Срджан ДРАГОЄВИЧ: «Орієнтація Сербії – на Захід, а не навпаки»

Письменник, актор, сценарист, режисер, продюсер Срджан Драгоєвич — відома в Сербії особистість. Поетичні збірки Драгоєвича, його книги для дітей користуються великою популярністю в країні. А режисерські роботи — фільми «Ми — не ангели», «Святий Георгій вбиває дракона», «Красиві села красиво палають», «Парад» — відомі далеко за межами Сербії.

Стрічка «Парад», з якою Срджан приїжджав на Одеський міжнародний кінофестиваль три роки тому, наприклад, отримала декілька престижних нагород на провідних кінофорумах світу. «Приз симпатій глядачів» у секції «Панорама» і «Особлива згадка екуменічного журі» на «Берлінале-2012», а також спеціальну нагороду журі Міжнародної федерації кіноклубів на ОМКФ-2012.

Цього року Серджан Драгоєвич знову приїхав до Одеси. Тепер як член журі міжнародної конкурсної  програми. Ми планували поговорити з ним про кіно ще під час першої зустрічі, 2012-го. За фестивальною метушнею — не склалося. Здійснили план цьогоріч, але зараз багато що змінилося в нашій країні, тому розмова, природно, стосувалася не лише проблем кінематографа, але й гострих політичних тем, тим більше що Драгоєвич — член Парламенту Сербії. Розмова вийшла непростою, але щирою і чесною — за це я можу поручитися.

ПРО ЄВРОПЕЙСЬКЕ КІНО І ЙОГО ПРОБЛЕМИ

— Срджане, на майстер-класі, який ви давали на Одеському міжнародному кінофестивалі, прозвучала думка, що європейська кінематографічна школа вбиває кіно. Розшифруйте її, якщо можна.

— Уточню: я говорив про небезпеку, яка існує в європейському кіно. Я часто буваю на кінофестивалях — і зі своїми фільмами, і як член журі. Самі по собі кінофоруми — добра справа. Адже там глядачі можуть побачити фільми так званої «малої» кінематографії, артхаусні стрічки, які дистриб’ютори рідко купують для показу в кінотеатрах. Але є і зворотний бік питання: фестивалі поступово перетворюються на обмежене гетто і молоді режисери часто не замислюються про те, щоб їхні роботи дійшли до екрану, отримали оцінку глядачів, і роблять кіно, орієнтуючись на смаки фестивальних відбірників. Слідують моді на певні (часто спекулятивні) теми, які перебувають у фокусі часу. Я звертав увагу саме на цю тенденцію: подібна ситуація викликає побоювання. Проте існують картини, які живуть і поза фестивальним рухом. Чудово, коли приз на кінофорумі зацікавлює дистриб’юторів і вони купують картини для показу в широкому прокаті.

Що стосується мене, звичайно ж, мені також приємні нагороди на фестивалях, але найбільше задоволення я отримую, коли бачу, що фільм подобається глядачам. Наприклад, з картиною «Парад» ми з двома акторами, які виконували в ньому головні ролі, об’їздили всю Європу — були в Німеччині, Франції, Італії, Скандинавії. Презентували фільм в 40 артхаусних кінотеатрах. На такі зустрічі приходять звичайні люди, абсолютно не схожі на фестивальну публіку. Особисто мені такий досвід надзвичайно важливий, мені його не вистачає. Адже насправді я знімаю кіно для (умовно кажучи) робочого класу, а не для обраних.

— А яка взагалі ситуація з кінематографом у вашій країні? Чи з’явилися молоді талановиті режисери? Які теми їх цікавлять? Скільки фільмів знімається в Сербії щороку?

— На превеликий жаль, ситуація з кіно в Сербії не найкраща. Міністерство культури через Центр кінематографії дуже скромно допомагає вітчизняним фільмам. Конкурсу на виробництво нових картин не були вже два роки. З різних причин — не лише фінансових. Існує і ще одна проблема: близько 500 кінотеатрів у провінціях Сербії закриті. В принципі це все малі зали країни. А мультиплекси не цікавляться вітчизняною продукцією — картина йде тиждень-другий і її  знімають з екрану. Ситуація дуже важка. Сербські фільми в 90-х роках минулого століття — початку 2000-х були набагато популярніші, ніж сьогодні. І мали незрівнянно більшу аудиторію глядачів. Зараз, наприклад, середньостатистичний вітчизняний фільм дивляться приблизно три з половиною тисячі глядачів, а 10 — 20 років тому їхнє число рівнялося 100 тисячам! Тенденція, як ви розумієте, дуже небезпечна. Однак молоді режисери знімають кіно і щороку на екрани виходять 10 — 12 художніх картин.

