Степан Процюк : «Я часто перепускаю через свою душу багато важкого матеріалу»

У видавництві «Наш формат» цьогоріч було перевидано роман «Травам не можна помирати». Про Київ і письменництво, радянську людину і нищення особистості, про історію індивідуального спротиву і зрадництво. Пропонуємо читачам «Дня» бесіду від сучасного українського письменника Степана ПРОЦЮКА.

– У твоєму творчому доробку за останні кілька років з’явилося два романи, які відображають тяглість доби радянського тоталітаризму ХХ ст. Перший – «Пальці поміж піском» про радянську Україну 1950-х рр. на тлі культу Сталіна. Інший – «Травам не можна помирати» про 1970 рр. В обидвох теми кохання, зради, патріотичної боротьби і каральної психіатрії. Обидва можна назвати романами непрочитаної перестороги, бо російсько-українська війна, на жаль,  потверджує почерк антилюдської системи, яка прагне знищити простір свободи людини, простір національної відмінності, простір української мови, за яку колись не лише ув’язнювали, а й знищували на підставі діагнозу «Шизофрения, возможно, маниакально-депрессивный психоз на почве украинского язика».  Чому обираєш такі складні теми?

– Я часто перепускаю через свою душу багато важкого, а то і страшного, моторошного матеріалу. Я є сином політв’язня вже після 20 з’їзду партії, коли умови їхнього життя стали дещо кращими, проте суть була одна – знищити, розтоптати морально (батько п’ять років, від 1958 до 1963 року сидів у мордовських таборах). З дитинства відчував, що писання – це моє.

Тепер чітко розумію, то це мій фронт, моя робота, яку повинен робити, доки є сили, не ремствуючи ні на що і не озираючись.

                Каральна психіатрія присутня у «Пальці поміж піском» лише в одному епізоді, коли Оксана, жінка, яку любив композитор Федір, потрапляє у психіатричку швидше для морального зламу, ніж із політичних причин. Окрім того, саме каральна психіатрія в СРСР «розцвіла»  у сімдесятих роках, про які йдеться у романі «Травам не можна помирати» .

 –  В романі «Травам не можна помирати» має місце мотив зради. Що ти протиставив би ідеї валенродизму?

– У романі я не протиставляю, хіба що зіставляю валенродизм чи пристосуванство, або зраду (хоча ці слова не є синонімами, але тут нема можливості з’ясовувати  їхні відтінки значень, часто доволі істотні). Адже у житті нема чорно-білого простору. Завжди він заповнений багатьма кольорами і відтінками, які прояснюють, дещо сплутують, залишаючи відчуття моральної мішанини, де злочинець при певних обставинах може бути ледь не героєм, а зрадник – майже патріотом.

З іншого боку, практика людського співжиття не знала такої страшної тоталітарної деспотії на теренах, яким був СРСР. Тому багато людей ламалися, адже переносити тортури, погрози вбивства рідних і багато інших страшних засобів знецінення людського, можуть одиниці.

У «Травам не можна помирати» поет Максим Томиленко є однією із тих одиниць. Це збірний образ митців, які за радянського часу потрапили як політичні в’язні у замкнене коло каральної психіатрії, що у 70-их роках просто таки розквітла на теренах СРСР. Також у романі зображені політв’язні Олександер Світлий (його прототипом був Олекса Тихий), Віктор Терен (Валентин Мороз, про якого я більше пишу у романі про Григора Тютюнника «Місяцю, місяцю») і Марко (частково прототипом Марка послужив Левко Лук’яненко). Їх – жменька і у них долі склалися по-різному. Як і у житті Олекса Тихий, у романі Олександер Світлий помирає у тюрмі. 

Зрештою, майже у кінці роману є картина їхнього символічного відродження. Коли і Максим Томиленко, і Олександр Світлий встали із могил і з автоматами у руках захищають Україну (роман був завершений ще у 2017 році і виданий «Легендою», а цього року перевиданий видавництвом «Наш формат»).

