«Спілкуючись із мистецтвом, людина радикально змінюється»

На думку засновника галереї «Триптих», творця і головного редактор часопису «Аура» Юрія Комелькова, шлях до світлого майбутнього суспільства цілком може пролягати через, якщо можна так висловитися, естетичний і художній катарсис. Критично важливо піддати такому ефекту передусім еліту. Не чекаючи появи з нізвідки часто згадуваного нового покоління. Саме під цим художнім впливом можуть вирости армії українських меценатів і такий національний капітал, які свідомо візьмуть на себе соціальну відповідальність. Хоча, звичайно ж, таку могутню суспільну трансформацію може ініціювати лише держава, яка зараз, як, проте, і завжди, зайнята абсолютно іншими речима. Про потенціал мистецтва, зокрема, як інструмента для трансформації суспільства і про український арт-ринок — розмова «Дня» з галеристом Юрієм Комельковим.

— За свою історію галерея «Триптих» пережила декілька народжень: перше — 1989 року, потім — у 2003-му, коли її викупили ви. Із чим було пов’язано ухвалу інвестувати в мистецтво?

— Це була не інвестиція, адже як бізнес це надбання не розглядалося. Я завжди любив малярство і за роки, прожиті в Києві, познайомився з рядом митців, став допомагати їм. Згодом виникла потреба створювати каталоги їхніх робіт, організовувати виставки. Тому народилася ідея відновити галерею «Триптих», яка на той час перебувала в стані занепаду. Я багато чув про неї, знав багатьох митців, які тут виставлялися, тому те, що було напрацьовано раніше, не розгубилося. Навіть коли відбувалася повна реконструкція, було збережено дух галереї — і в архітектурі, й в атмосфері.

«БІДНІ Й НЕЗАЛЕЖНІ СТАЛИ ЗАЛЕЖНИМИ, АЛЕ ЗАБЕЗПЕЧЕНИМИ»

— Як із того часу розвивалася галерея?

— Галерея стала проводити регулярні виставки, брати участь у міжнародних проектах, вивозити художників за кордон, проводити щорічні пленери, почали видаватися каталоги митців. Раніше вона позиціонувалася виключно як галерея декоративно-прикладного мистецтва, а після 2003 року з’явилася серія великих проектів. Перший масштабний проект — «200 імен», він відразу ж став міжнародним. ЮНЕСКО запросила його до себе у штаб-квартиру, сказавши, що це один із кращих проектів за останні 30 років. Після експонування в Українському домі «200 імен» три роки мандрували Європою: Франція, Бельгія, Голландія.

Це була одна з перших великих художніх заявок незалежної України. Таку характеристику я чув неодноразово від різних високих осіб. Наприклад, від Карлоса Паскуаля, колишнього амбасадора США в Україні. Потім проект побачив на той момент глава СНБУ Євген Марчук. Він якраз планував зустріч із Кондоліззою Райс. Під час цієї зустрічі він вручив книгу «200 імен» держсекретареві США від імені України. Після того як Кондолізза Райс довго розглядала книгу, вона відзначила, що за весь час незалежності України цей проект зробив для країни більше, ніж усі політики разом узяті. Можливо, це трохи перебільшено, але...

— Досить амбіційний проект як для старту, а що було далі?

— Далі був великий проект, що представляв Івана Марчука. Було видано унікальний альбом, що ілюструє всі етапи його творчості. Презентація альбому відбулася якраз під час помаранчевої революції. До філармонії тоді з’їхалася вся політична еліта країни з різних таборів.

Потім ми провели найбільшу виставку Івана Марчука, яка розмістилася на чотирьох поверхах Українського дому. А це триста із гаком робіт.

2006-го, в річницю Чорнобиля, ми організували «міст» — одночасні виставки у Києві та у Франції, в штаб-квартирі ЮНЕСКО.

Ще один великий для мене проект — це часопис про мистецтво «Аура», серія альбомів сучасних митців, яких на даний момент я видав вже близько десяти.

З кожним роком кількість митців, які хочуть виставитися в «Триптиху» збільшується, а рівень їх зростає.

«МИСТЕЦТВО ПОТРЕБУЄ ПІДТРИМКИ ПЕРЕДУСІМ РОЗУМІЮЧИХ ЛЮДЕЙ»

— Із чим пов’язана така динаміка? Чи можна сказати, що в Україні — художній бум?

— Деякі ознаки буму можна було відзначити рік тому, в докризовий період. Якщо раніше митці були бідними й незалежними, то тепер вони стали більш залежними, але й більш забезпеченими.

