Строга дорогоцiннiсть

— Як ви стали митцем?

— Я народився в селі, а там обмежені можливості для творчості. Навички малювання набути, знайти акварелі, фарби — про це не могло бути й мови. Село і люди… Корови… Були приховані бажання виразити себе, скоріше, пов’язані з поезією. Література мене захоплювала. Класі в дев’ятому я, щоправда, пробував копіювати портрет Шевченка —подобалося, що він такий серйозний. Вже в армії відчув, що митець — моє покликання. Перед цим я вперше приїхав до Києва, поступати до педінституту. І вирішив — зайду-но до Музею російського мистецтва. Зайшов, потрапив до зали Врубеля — і все, кінець, зрозумів, що мені нічого не потрібно, окрім мистецтва. Забрав документи, і вся моя педагогічна діяльність на тому й закінчилася. А коли в армію пішов, то там вже зрозумів, що робитиму: щось почав писати для себе, коли став «дідом», ночами малював.

— Ленінську кімнату оформляти не ганяли?

— Ні. Хоча взяли мене як художника. На збірному пункті спитали — хто до Ленінграда і художники? Я руку підніс, і, звичайно ж, попався. Нас привезли до Пітера на Казанський вокзал. Добу там переночували, після чого нас у електричці відвезли до лісу під Архангельськом. На цьому Пітер закінчився. Щоправда, одного разу ми втекли з товаришем у самоволку, зайшли в Пітерський російський музей, погуляли там — обірвані й лисі. Не знаю, як нас не спіймали. Повернувся я з армії 1977 року навесні.

— І як щасливе цивільне життя зустріло?

— Тоді все було дуже лімітоване — і спеціальні книги, і мистецтво. Улюблені місця — музеї, книгарня «Мистецтво». Оскільки давали гуртожитки іногороднім дембелям, я отримав кімнату на Печерську в гуртожитку взуттєвої фабрики. Можна було в центрі ходити в Студію образотворчого мистецтва, поруч із Жовтневим палацом. У нас хороша компанія підібралася, разом писали, ходили на етюди. Я майже відразу і в Художній інститут поступив. Окрім малярства, нічого більше для мене не існувало, мабуть, це допомогло. Проте, доволі скоро щодо інституту я збагнув, що це не те, що я хотів. Там людей готували в худкомбінати. Власне, в СРСР і не було того, що я хотів. Просто була можливість попрацювати з натурою і покрутитися серед цікавих хлопців. Ми вчилися один у одного, а не в морально застарілої професури.

— Які у вас авторитети в живописі?

— На 4—5 курсі любив румунське малярство, а потім — Маранді, коли вже сформувався як митець. Хороше, справжнє мистецтво я люблю в усіх видах. Раніше я дивився на стилістичні тонкощі, а зараз навіть хороший реалізм приймаю. Люблю Сезанна. Кожного ранку дивлюся на його репродукцію й відчуваю, що це справжній мужик, серйозно.

— Ви належите до «Мальовничого заповідника». З якою метою він створювався?

— Я не фундатор «Заповідника». Мене запросили, коли я крутився після інституту, мешкав у Полтаві, там із родиною не склалося. Мета… На той час група митців на вулиці Паризької комуни була дуже активною, пропагувала постмодернізм, соцарт. Вони могли познущатися з хороших митців, мистецтво у них використовувалося як презерватив — раз — і викинув. Ми ж хотіли протиставити цьому справжню культуру малярства. Без залучення літератури, соціальних контекстів. Хотіли довести, що малярство саме може слугувати предметом, що колір чи фактура можуть бути змістом твору. Дуже добре, що в нас вийшло. Хоча «Заповідник» існує номінально, кожен пише по-своєму. Але установки, закладені в ньому, працюють і досі. Дуже шкода, що наші ідеї широкого розвитку не набули, хоча Україна — пластична країна; бароко — це насамперед пластика.

— Виходить, що своїх цілей «Заповідникові» досягнути не вдалося?

— Мистецтво нічого не міняє в житті. Це радянське мистецтво хотіло міняти. Але «Заповідник» для Києва, України — прекрасне явище; гадаю, що і в Москві ми б добре прозвучали. Бо малярством мало хто займається.

— Наскільки я знаю, у вас був у житті «полтавський період».

— Я туди переїхав з дружиною-полтавчанкою. У СРСР раніше можна було поїхати до якоїсь дірки. Час був добрим. Євреї емігрували, купували добрий живопис, у нас завелися грошики, фарб багато, пиши що хочеш. Створився в нас там полтавський осередок.

— Тобто, полтавська школа?

— Ну, почали так називати. Ми зробили в Києві експозицію полтавських митців разом із Маркосяном і мною. Тоді й заговорили, що є полтавська школа. Я поїхав, а люди залишилися. Але це маленьке місто, після розпаду СРСР фарб там немає, роботи також. Так що, не знаю...

— Коли ви відчули, що стали митцем?

— Працюючи в майстерні, я про це не думаю. Коли почав свої роботи виставляти відразу після інституту, тоді й зрозумів, на тлі інших, що став професіоналом. Станкова картина — це взагалі цікаво. Шкода, що це зараз занапащене, немає соцзамовлення. Життя зараз інше. Все впирається в гроші, в формат і хто купує, доводиться робити маленькі полотна.

— Так, формат великої станкової картини практично зник.

