Спадкоємці Авдієвського

Півроку тому обірвалося земне життя Анатолія Тимофійовича. З ім’ям Авдієвського пов’язана ціла епоха не лише хорового мистецтва, а й величезна частина нашої національної культури. Маестро 50 років керував Національним заслуженим академічним українським народним хором України ім. Г.Г. Верьовки, який став брендом нашої держави. Нині його колеги, учні та послідовники продовжують справу, започатковану видатним хормейстером. Про сьогодення прославлено колективу «Дню» розказує генеральний директор-художній керівник Зеновій Михайлович КОРІНЕЦЬ.

— Був час, коли Хор ім. Г. Верьовки багато гастролював Україною й за кордоном, даючи 60 — 70 концертів на рік. Потім настали часи, коли тільки закордонні турне давали змогу колективу триматися. Останні роки (один-два рази на рік) хор виступає на головній сцені нашої країни, причому — з аншлагами. Скільки у вас є програм, як часто вони оновлюються? Куди плануєте гастрольні турне?

— У нас репертуар великий і різноманітний. Плануємо щорічно представляти новинку. Зараз зафіксовано 200 тис. українських пісень! Наш хор не тільки зберігає творчу спадщину, а й робить нові записи. Маємо головне завдання — піднімати глибинні народні пласти, утримуючи високу творчу планку, яку називаємо «золотим фондом», створеним ще Григорієм Верьовкою і продовженим Анатолієм Авдієвським, але одночасно треба до нашої аутентики і фольклору добавляти сучасні аранжування пісень. Наш хор співає не так, як самодіяльні колективи та дідусі й бабці з сіл, а кожну пісню виконує високопрофесійно, використовуючи й академічні надбання. Майже всі наші співаки мають спеціальну музичну освіту. Зараз репетируємо кілька програм, в яких будуть не лише пісні, а й танці та музичні композиції. Стало традицією раз на рік виступати в обласних центрах. Публіка дуже тепло сприймає концерти хору, нас просять приїжджати ще і ще. Нині ми частіше виступаємо в Україні, причому не на заході, а на сході, бо саме там зараз не вистачає українського мистецтва. Ми намагаємося працювати для вояків АТО, виступати у містах і селищах Донеччини та Луганщини. Добре наші концерти сприймає публіка Харківської, Сумської, Одеської, Миколаївської областей та ін. Нещодавно повернулися з гастролей Херсонщиною. Зараз організувати турне фінансово складно (у Хорі ім. Г. Верьовки працює 156 артистів.). Тому шукаємо резерви у колективі, трохи допомагають і спонсори. Сподіватися на державу не доводиться, бо коли палає війна на сході, то просити гроші на гастролі ми не будемо. Хоча я вважаю, що наш репертуар — теж сильна зброя, яка дуже потрібна людям у скрутний, як зараз, час. Мінкульт не має коштів, а тому аби хоча б давали на зарплату і утримання Будинку національних колективів, де ми знаходимося. Є у нас плани і щодо закордонних гастролей. Так, 12 жовтня у Великому залі НМАУ відбудеться концерт-презентація, де ми покажемо фольк-номери з різноманітних регіонів та різних національних меншин, які живуть в Україні. Цю програму спеціально приїде послухати і подивитися велика делегація з Китаю (біля 30 осіб). Якщо їм сподобається, то хор відправиться в турне (у рамках перспективи розвитку культурного ринку в контексті розвитку відносин країн «Шовкового шляху»).

— За часів Авдієвського основу репертуару складав український фольклор, пісні й танці інших народів. А зараз як буде?

— І зараз продовжуємо творчу лінію, накреслену А.Т. Авдієвським. Ми зробили дуже цікаву нову програму. За підтримки кримських татар, уже маємо оригінальний національний танець, потім ще народну пісню вивчимо. Є у нас номери зі словацького, польського, румунського, угорського та іншого фольклору.

— Наскільки сьогодні охоче молодь іде до вас працювати? Які вимоги до виконавців?

— Цікавість у молоді є, й кастинги ми проводимо, обираючи кращих із кращих. Часто приходять співаки з чудовими голосами, але є одна вимога — людина повинна любити українську пісню, знати первинну основу, на якій базується українська культура, бо без цього їй важко буде працювати у національному колективі. Тому крім таланту і творчих амбіцій (співак, танцюрист чи музикант), той, хто хоче працювати в нашому колективі, мусить знати мову, певні фольклорні надбання і традиції. Молодь має повернутися до свого коріння. Хай воно по-іншому буде звучати, по-сучасному, в іншій «обгортці», але бути дійсно українським.

