«Степом, степом» – 50!

«Степом, степом» стала пісенним реквієм українського народу і принесла її авторам славу та любов мільйонів слухачів.

— Коли ми з Миколою Негодою написали «Степом, степом», тоді подібних творів просто не було, — зізнавався Анатолій Пашкевич. — Пісня, та ще й українською мовою, без перебільшення, викликала потрясіння. Пам’ятаю, під час концертів хор, бувало, зупинявся, тому що голоси у виконавців спазмувало від схвильованої реакції залу... Не до емоцій було лише деяким чиновникам від влади. Викликали нас iз Миколою Негодою в обком партії і раптом, ні сіло — ні впало, питання: «Що це за пісня така незакінчена якась у вас вийшла, її треба якось по-іншому зробити, і взагалі, про яку матір йдеться»? Я відповів: у нас одна матір, і якщо пісня написана українською мовою, то зрозуміло, про кого мова...

Уявляєте всю безглуздість претензій? Ви не повірите, але й мої друзі спершу сумнівались в успіхові твору. Навіть коли вже кілька разів пісня прозвучала в ефірі, Микола Негода зауважив мені: «Толику, ну що ти написав? Якби це була така пісня, щоб її люди співали на вулиці, за столом, а так її можна виконувати лише на сцені з Черкаським хором»...

Час розставив усе на свої місця. Згодом Микола Негода з високої трибуни заявив: «Я щасливий, що зустрів такого талановитого композитора, як Анатолій Пашкевич!»

У 1967 році пісня зазвучала й одразу стала дуже популярною.

— Перші начерки тексту і мелодії з’явилися у мене ще на Житомирщині, до від’їзду в Черкаси. Якийсь час я працював у Коростишеві й жив у готелі, — згадував композитор. Інструмента під рукою не було, й я щовечора музикував «у думках». Отак склалися перші музичні заготовки, — «риба»... Напливала мелодія, точніше, той її простий і широкий такт — «Сте-пом... сте-пом...». Часто доробляв, переробляв. Хотів навіть кинути все. Але мелодія не полишала мене. Разом із нею добирав слова. Фрагменти, які з’явилися разом із мелодією, я пізніше показав у Черкасах поетові Миколі Негоді. Він узявся писати свій текст. Але довго не виходило. Потім попросив: «Давай свою «рибу»! Микола використав мої текстові заготовки — вони намертво були злиті з мелодією і відкидали інші слова як чужорідні. Він зробив літературно досконалий текст. Отак спільними зусиллями і довели ми пісню «до пуття». Призначалася вона для хорового виконання. Спочатку думав соло віддати басу і навіть пробував такий варіант... Та коли ми послухали Ольгу Павловську, всі сумніви розвіялися: так, як вона, не виконував ніхто! Слова і мелодія лягали на її голос, як зерно в добре підготовлений грунт».

— Коли працював над першим куплетом, уявляв картину, коли відступали війська, а жінки збирали хліб і на кожному кроці знаходили вбитих, — згадував Микола Негода. — Потім і закінчення знайшлося: «Мати, мати жде свого солдата, а солдат спить вічним сном!» Щоправда, середину пісні дуже довго шукав...

Толік всю ніч збуджено награвав і співав — пробував, як звучить пісня. А люди по сусідству не можуть ніяк заснути, б’ють кулаками в стіну і двері — скільки ти ще будеш там терликати?! Одне слово, досиділися і не помітили, як ніч минула. Глядь — на вулиці вже розвиднилося. На світанку я вручив текст.

Він учитувався, не говорячи ані слова. Переписав вірш на чистий аркуш. Потім узяв баян і розтягнув міхи... Десь через тиждень дзвонить: зайди, послухай!

Ольга Павловська заспівала, хор підхопив — і у мене мурашки поповзли по спині, волосся на голові дибки стало! Вже тоді відчув: народилася велика пісня, яка нікого не залишить байдужим».

— Малесенькою я повсюдно була хвостиком у батька. Він брав мене на репетиції: спочатку в Житомирі, а коли у 1965-му наша сім’я переїхала до Черкас, то й там місцева філармонія для мене стала рідною. Першою виконавицею пісні «Степом, степом...» в Черкаському народному хорі була Ольга Павловська. Вона на офіційній сцені, а я — вдома на стільчику! — розказує донька Анатолія Пашкевича Оксана. — Видавалося, що батьків баян у нашій хаті не замовкав ніколи. Коли приходили гості (а наша оселя була рада кожному завжди), мені ставили посеред хати і я затягувала: «Степом, степом йшли у бій солдати...»

Я ж була дитям усього Черкаського хору. Чудово пам’ятаю, як за ручку зі мною ходила і Раїса Кириченко, і Ольга Павловська (співала в Черкаському хорі від 1965 року, а в 1981-му стала лауреатом Шевченківської премії в складі хору). А всі їхні пісні знала і завжди підспівувала на репетиціях і концертах.

Доля склалася так, що також тепер співаю в Черкаському народному хорі. Відчуваю в собі чимало батьківських рис характеру. Ніколи й ніде не афішую зайвий раз, що я донька свого славетного тата. Як і він, не переймаюся жодною славою.

Коли ж на концертах інколи оголошують, що ту чи іншу пісню «співає донька Анатолія Пашкевича», відчуваю особливу відповідальність. Коли ж аплодують після кожного його твору на сцені та в залі, почуття гордості мене неодмінно полонить. Чи не кожні гастролі нас повсюдно приймали на «ура»! Публіка хоче побачити і почути Пашкевича творіння не лише в піснях.

Коли оголошують мене з піснею «Степом, степом», люди стоячи вітають мене і підспівують! В такі хвилини мені видається, що й дух батька поруч, що не лише я, а й він співає разом зі мною. Та й пісня «Степом, степом» тепер набула нового звучання, коли гине цвіт нашої нації у підлій та підступній війні з Росією...»

Степом, степом —

людям жито жати.

Степом, степом даль

махне крилом...

Мати, мати жде свого солдата,

А солдат спить вічним сном!