Стаєрський характер

Його доля, в якій стоїцизм художника протистояв лихій вдачі епохи, вельми повчальна. Михайло Юрійович і сам розуміє це. Він дуже схильний до інтелігентської рефлексії й створює дивовижні за жанром — щоденникові нотатки? розділи підручника? спроба сповіді? — літературні твори. Про чари репетиції, про енергію вчинку, яка народжує на сцені почуття, про боротьбу митця із собою сьогоднішнім в ім’я себе завтрашнього, про те, кажучи його словами, «як усе складається чи не складається в театрі». Все з приголомшуючою щирістю, яку важко передбачити в творцеві-егоцентрикові.

Захоплююче читання. Драматичне життя в мистецтві.

Був завидний початок і впевнений розворот режисерської кар’єри у Київській російській драмі. Ада Роговцева у грішній, на сто чотири сторінки, історії про кохання, оповіданій із небаченою за пуританських часів середини 60-х відвертістю... Суворий, задушливий будинок найдьонівського Ванюшина, де врешті-решт розбивалися ніжні серця... Смілива публіцистика — знову ж таки на ті часи — «Хто за? Хто проти?»... В’їдлива «Кафедра», що прогриміла по всіх усюдах...

І раптом жорстке відлучення — чи втеча? — від театру, який стає своїм. Рєзнікович опиняється у Москві, театральній Мецці 70–80-х, де завойовує визначне місце на тогочасному союзному Парнасі.

Повернення до Києва, до того ж театру, куди був покликаний споконвічно. Здавалося б, настає художнє заспокоєння: він будує свій театр. Трепетна «Безприданниця» у щасливому взаємному осяянні зі сценографом Давидом Боровським.. Міражний надрив Рулетенбурга у «Гравці» Достоєвського...

І знову — зрив на зльоті, скандал із «Амадеусом», удар під дих. Героя відносить за тридев’ять земель — Новосибірськ, Пекін, Санкт-Петербург. Удар відгукується драмою занапащеної душі у вампілівському «Полюванні на качок», а душевне зцілення — прозорою чистотою тургенівського «Дворянського гнізда»...

І нарешті знову Київ, театр, на який приречений долею, де на Рєзніковича чекає не реванш, але подвижницька праця. Парад відважних дебютантів у «Молодих роках Людовіка ХVI»... Колективний бенефіс старих і молодих у «Історії однієї пристрасті»... Елегантно викроєна, гірка та іронічна «Школа скандалу»... Миті душевних прозрінь у «Тойбеле»... Витончений садомазохістський поєдинок із життям у «Фернандо Краппі»...

Оглядаючи зроблене Рєзніковичем у різних театрах більш ніж за три десятиріччя, мимоволі доходиш висновку, що всі ці роки він ішов до свого театру. Не знаджуючись спокусам, не заграваючи ані з можновладцями, ані з тими, хто рветься до влади. Що може бути простішим — пересиль себе, стримай у чомусь, вияви у потрібний момент те, що сором’язливо називають гнучкістю, і, дивись, усе склалося б простіше та легше. Сталася б інша історія, де все нагромаджувалося б по висхідній, а втрати не бралися б до уваги. Може, й сталася б, але з іншим героєм.

Справжній художник зі своїм баченням театру приречений на тернії та подолання. З боку це виглядає дивним, насправді ж — це природно. Візьмемо до уваги мало не фізіологічну опозицію художника суспільству, котре чекає від нього не правди про себе, але похвали, опозицію рутині й театральному каботинству, які прагнуть будь-що підім’яти під себе талант. Але так уже, мабуть, повелося, що митцеві, котрий намірився збудувати театральний храм за своїм розумінням і відчуттям, завжди важко. Бо Овідієве «того, до чого прагнеш, немає ніде», сказане, схоже, і з цього приводу.

Рєзнікович, утретє прийшовши до Київської російської драми, продовжує втілювати тут свою потаємну ідею — створювати справжній психологічний театр, театр, як він його називає, «порухів душі». У боротьбі за нього він долає хронічну кризу, в якій перебувала, на перший погляд, поважна та самозабутньо задоволена трупа довгі сезони. Тому його шістдесят років сприймаються хіба що фігурально, наче, скажімо, рік життя рахувався за два — як на війні. Його театр — у русі. Віднаходять друге дихання, з’являючись у нових художніх ракурсах, визнані майстри. Трупа оновилася на чверть, передусім — за рахунок талановитих учнів професора Рєзніковича. Це майбутнє театру, що реалізовується уже сьогодні. Його масштабні багатофігурні композиції, де демонструється рівень і можливості сценічного ансамблю, повні магічних зон, де крупним планом висвічуються яскраві акторські індивідуальності. На наших очах трупа здобуває рівне, впевнене дихання. Його, переконаний, вистачить на довгу дистанцію.

І в цьому важке, вистраждане, аж ніяк не насмішливе щастя сценобудівника Михайла Рєзніковича.

ФОТО ВІКТОРА МАРУЩЕНКА / «День»
МИХАЙЛО РЕЗНІКОВИЧ МОЛОДІЄ НА РЕПЕТИЦІЇ