— Є цікаві роботи, на вашу думку?

— Нещодавно я подивився дуже цікавий фільм «Нічия дитина» (режисер Вук Ршумович. — Авт.), який брав участь у Венеціанському кінофестивалі і отримав приз симпатій глядачів. Чудовий дебют молодого автора.

Що стосується прокатного кіно, відзначив би картину «Монтевідео» (режисер — Драган Б’єлогрлич. — Авт.), до якої я написав сценарій. Цей фільм подивилися в Сербії 500 тис. глядачів — великий успіх для вітчизняного кіно. Тому немає правил без винятків. Біда в тому, що не існує чіткої системи, державної стратегії, яка сприяла б відродженню сербського кінематографа. Локальних — і фестивальних, і комерційних — успіхів недостатньо.

— До речі, в конкурсі Одеського кінофестивалю був представлений фільм «Зеніт» (ZVIZDAN), копродукція Хорватії, Сербії і Словенії. Дуже хороша робота — і професійно, і по-людськи. Яке ваше ставлення до такої співпраці, адже зовсім недавно ці країни перебували у стані війни та і сьогодні стосунки між хорватами і сербами далеко не прості?

— Сербські кінематографісти досить давно співпрацюють із хорватським аудіо-візуальним центром, з аналогічною словенською організацією. З кожним роком з’являється все більше регіональної копродукції. Наприклад, у зйомках «Параду» брали участь усі республіки колишньої Югославії, його подивилися у кожній із них. Мені подобається працювати і з акторами з різних регіонів, я не розділяю наші народи. Мабуть, тому, що народився в країні, яка називалася Югославія, говорив сербсько-хорватською мовою і до всіх республік ставився доброзичливо. І мені (тільки зрозумійте мене правильно) дуже хотілося б, аби країна Югославія відродилася, але у дещо іншому вигляді — через культуру. Це, на мою  думку, було б чудово.

ПРО КОПРОДУКЦІЮ І ЇЇ ПЕРСПЕКТИВИ

— Чула, що ви приступаєте до нової  роботи — також у копродукції з іншими країнами, зокрема з Україною. Можна дізнатися, що це буде за фільм?

— Дійсно, моя нова картина — справжня копродукція. Ми вже отримали фінансову підтримку в Сербії, Македонії, Хорватії,  Болгарії, Угорщині і Польщі. Це адаптація роману англійського письменника Джуліана Барнса «Дикобраз». В основі історії — суд над Тодором Живковим, який був Генеральним секретарем ЦК Болгарської компартії  в 1970—1990-ті роки минулого століття.

У фільмі — певна країна з колишнього соцтабору. Може, Угорщина, може, Україна або Сербія. Розповідь про ідеологію соціалізму, ліберальну демократію. Але, по суті, це історія кохання. У Тодора Живкова була донька, яка обіймала під час його правління пост міністра культури і яку в 33 роки вбили за нез’ясованих обставин. Річ у тім, що Живков підписав свого часу наказ, що давав право таємній поліції розправлятися з противниками політичного режиму будь-якими засобами. І одного дня йому надали донос про людину, яка контактувала із Заходом, тобто апріорі була небезпечною для країни. Тодор Живков підписав смертний вирок. Як потім з’ясувалося — своїй доньці, яку любив понад усе на світі.

Це політичний трилер, драма. Думаю, подібне  кіно буде цікавим для жителів усієї Східної Європи.

— Вже відомо, хто зніматиметься в головних ролях?

— Спочатку у нас була думка зробити картину англійською мовою, але зараз я в цьому не впевнений. Мені не подобається, коли американські або британські актори говорять у фільмах з яскраво вираженим акцентом, тому, очевидно, зніматимемо сербсько-хорватською. Думаю, це правильне рішення. Дубляж — українською, російською та іншими мовами.