Свою роль тут зіграв проект «Арт-Київ». Галерея «Триптих», без зайвої скромності, також зробила свій внесок до розвитку українського мистецтва. По-друге, змінилася сама аудиторія споживача малярства. Як відомо, до економічного успіху люди в нас ішли по-різному. Звичайно, не всі встигали власний інтелект розвивати відповідно до рівня займаної посади, але декому це все ж таки вдалося. Згодом до цих людей прийшло розуміння, що себе потрібно оточувати гідними речами. Цей невеликий прошарок став більш перебірливим, він почав вникати, чому гарненький пейзажик на Андріївському коштує 100 доларів, а робота, яка не дуже схожа на образ, який передається художником, наприклад, пейзаж Анатолія Криволапа — понад десять тисяч доларів. Прийшло розуміння того, що таке колір, експресія, потужність, глибина.

По-третє, наші митці стали запитаними за кордоном.

Усі ці чинники позначилися на розвитку арт-ринку. Плюс, з’явилися нові галереї. Звичайно, в порівнянні з провідними столицями Європи, в нас їх дуже мала кількість, але вони є.

— А як щодо якості українських галерей? Вони виконують ще які-небудь функції, окрім демонстраційної? Адже галереї — це ще й майданчики для художньої комунікації.

— Це цілі культурні інституції, адже не досить просто організувати виставку. Митця необхідно просувати. Але в більшій мірі можливості галерей залежать від коштів. Розвиток мистецтва в усі часи потребував підтримки. Не лише фінансової, але, передусім, підтримки розуміючих людей. На жаль, їх, особливо серед урядовців, дуже мало. Хоча багато хто з чиновників останнім часом став захоплюватися мистецтвом. Є маса прикладів, коли людина, спілкуючись із мистецтвом, радикально змінювалася.

— Яким чином? І чи може це нове захоплення привести до зростання кількості українських меценатів і усвідомленої, а не примусової, соціальної відповідальності?

— Звичайно! З появою в житті людини мистецтва у неї з’являються якісь щирі пориви, і це дуже швидко створює навколо неї коло однодумців. Мені доводилося навіть спостерігати за тим, як протягом півроку мистецтво повністю змінювало людину: мову, звички, спосіб життя.

— Якщо цей ефект перенести на масштаб усього суспільства, ми могли б зробити великий крок уперед...

— Це ж очевидно. Якби в Україні всерйоз зайнялися освітою, в тому числі культурною, то це був би найбільш дешевий і ефективний спосіб змінити суспільство. Безперечно, на такому рівні потрібні зусилля держави. Американці, створюючи свої знамениті музеї, усвідомлювали силу такого інструмента, як культура. За допомогою співпраці з багатими людьми вони дуже швидко створили потужні музеї. Хтось віддавав туди роботи згідно із законом про меценатство, хтось — щиро. Але факт у тому, що було створено наймогутніші колекції. Американські музеї стали одними з найбільш відвідуваних у світі. Образливо, що при рівні українського мистецтва, окрім «ПінчукАртЦентру», черги не стоять ніде. Не забуваймо, що коли мистецтво стає популярним, воно, в тому числі, починає приносити гроші. Не думаю, що музеї рівня Лувру, Метрополітен та Прадо — бідні.

— Яким є усереднений портрет українського колекціонера? Хто він, яке мистецтво любить і скільки готовий на нього витратити?

— Є різні колекціонери. Є люди, «хворі» на мистецтво, зібрати колекцію — їхня життєва мета. Їх дуже мало. Друга група колекціонерів — ті, хто сприймає це заняття як моду. Третя група розглядає колекціонування як пряму інвестицію. Більше за все в Україні тих, хто наслідує моду. Але є серед українських колекціонерів і професіонали. Наприклад, Ігор Диченко. Його колекція українського авангарду — одна з найбільших у Європі. Він володіє єдиною роботою Малевича, яка є в Україні. Прикро, що цю колекцію ніхто не бачить. Вона зберігається в Музеї історії Києва в Українському домі. Музей у занепаді, там уже півроку немає світла, а колекція забита в ящиках.

«ВІЧНІ ЦІННОСТІ НЕ МАЮТЬ ПОЛІТИЧНОГО ЗАБАРВЛЕННЯ»

— «Триптих» був серед галерей, які представили Україну на художньому форумі «Арт-Вільнюс’09», який проходив у Литві цього літа. Як сприйняли українське мистецтво прибалтійці?

— Це була професійно організована виставка, на проведення якої держава виділила понад мільйон доларів. Це безпрецедентний бюджет для такої маленької держави. Було представлено 100 галерей із 31 країни світу. Український десант був досить могутнім. Кожна галерея привезла свій оригінальний проект.

Артемій Троїцький, який входив до складу журі, сказав, що, відвідавши павільйон малярства, він пересвідчився, що малярство вмирає. На цю категоричну репліку йому відповів литовський професор-мистецтвознавець, сказавши, що йому варто було б відвідати стенд української галереї «Триптих», щоб зрозуміти, що сучасний живопис живий.

Прибалтійські країни в соціалізмі-комунізмі поварилися недовгий час. Коли вони з нього вирвалися, було ще живе те покоління, яке передало традиції своїм дітям, онукам. У нас же, в більшості своїй, ці традиції було загублено, і як не крути, будь-який митець на пострадянському просторі — це художник, який був народжений у СРСР. А це означає одні й ті ж джерела, вчителів, школи. Всі, звичайно, пішли різними шляхами, але це те загальне, що є між ними, хоч самі художники це спростовують.

