добре зберігся, на вулиці Россіні розташовано будинок, де він народився, а зовсім недалеко — старовинний театр і консерваторію, яка також носить його ім’я. Вже багато років душею і серцем фестивалю є досвідчений диригент і гарячий ентузіаст мистецтва божественного Россіні Альберто Зедда. Член комітету Фундації Россіні, а також артистичний директор інших музичних фестивалів, які проходять в Італії, він на цей раз диригував концертом, в якому прозвучав один із найвідоміших духовних творів композитора — масштабна Stabat Mater для хору і чотирьох солістів. Альберто Зедда, який диригував напам’ять своїм улюбленим твором, виявив його струнку архітектоніку, виразні контрасти скорботних роздумів, ліричної проникливості та драматичної експресії. Майстерна партитура, написана в останній період життя композитора, який давно покинув оперний терен, була представлена в усій її виразній силі оркестром Театро комунале з Болоньї та Празьким камерним хором. Справилися зі своїми завданнями й солісти Юлія Лежнєва, Данієла Барчелона, Челсо Альбела, Мірко Палацці.

ЩАСЛИВІ ВИПАДКОВОСТІ

Плутанина, кумедні випадки служили основою сюжетів маленьких фарсів і легких комедій, із яких починався стрімкий рух до вершин слави уродженця Пезаро. Перед тим як рішуче штурмувати театри Італії та всієї Європи, Россіні оволодів усіма премудростями музичної науки в стінах знаменитої Болонської музичної академії. Болонья лежить зовсім недалеко від Пезаро. Тут і відбулася прем’єра другої комічної опери двадцятирічного композитора «Дивне непорозуміння». Її супроводив гарячий прийом публіки і — скандал із втручанням поліції, яка побачила в тексті лібрето небезпечні натяки та двозначності. Сьогодні такі зачіпки виглядають смішним непорозумінням, як і сама історія про обдуреного спритними слугами знатного неробу, якого вибрав для своєї дочки Гамберотто, який нещодавно розбагатів на торгівлі овочами й фруктами. Суперником офіційного жениха юної персони виступає в опері скромний юнак Ерманно. Саме він, чиї почуття по-справжньому щирі та глибокі, після серії несподіваних сюжетних поворотів завойовує прихильність Ернестіни, яка оцінила його відданість. Знехтуваний наречений пошився в дурні, повіривши безглуздій історії про те, що дочка Гамберотто — це насправді переодягнений у жіноче вбрання його син Ернесто, до того ж не справжній чоловік, а кастрат, якого в дитинстві готували до оперної кар’єри.

У виставі, включеній до програми фестивалю, музична та сценічна інтерпретація скоріше викликала розчарування, аніж по-справжньому захопила. Тим часом, цей ранній твір був надовго забутим, та й зараз звучить досить рідко, а нашим меломанам і зовсім невідомий, як і більшість інших, у тому числі популярних і в минулому, у наші дні опер «пезарського лебедя». Режисер вистави Еміліо Саджі та сценограф Франческо Калькаджніні прагнули зробити основний наголос на актуальності сюжету про процвітаючого бізнесмена і його розпещене чадо, оточене атмосферою підлесливості та вседозволеності. Дію опери вони перенесли в сучасність, при цьому з самого початку обрали шлях утрируваного комікування. Обстановка переобтяжена гіпертрофованими зовнішніми деталями: розфарбовані ящики з товарами, які захищають доступ до будинку-фортеці, розмножені портрети шефа фірми та її масивний логотип, величезні виті світильники, чорно-білі стіни з підсвічуванням, відображення в підвісному овальному люстрі яскраво червоного крісла-канапи в формі чаші, поверненої тильним боком до публіки. Стереотипна, не в міру послужлива секретарка офісу відверто й розбещено поводиться в пікантних ситуаціях. Карикатурний характер надано образам Ернестіни, яка знемагає від почуттєвого томління, і її плоско банальному, з вихляючою ходою і модною зачіскою жениху Бурліккіо. Появу останнього обставлено, як вихід естрадної зірки. Його оточують настирливі шанувальниці не дуже цнотливого вигляду й буквально не дають вільно ступити пронози-фотографи.