– В романі «Травам не можна помирати» постають професори Снєжневський і Лунц, Московський інститут судової психіатрії і Дніпропетровська психіатрична лікарня  – імена і локації, жаскі методи і практики каральної психіатрії. Звідки ти черпав матеріал на цю тему? «Історія світової літератури не знає такого масового і безпощадного терору супроти митців, як українська. Від початку тридцятих до середини п’ятдесятих було репресовано з різними наслідками близько п’ятисот письменників». Якою була б українська література, якби вони жили і творили?

– Матеріали черпав кілька літ і з різних джерел, крупинка за крупинкою. Також читав спогади про перебування українських політичних в’язнів у психіатричній лікарні: Леоніда Плюща, лікаря Миколи Плахотнюка. Читав художні твори письменника Василя Рубана, який теж пройшов це пекло.

Якщо би українська література повноцінно розвивалася і не була постійно душена сталінським режимом, ми би зараз мали одну із найперспективніших і ще молодих літератур світу. Адже літератури теж по-своєму старіють, втрачаючи молоду вітальність.

Але цей безперервний терор, якого, вочевидь, не знала жодна інша література світу, ці сандармохи смерті, розкидані територією СРСР, окрім загибелі багатьох найкращих наших митців того часу, витворили ще особливий тип письменника, із його раболіпством, лакейством і лизоблюдством. У романі «Травам не можна помирати» я намагаюся пояснити і зрозуміти, як цей механізм залякування діяв уже у 70-их роках.

– Хто такі Крилатий і Крислатий в романі? Це узагальнені образи радянських письменників чи таки за цими персонажами криються конкретні постаті української літератури?

– Там ще є узагальнений образ поета Ужинка, який пише про калинове село, але не навідується туди багато літ. Зате він є одним із учасників пропагандистської поїздки до США і Канади, де їх приймали люди, лояльно налаштовані до СРСР, а частіше – різноманітні агенти  з різними долями і куди неможливо було потрапити тим, які писали чесно. Там же бачимо Крилатого і Крислатого. Крилатий та Ужинок ведуть між собою суперечку, яка закінчується сваркою, набираючи у романі рис трагікомедії (мене загалом почали цікавити риси трагікомедії, окремі такі розділи є і у романі «Пальці поміж піском», про 50-ті роки, теж виданому «Нашим Форматом»).

                Загалом у романі багато йдеться про життя тогочасної спілки письменників та тодішні форми впливу, батога і пряника для пристосуванців. Кожен може прочитувати свій смисл у цих іменах. Для мене – це алегоричні узагальнення шляху пристосування до радянської ідеології частини вельми талановитих українських письменників….

– Завершуючи нашу розмову, висловлю припущення, що назва «Травам не можна помирати» має в собі  екзистенційну ідею боротьби життя і смерті. Що для тебе у цій назві?

– Василь Рубан, письменник, нещодавно померлий, теж був в’язнем Дніпропетровської психіатричної лікарні. Один із його романів називається «Помирав уражений проліском сніг». Я хотів, починаючи писати роман (я писав його від 2015-ого до 2017 рр., майже три роки) навіть у назві закласти ідею перемоги життя над смертю, перемоги у тотальному значенні, як є невмирущим Універсум чи Промисел, що не має ні початку, ні кінця, ні дати народження, ні дати смерті.

Трави – це один із алегоричних образів роману, що є незнищенністю. Роман завершується не лише картиною майже апокаліптичної зливи, але і майбутнього відродження вічного міста від радянської нечисті:

«А потім на княжих небесах з′явився профіль  Жінки у білих одежах. Вона глянула на майже потоплене місто.   Через кілька хвилин над вічним Києвом знову  засіяли зорі, як  і чотириста чи тисячу літ назад».       

Розмовляла Ольга КВАСНИЦЯ,

доцент ЛНУ імені Івана Франка