— У 1962 році при Хорі ім. Г. Верьовки була організована студія, яка працює й нині. Розкажіть, хто там навчається?

 — Нагадаю, за ініціативою Григорія Гурійовича Верьовки та Елеонори Павлівни Скрипчинської було створено хорову учбову студію при Українському народному хорі (так на початку 1960-х називався наш колектив). Навчаються у нас безкоштовно два роки. Іногородні студенти отримують місце в гуртожитку. Музична освіта не обов’язкова. Вимоги: гарний слух, ритмічна інтуїція, висока працездатність, а віковий ценз — від 15 до 25 років. Цього року набираємо 30 людей. Зараз уже є 24 студенти і поки ще шість вакансій. Інколи до нас поступають випускники різних мистецьких вузів. Наприклад, піаністка з консерваторії захотіла навчитися співати. А часто приїжджають діти після 9 класу, які мріють стати артистами нашого колективу. До речі, Ніна Матвієнко свою творчу біографію розпочинала з нашої студії, потім стала солісткою й зіркою.

— Яким ви бачите майбутнє хору?

— Це має бути високоякісний мистецький колектив, репертуар якого повинен відтворювати всю самобутню культуру всіх регіонів країни: від Закарпаття до Луганщини, й, як лунає у Гімні України, «від Сяну до Дону...», тобто необхідно презентувати краще з національного мистецтва (пісні, танці, музичні твори). Не лише фольклор, а й українську класику, зокрема твори Лисенка, Леонтовича, Стеценка, Кошиця та інших композиторів, зокрема й сучасників — Станковича, Скорика, Карабиця... Нагадаю, Хор ім. Г. Верьовки був першим виконавцем фольк-опери «Цвіт папороті» Євгена Станковича — епічний твір, який за часів радянської влади отримав тавро «націоналістичний», і лише через три десятка років відбулася прем’єра... Наш колектив став виконувати й духовну музику, виступати у церквах, і народ дуже добре це сприймає. Тобто хор має виконувати різний репертуар, але дуже майстерно.

— Ви багато років працювали пліч-о-пліч з Авдієвським. Бачили його у різних ситуаціях. Як познайомилися й яким ви його згадуєте?

— З Анатолієм Тимофійовичем ми познайомились у 1998 році. Я тоді керував Закарпатським народним хором. Авдієвський приходив на концерти нашого колективу. Ми спілкувалися, а 2001-го він запропонував перейти до нього працювати. Я вагався, але маестро мене переконав, і 15 років ми разом попрацювали у Хорі ім. Г. Верьовки. Він був вимогливим до себе і до всіх колег. Дуже талановитий і неординарний чоловік. З ним було легко і складно. На відпочинку любив жартувати, знав море анекдотів і класно їх розказував, і всі забували, що він начальник, але через п’ять хвилин міг показати зовсім іншу свою іпостась. Авдієвський був креативною людиною і гарним психологом, і якщо ставив ціль, то завжди домагався свого.

— Чи плануєте до роковин маестро якусь програму?

— 24 березня стало для нашого колективу чорною датою — на 83-му році життя відійшов у Вічність Анатолій Тимофійович... Авдієвського поховали за усіма православними канонами. Після 40 днів хор виконав у пам’ять про митця «Реквієм» Моцарта (до речі, це була ідея маестро — виконати колись цей твір) разом із Київським симфонічним оркестром у церкві на Подолі. Два тижні тому в Національному педагогічному університеті ім. М. П. Драгоманова Вчена рада прийняла рішення присвоїти ім’я Героя України Анатолія Авдієвського факультету мистецтв, який він організовував, працював як директор-проректор і багато років там викладав (раніше це був Інститут мистецтв). Ми підтримали ідею керівництва НМАУ про пам’ятник Анатолію Тимофійовичу (проект зробив скульптор В.Чепелик), який поставлять на могилі Авдієвського.  Наш колектив пропонує мерії назвати одну з вулиць Києва ім’ям маестро. Ми не забуваємо про Авдієвського, бо він прославив своїм мистецтвом не тільки Хор ім. Г. Верьовки, а всю українську культуру та мистецтво у світі.