У «Дивному непорозумінні» виступили в партіях Ернестіни й Ерманно молоді російські співаки Марина Пруденська та Дмитро Корчак. Цей факт приємно відзначити, оскільки останнім часом представники співочої молоді колишніх радянських республік, у тому числі вихованці української вокальної школи, все активніше заявляють про себе на різних західних сценах. Але запропоноване постановочне розв’язання поставило обох виконавців у скрутне становище. Привабливому, володіючому гнучким тенором світлого забарвлення Дмитрові Корчаку виявилося нелегко виправдати романтичне захоплення щирого й боязкого молодого чоловіка чарівною юною персоною, яка, як свідчить текст лібрето, поглинута книгами й захоплюється літературними героями. У виставі образ Ернестіни не викликає ніякої симпатії. Її екстравагантна поведінка, утрирувані пози, кривляння свідчать лише про прагнення скоріше опинитися в обіймах чоловіка, не роблячи різниці між самозакоханим пихатим франтом і скромним залицяльником. Не зумів передати дух музики Россіні, її легкість, жвавість, життєстверджуючий тонус диригент Умберто Бенедетто Мікельанджело. Він робив важким звучання і не справлявся з динамічними темпами, технічно незавершено прозвучали під його орудою блискучі россінівські ансамблі й знамениті крещендо.

Напередодні фестивалю молоді співаки й музиканти з різних країн можуть удосконалити свою майстерність у літній Музичній академії, щоб дістати право виступити в фестивальних програмах. Спеціально підготованою молодіжною виставою, яка ввійшла до фестивальної афіші 2008 року, стала опера «Мандрівка до Реймса». На цей раз результат виявився куди більш вдалим, ніж у «Дивному непорозумінні». Вкрай цікавою була доля «Мандрівки до Реймсу» — тридцять п’ятою оперою в списку творів Россіні. Написана відразу після переїзду до Парижа, вона була приурочена до певної дати — коронації нового короля Франції Карла Х. Його правління виявилося недовгим і безславним, так що й опера на злобу дня, здавалося, не мала шансу потрапити до числа шедеврів. Це розумів сам композитор, який знищив партитуру, а кращі музичні фрагменти незабаром використав у іншому своєму творі, комічній опері на французький текст «Граф Орі». Але парадокси, які супроводили Россіні за життя, торкнулися й посмертної долі його творів. Прохідною дрібничкою «на випадок» зацікавився відомий диригент Клаудіо Аббадо. Він відновив партитуру за оркестровими голосами, які дивом збереглися — і в його талановитій інтерпретації цей чарівний, повний гумору, фантазії, виблискуючий музичними знахідками твір знайшов нове життя через сто шістдесят років після паризької прем’єри. Відтоді «Мандрівку до Реймса» з успіхом ставлять у різних театрах, передусім там, де є зоряний склад виконавців. Адже в першій його постановці брали участь кращі співаки тієї доби, з розрахунку на віртуозну майстерність яких композитор написав складні сольні вокальні партії і не менш складні ансамблі. Те, що в россінівському фестивалі «Мандрівка до Реймса» було довірено зовсім молодим виконавцям, забезпечило такі переваги постановки, як легкість, природність, а ще й відповідність сучасній атмосфері літнього курортного міста.

МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ ЗМІНИТИ... ЛЕГКО

Вздовж усього морського узбережжя в Пезаро тягнеться череда готелів. В опері дія відбувається в схожому готелі на водах «Золота лілія» в Пломб’єрі. Подібно до того, як у пезарських готелях можна зустріти туристів і курортників із різних країн, до «Золотої лілії» з’їхалося строкате міжнародне товариство: польська маркіза Мелібея, французька графиня де Фольвіль і кавалер Бельфьоре, римська поетеса-імпровізатор Корінна, російський граф Лібенскоф, іспанський генерал дон Альваро, англійський лорд Сідней, німецький барон ді Тромбонек, антиквар дон Профондо. А про престиж закладу і про зручність гостей піклується господиня готелю мадам Кортезе та її помічники — прудка Маддалена й не дуже великий знавець медицини лікар Пруденціо. Момент змагання відіграє в цій опері особливу роль. Тут немає звичної диференціації на головних і другорядних осіб. Увагу однаково розподілено між усіма названими персонажами, які ведуть нехитру інтригу.