— Українська сторона підтвердила участь у проекті?

— Нинішній голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко говорить, що шанси є. Мені було б достатньо тижня (або — на скільки вистачить виділених коштів), аби зняти  екстер’єр умовного міста 90-х років у вашому Експоцентрі (ВДНГ. — Авт.). Він мені дуже імпонує, до того ж —  ніде не можу знайти відповідну натуру. Скрізь реклама, будинки виглядають інакше, ніж 20 років  тому в Східній Європі.

ПРО ПОЛІТИКУ В ЖИТТІ РЕЖИСЕРА

— До речі, я з великим здивуванням дізналася, що ви — депутат Скупштини (сербський Парламент. — Авт.). Навіщо вам, акторові, сценаристові, режисерові, письменникові — людині, в якої дні розписані на рік уперед, такий головний біль?

— Мені часто ставлять це запитання. Хоча все логічно, адже будь-яка з моїх картин досить політизована — я намагаюся донести до глядача або деякі позитивні ідеї, або систему людських цінностей (у моєму розумінні).

Депутатом вирішив стати, оскільки мене цікавлять теми, пов’язані з мистецтвом, освітою, екологією. Прагну робити те, що добре знаю, оскільки у сфері культури працюю вже 30 років. Тому розумію не лише  проблеми, але й бачу, які дії слід вчинити, аби їх розв’язати. До того ж інтелігенція завжди критикує владу, що не помічає складнощів, з якими вона стикається, але ніхто не хоче увійти до уряду і особисто зробити щось конкретно корисне. Звичайно, як депутат Скупштини, я не маю особливих повноважень — у нас виконавча влада сильніша і потужніша, ніж Парламент. Однак дещо здійснити вдається.

ПРО УКРАЇНУ, РОСІЮ І СЕРБІЮ — В ДЗЕРКАЛІ СЬОГОДЕННЯ

— А як у Сербії ставляться до сучасної ситуації в Україні: до Майдану, анексії Криму, війни з Росією?

— Коли почався конфлікт між Україною і Росією, я зрозумів, що недостатньо знаю про історію стосунків між вашими країнами. І прочитав багато літератури — про раннє середньовіччя, князів Володимира і Ярослава. Дізнався, наскільки складними були ці стосунки у всі часи. Повинен сказати, я думав, що підступніше рівняння «серби — хорвати» бути не може, — виявилось, може. Українці    — росіяни.

Дуже складно розмірковувати про конфлікт між Україною і Росією. Для нас у Сербії це велика трагедія. Ми завжди вважали вас дружніми слов’янськими народами. Водночас, мені здається, в Україні багато хто думає, що Сербія в своїй генеральній лінії схиляється...

— До Росії. А хіба це не так?

— Це не зовсім правильно. Оскільки в Сербії (у складі колишньої Югославії) довгий час були вельми непрості зв’язки з Росією. 1948 року, після конфлікту між Тіто і Сталіним, наші країни перервали дипломатичні стосунки на сім  років. І відновили їх тільки 1956-го. Тому, природно, не всі серби — русофіли. Звичайно, більшість із нас любить російських класичних композиторів, російську літературу, але, повірте, багато хто неоднозначно ставиться до сучасної влади в Росії.  Тому намагаюся розглядати все, що стосується миттєвої політики, як «шум і лють». Мені думається, що розв’язати будь-яку конфліктну ситуацію можна тільки враховуючи нюанси і перспективу в стосунках. Крім того, Сербія зараз перебуває у процесі перемовин із Європейським Союзом. До чого вони призведуть, покаже час. Однак очевидно: наша орієнтація — на Захід, а не навпаки.

Трохи піду убік: між іншим, я особисто постраждав від безглуздого російського закону, що стосується  пропаганди сексуальних меншин. Ми вже згадували фільм «Парад» — його купили в 35 країнах світу і, зокрема, одна велика російська дистриб’юторська компанія. Але картина так і не вийшла на екрани через нові правила. Мені було дуже неприємно, що глядачі не змогли побачити мою роботу, яка жодним чином не пропагує гомосексуалізм. Це людська історія, що закликає до толерантності між людьми.

