Сп’яніння свободою
Одразу необхідно зазначити, що книжку з подібним рівнем поліграфії я давно не тримав у руках — товстий крейдований папір, якісний друк iз вдало підібраними шрифтами, приємна обкладинка. Книжка міцно збита, а її художнє оформлення заслуговує окремої згадки: в якості ілюстрацій (переважно колажів) використано роботи кількох десятків неперевершених майстрів, починаючи з обох Мікеланджело, Белліні, Рембрандта, Кареля, Родена, Мане, Байса, Тамміка... Там же знаходимо світлини В. Плотникова та світлини з вистави «Покоївки», що її Роман Віктюк з неабияким успіхом пропонував київському глядачеві. Власне, якраз завдяки останній загадкове ім’я Жана Жене й стало відоме у нас широкому загалу зацікавлених.
Книжка складається з трьох частин: власне п’єси «Покоївки», розгорнутого есе Юрка Покальчука «Дзеркальні лабіринти «святого» Жене», який містить багато інформації біографічного характеру та передмови «Як грати «Покоївок», що її написав сам автор твору у вигляді листа до режисера Жана-Жака Повера. «Покоївки» завжди друкуються саме з цією передмовою, яку вважають також своєрідним ключем до творчості Жене, розуміння його естетики. Чудовий переклад українською здійснив Ю. Покальчук, а побачила світ книга завдяки програмі сприяння видавничій справі «Сковорода» посольства Франції в Україні та МЗС Франції.
Жана Жене вважають одним iз найзагадковіших письменників ХХ століття. Вже iз самого народження (1910 рік) доля митця складалася досить нетипово: мати майбутнього письменника була 22-річною паризькою повією, батько залишився невідомим. Піврічного малюка оформляють у сирітський будинок та одразу ж віддають на виховання у селянську родину. У віці 13 років він закінчує початковий курс школи з найкращими оцінками серед учнів свого регіону. Цей документ залишився єдиним, що засвідчував освіту Жене. Подальші пригоди хлопця настільки багаті, що їх опис зайняв би кілька сторінок. Але основне те, що Жан завжди поводився так, як вважав за потрібне, і це рідко вкладалося у загальноприйняті рамки. Постійно звідкись втікаючи, протринькуючи гроші тощо, він регулярно потрапляє до колоній. Щоб вирватися з чергової, зголошується до війська. Тоді хлопцеві було 19 років, і вже тоді він був «переконаним гомосексуалістом і злодієм». Він пронесе це через усе своє життя. Дрібне злодійство, за яке Жан Жене був багаторазово покараний, згодом перетвориться на стійку клептоманію, витоки якої варто шукати у дитинстві: у 10-річному віці хлопчика несправедливо звинуватили у крадіжці, і, ображений на світ, він вирішує стати злодієм. Iз війська Жене теж утікає. Його неодноразово заарештовують за крадіжки книжок (Пруст, Верлен, історичні та філософські дослідження). У тюрмі він починає писати свій перший роман «Богоматір квітів», яким був просто шокований Жан Кокто, котрий знайшов письменнику першого видавця.
На черговому суді Кокто відстоює Жене, зменшуючи покарання й говорячи про нього, як про видатного митця (в мистецьких колах швидко зрозуміли, що талановитий письменник просто хворий на клептоманію). До 35-ти років Жене був висланий із п’яти країн і відсидів у 13 тюрмах. У травні 1944 Жене знайомиться із Жаном-Полем Сартром. У 1946 пише «Покоївок». Трошки згодом — «Поезії», романи «Жалобні почесті», «Керель iз Бреста», «Диво троянди», п’єсу «Чудового», «Смертельний нагляд», балет «Адам-дзеркало», прозовий «Щоденник злодія»... У березні 1949-го тільки звернення групи французьких письменників, серед яких були Ж.-П. Сартр, А. Жід та Ж. Кокто, до президента Франції Версана Оріоля врятувало його від загрози довічного ув’язнення. Звинувачення зняті. Сартр пише про нього велику книгу «Святий Жене». Після шести років мовчання Жене видає дуже успішний «Балкон», пише «Негрів» та свою останню п’єсу «Ширми» (1961). Саме тоді він остаточно закохується в арабський світ (вперше зіткнувшись iз ним у армії — його батальйон певний час стояв у Сирії). Він відмовляється від літератури і починає активно займатися політикою, борючись за права всіх пригноблених і меншостей у світі — обстоює права американських негрів, підтримує палестинських арабів. В останні роки життя Жан Жене готує книжку своїх есе і статей, яка вийшла через рік по його смерті під назвою «В’язень кохання»...
У передмові до «Покоївок» Жене пише: «це казка, а відтак різновид алегоричної повісті, метою якої було, коли я її писав, збурення в мені огиди до себе самого, байдуже, через виявлення того, чим я є, чи — навпаки — через його приховування... Іншим завданням було збудження несмаку, поганого самопочуття залу...» Усього три дійові особи: сестри-покоївки Клер та Соланж і Мадам, їхня господиня. За відсутності Мадам, сестри грають — одна з них стає господинею, а інша грає свою сестру. Вони п’яніють від свободи гри, як п’яніють від надміру кисню. «Покоївки» — це рафінована гра. Гра заради гри. Але при цьому використовується не звичайна шкала цінностей, а виробляються певні антицінності, антиестетика. Її химерність насправді є абсурдистською. Саме тому Жене вважають одним iз метрів «театру абсурду», ставлячи його твори поруч iз театром С. Беккета та Е. Йонеско. Як і в більшості інших творів, автор переймається абсолютизацією естетики зла. Він не засуджує людську поведінку — просто показує її такою, як вона є... Клер грає Мадам, так як вона її бачить і уявляє. Соланж покірно гнеться у ролі Клер, виконуючи забаганки й вислуховуючи «господиню». Їх дратує її доброта, вони протестують проти тепла болота: «Як легко їй бути доброю, і усміхненою, і чуйною! Ах, її чуйність! Чом би й ні, коли вона гарна й багата. Але бути доброю, коли ти служниця!..» Мадам вбиває їх своєю чуйністю, і сестри вирішують її отруїти («Вбивство таке смішне, що... не передати»). І тільки збіг обставин, який опосередковано стався завдяки їхнім діям, запобігає злочину. Але механізм запущено, гра стрімголов несеться, вимагаючи дотримання правил — по цій стежині треба йти до кінця: «Смерть уже тут і чигає на нас». Вони накручують одна одну, в диявольському вихорі міняючись ролями. Вони занадто входять в ролі — і «Мадам» випиває чашку з отрутою. «Нічого не поробиш — увесь цей гарний світ смердить».