Такий же інтернаціональний, як і список дійових осіб, склад молодих виконавців, які беруть участь у виставі. У злагоджений ансамбль їх організував російський диригент Денис Власенко, який із успіхом дебютував на фестивалі. Еміліо Саджі, який цього разу виступив у подвійній ролі режисера та сценографа, створив максимально просту виставу, не переобтяжену хитрощами постановочної техніки. Ряд вишикуваних уздовж рампи пластикових крісел залишає вузький простір для нехитро вибудуваної сценічної дії. Блакитний задник відповідає блакиті пезарського неба. Білі купальні халати та обгорнуті чалмою рушники підкреслюють неофіційність обстановки в першому акті. У його фіналі на очах публіки всі учасники переодягаються у вечірнє вбрання, оскільки готуються відсвяткувати спільне рішення замінити мандрівку до Реймсу, яка не відбулася через відсутність вільних екіпажів, розважальною поїздкою до Парижа.

Відмовившись від індивідуальних прикмет у костюмах (художник по костюмах Пепа Ойанджурен), постановники ускладнили завдання для молодих виконавців. Не маючи великого сценічного досвіду, не всі вони виявилися спроможними зосередити на собі увагу публіки, зблиснути акторським талантом і красою голосу. Здавалося, що вистава протікала дещо мляво, доки атмосферу раптово не сколихнув талановитий китайський співак Юджін Ші, який виступив у ролі жіночого догідника кавалера Бельфьоре. Володар гнучкого сріблястого тенора м’якого тону, аж ніяк не атлет і не красень, але з добре скроєною фігурою і з запальним темпераментом, він із такою жвавістю та достовірністю обіграв сцену залицяння паризького ловеласа до римської поетеси, який викликав захоплення й довгі овації зали. Впевнений у своїй невідпорності світський денді анітрохи не ніяковів від свого пляжного вигляду, використовуючи як знаряддя спокуси несподівані маніпуляції з купальним халатом.

Відразу за цим йшла яскрава ігрова сцена дона Профондо, винахідливо поставлена й талановито виконана басом буфо Марко Філіппо Романо. У своїй «арії зі списком» стурбований надійною доставкою особливої поклажі антиквар перераховує телефоном, набираючи номер у такт музиці, безліч предметів, які потрібно навантажити в екіпаж. Захоплюючись, він завершує список власною дорогоцінною персоною. Весь цей епізод потребував від виконавця такої ж майстерності та концентрації, як і в естрадних мініатюрах «театру одного актора», які розігруються для власного задоволення.

В опері Россіні велику роль відіграє барвиста оркестровка. Сольна сцена Корінни, яка імітує імпровізації в античному дусі, йде в супроводі соло арфи. Режисер переніс її за межі сценічного майданчика до центральної «царської» ложі першого ярусу, хоча логічне обгрунтування такого прийому було порушене тим, що поетеса була в такому ж стереотипному купальному халаті з рушником на голові, як і інші мешканки готелю. Арія закоханого в Корінну англійського лорда, партію якого виконав зовсім молодий російський співак, вихованець Московської хорової академії Олексій Якимов, йшла в супроводі соло флейти. Ще один російський учасник Олексій Кудря успішно справився з роллю графа Лібенскофа. Менше враження, ніж чоловіки, справили виконавиці жіночих партій. Більше за інших запам’яталася Мікаела Антенучі в партії мадам Кортезе. Найменш вдало щодо вокалу виступила казахська співачка Салбанат Муранбекова в ролі графині Мелібеї.

Якщо в першому акті більше контрастів і сценічного руху, зав’язуються маленькі інтриги та пікантні ситуації, то другий акт драматургічно статичний. Велику його частину займають невеликі сольні виступи, в яких представники різних націй оспівують майбутню коронацію. Россіні не дуже старався надати характерний національний колорит подібним черговим возвеличенням. Не скористалися можливостями театральними засобами заповнити цю ваду й постановники. Єдиною їхньою дотепною знахідкою стало запровадження безсловесної ролі Карла Х, дорученої маленькому хлопчикові. Він повільно і з гідністю, дорогою потискуючи руки глядачам, проходить через залу на сцену, чекаючи на захоплені овації з боку учасників дії. Але вони ніяк не реагують на присутність царської персони. Адже для всієї цієї компанії поїздка на коронацію цілком перетворилася на привід весело провести час у Парижі в особняку графині де Фольвіль. Із моменту знайомства вони встигли не лише здружитися, а й завести романи, пережити поразки й перемоги на любовному фронті, й навіть домовитися про майбутнє весілля.