— Із 2006 року ви берете участь у російському «Арт Манежі». Як би ви описали українсько-російський художній діалог? Він адекватний?

— Він набагато більш адекватний, аніж стосунки на державному рівні. На «Арт Манежі» нас прийняли дуже гостинно. Мистецтво швидко всіх примирює й об’єднує, бо вічні цінності не носять політичного забарвлення.

— Як вплинули на наш арт-ринок недавня участь України в Венеціанському бієнале та продаж робіт наших митців на аукціоні Sotheby’s?

— Із перших вуст я чув про те, що «Сотбіс» залишився незадоволений продажем. Мені здається, що наше мистецтво стартувало на цьому аукціоні дещо ранувато. Адже насправді це чистої води бізнес, і працюють тут відповідні закони. Наприклад, відомий діамантовий череп роботи Демієна Герста. Частина людей вклала гроші в його розкручування, ця робота багато експонувалася, відповідно зросла ціна. Комерційний ефект відбувся.

— До речі, «Триптих» позиціонує себе як галерея, яка спеціалізується на тому сучасному мистецтві, яке відповідає традиційним академічним цінностям, не агресивне й не провокаційне. Як продюсер від мистецтва, скажіть, чому ви пішли саме цим шляхом, адже, принаймні, з медійного погляду актуальне мистецтво значно «прибутковіше»?

— Не лише з погляду медійного, але й грошового.

Сучасне мистецтво — це специфічне явище.

Contemporary-art існує вже 40 років, але чіткості й однозначності визначення своєї сутності так і не отримав. Ним захоплюються, його відкидають. Його люблять і зневажають. Його купують (дорого) і колекціонують (музеї та приватні колекціонери), що є гарантом довговічності. Він не став масово визнаним, але число його шанувальників зростає.

Причин його успіху (відносного) декілька.

Перша — ХХ століття з його численними революціями: економічними, науковими, соціальними, інформаційними, культурними (за одне століття більше, ніж за всю історію людства).

Друга — змінилася якість грошей, а головне — змінилася якість власників грошей. Сьогодні двірник, завтра мільярдер — непосильне завдання для психіки багатьох. Безліч грошей не може негайно забезпечити хоча б елементарний рівень інтелекту їх власників у поняттях естетики, освіченості, інтелігентності та культури.

Постулат «гроші псують людей» неймовірно гіпертрофувався. Гроші завжди правили світом, а їхні власники ставали правителями. Загальнолюдська мораль, носіями якої є більшість населення планети, стала деформуватися під впливом спотвореної моралі нових правителів — їхня кількість швидко зростає, але все ж таки дуже мала.

З’явилися нові культурні запити, в тому числі й у середовищі мистецтва. Попит народив пропозицію. Contemporary-art зумів задовольнити будь-який попит. Забезпечувати цей попит пропозиціями ринулися всі: генії, таланти, нездари, неуки, психи.

Тому сontemporary такий багатогранний і неоднозначний. Безперечно одне — в його утробі будуть народжені нові Далі, Пікассо, Шагали та Кандинські.

Сучасне мистецтво — це дуже зручна ширма для митця, це шлях для тих, хто прагне до швидкого успіху. Епатаж й істинна майстерність — це не одне й те ж саме. Звичайно, в таких художників є шанс бути дуже успішними медійно, але з погляду вічності... Є ж такі поняття, як майстерність, талант.

— Ви є фундатором і головним редактором часопису «Аура». Чи є сьогодні в Україні, на вашу думку, попит на естетську періодику?

— У черзі, звичайно, не стоять... Разом із «Аурою» було запущено декілька видань, які спеціалізуються на мистецтві, але у них різні цілі та завдання. «Аура» — це часопис для поціновувачів мистецтва, а не для митців. Це некомерційний проект, але це об’єднуючий вузол для всього, чим я займаюся в галузі мистецтва. Це просування українських художників і допомога читачеві, який неглибоко розбирається в малярстві, але хоче зрозуміти, хто є хто в мистецтві.

— Які цікаві проекти чекають на відвідувачів «Триптиха» і читачів «Аури» найближчим часом?

— Часопис «Аура» ініціював проект, присвячений кумирам українських митців. Кожен із них намалював образ того, кого він вважає своїм кумиром. В останньому числі часопису є присвячена цьому проекту фото сесія: художники Іван Марчук, Олексій Аполлонов, Олександр Бабак, Олександр Животков, Владислав Шерешевський та їхні роботи. Незабаром ми плануємо провести аукціон цих робіт, а отримані кошти перерахувати в дитячі будинки. Поки що через кризу невідомо, коли конкретно відбудеться цей аукціон, але мені здається, що це досить важливий проект, щоб все ж таки домогтися його реалізації.