— В такому разі як ви ставитеся до рішення української влади заборонити в’їзд на територію нашої країни вашим відомим співвітчизникам Еміру Кустуриці і Горану Бреговичу, оскільки вони підтримали політику Президента Росії Путіна щодо анексії Криму?

— Я не знаю мотиву їхніх  висловлювань, тому не беруся судити. Скажу одне: Сербія більше трьох років перебувала під ембарго міжнародного співтовариства. Тому мистецтво також піддавалося санкціям. Мій дебютний фільм, який я зняв 1992 року, не міг потрапити на жоден міжнародний кінофестиваль через те, що всіх кінематографістів також було «покарано» й ізольовано. Тому кожен випадок заборони на співпрацю в галузі культури і мистецтва змушує мене пригадати, що відчував особисто я як режисер першого фільму, який не міг подивитися ніхто за межами моєї  країни.

ПРО ОДЕСЬКИЙ ІНОФЕСТИВАЛЬ І АВАНГАРД XX СТОЛІТТЯ

— Ви в Україні не вперше. Три роки тому представляли на Одеському кінофестивалі  фільм «Парад», нинішнього — член міжнародного журі. Очевидно, познайомилися з сучасним українським кіно. Яка ваша думка про нього?

— Я приїжджав до України  ще і два роки тому, коли отримав гроші від українського фонду для зйомок свого нового фільму. Тоді я попросив показати мені декілька картин, аби мати реальне уявлення про кінематограф України. Подивився досить багато робіт, і мене здивувала одна тенденція — більшість із них були на тему Другої світової війни. Звичайно, це важливий і страшний етап у житті всієї Європи, але сьогодні світ переживає переломний період — корупція, кримінал, проблеми проституції, соціальних меншин тощо. Чому ж молодих авторів цікавить тільки війна, яка закінчилася 70 років тому?.. Втім, подібна ситуація й у нас. У колишній Югославії — кожен другий фільм про військовий конфлікт. А мені все-таки здається, що домінантним напрямом у будь-якій національній кінематографії повинна стати сучасність, аби ми могли залишити майбутнім поколінням художнє свідчення про те, як ми жили.

Щоправда, є українські фільми, які справили на мене сильне враження. Минулого року я був членом журі на одному цікавому фестивалі в Македонії. Ми тоді присудили головний приз стрічці «Плем’я»  режисера Мирослава Слабошпицького з України. Потужна і талановита картина.

— До речі, про фестивалі. Одеський міжнародний — ще зовсім молодий кінофорум. Ви побували на багатьох фестивалях світу — чи витримує він конкуренцію з іменитими кінооглядами?

— Фестиваль — дивовижний. Це не комплімент — факт. Я зрозумів це ще три роки тому, коли привозив «Парад», і на пропозицію стати членом журі на нинішньому фесті погодився без коливань. Конкурсна програма була дуже цікавою: 12 фільмів, які ми подивилися,  — сильні і різнопланові. Було дуже важко вибрати переможця — журі запекло сперечалося п’ять (!) годин, поки винесло рішення.

І, звичайно, сама Одеса — вона така красива і приваблива, що не хочеться виїжджати звідси. Більше того, місто трохи нагадує мені Белград — за ритмом життя. У нас, щоправда, немає моря, але є дві великі річки.

Мені дуже шкода, що не зміг узяти з собою дружину, аби вона побачила Одесу на власні очі: у нас двоє маленьких дітей, вони захворіли на кір. Проте, сподіваюся, колись привезу її сюди.

— А якби вам запропонували вибрати будь-яке місто в будь-якій країні світу, навіть час (минуле або майбутнє), де і коли ви хотіли б  жити?

— (Не вагаючись.) Я б хотів жити в епоху російської революції 1917 року.

— Чому?!

— Бо це час розквіту російського авангарду в мистецтві — найцікавіший, на мою думку, період у XX столітті. Крім того, в ті роки творили багато талановитих поетів. Моя перша поетична збірка, до речі, виникла завдяки Володимиру Маяковському, якого дуже люблю. Як і поезію Хлєбникова, прозу Зощенка і Булгакова. Тому цей етап в історії — звичайно, і жорстокий, і небезпечний — мені дуже цікавий. На жаль, жити там і тоді я хотів би лише п’ять років, до приходу Сталіна на політичну арену! (Сміється.)