— Складно. Немає спеціальної програми. У такій ситуації, щоб картину писати, митцеві треба допомогти. Бо він може писати її роками, йому треба щось їсти. У принципі, що таке картина? Може, вона вже й не треба зовсім… Маленьку картину можна хоча б до стінки повернути, а з поганою великою що робити? — Коли ви працюєте, чи знаєте ви заздалегідь, як виглядатиме картина?

— В основному я сам дивуюся, як у мене це виходить. Не знаю, на що це буде схоже. Може, це було раніше в інституті. Зараз такого плану заздалегідь немає. Але я знаю, куди прагну.

— А куди?

— Мені хочеться зробити якусь повноцінну річ. Зі всім набором, який був у того ж Сезанна. Щоб там був колорит і все таке інше. Це нелегко. Тому для мене старі майстри — стримуючий чинник. Я хочу запропонувати глядачеві свою культуру, свій хід, свій пластичний розв’язок простору. Примусити його співпереживати. Таке завдання. Малярство має бути таким, трохи коштовністю.

— Але коштовності різні бувають — необроблений камінь чи огранований ювеліром діамант…

— Ну, слава Богу, в усіх шляхи різні. Ось у Параджанова в його фільмах — живопис чистої води. Така насолода, готова картина, нічого зайвого. Якби він ще одне життя прожив, так дати б йому пензлі і не дати йому займатися всякими дурницями — гадаю, що він би писав.

— Виходить, що можна живописати і камерою?

— Він був митцем, насамперед, який включав це в себе. Є просто живописець або просто кінооператор — ось як Іллєнко.

— За якими ознаками ви визначаєте, що полотно зроблене?

— Просто вранці заходиш, на роботу подивився — і заспокоївся відразу. Навіть дивуєшся, що вона вийшла. Зараз я можу відрізнити. А раніше була просто біда, я старі роботи роздаровував, знищував. Ось залишилися ранні етюди, я їх взяв у рамочку й повісив на стінку. Дивлюся на них, і мені здається, що в якійсь мірі це непогані роботи. А раніше дивився, як на полову. Зараз я можу не лише на своєму, але й на чужому матеріалі визначити, добре це чи погано. Все ж таки малярство схоже на селянство — орали і оратимуть. Нині воно стало ще більш вузьким, інтимним заняттям, але це навіть добре. Чим суб’єктивніше, тим краще. Я навіть хотів зробити собі табу, не виставлятися, щоб мене не захоплювала гонитва цих виставок, — такий момент схими. На жаль, не можу далеко відійти, тому що пов’язаний із Києвом, з грішми, з покупцями. А десь на 10—15 років я б усамітнився, щоб писати й більше думати… Жахливо, що час, умови життя не дозволяють митцеві так жити, як пан Сезанн, з татом, який збудував капелюшну фабричку. Іноді з’являються люди, яким подобається моє малярство, купують роботи, що дає мені можливість рухатися далі. Але, на жаль, це не так глобально, як хотілося б. Якби дійсно була зацікавленість у держави… Ось у Прибалтиці є митці-стипендіати. Просто дати стипендію та можливість реалізуватися, не будучи сильно битим. Митець — він же на рівні студента, йому треба постійно домагатися цих доларів.

— Схима... А як же запитаність?

— Зараз такий час, що не студент працює на залікову книжку, а залікова — на студента. Мене просто знають, але я не прагну в усенародні улюбленці, хочу бути таким, як усі, як люди в тролейбусі. Мені приємно, коли я в село виїжджаю, спілкуватися з тамтешніми людьми, бо вони не говорять дурниць. У мене немає бажання боротися за членство, за пільги. Треба просто всім цим політикам якісь прописні істини пояснити, щоб вони враховували наші інтереси. Вони досі не ухвалили закон про культуру. Досі в Україні немає музею сучасного мистецтва. Це все одно, що в державі немає пошти чи летовища. У будь-якій нормальній країні люди заходять до старого музею і до музею сучасного мистецтва. Зате стільки грошей переводиться на всі ці пам’ятники на Хрещатику. І це створює таку атмосферу в Києві. Не треба будувати це, треба іноді й думати все ж таки. Від доброї роботи в музеї складається набагато сильніше враження.

— Схоже на те, що ви досить консервативні в поглядах. Як по-вашому, чи є сьогодні протистояння між традицією та експериментом?

— Мене цікавить те, що мене особисто чіпляє. Не намагаюся особливо вникати в те, що десь там відбувається. Бо воно робить дірку в мені, робить мене вразливим... Є, може, 5— 10% сучасних явищ, які особисто мене підтримують. Раніше на Венеціанському бієнале виставлявся Матісс, брав призи. Шкода, що ми не пішли цим шляхом. Просто люди стали такі розумні, в голові розуму дуже багато. Навіщо руками працювати, більше на розум зараз зважають, трюки різні, — життя таке пішло. Ось у мене син, 20 років — не хоче писати.

— А є передумови?

— Так. Але писати не хоче. Сидить із комп’ютером, де все готове, він господар ситуації. А мені подобається так: береш полотно, натягуєш і все починаєш.

— Може, знаряддя не є важливим, головне — талант?

— Я не отримую задоволення від комп’ютера. Я перерив масу каталогів з міжнародних бієнале — жодна робота не сподобалася. По-моєму, не треба особливо хвилюватися про те, що ти не потрапляєш кудись там, що ти не попереду всієї планети. Для мистецтва сто років — невеликий термін. У нас же виробилася звичка до гонитви, прагнення постійно міняти. Не варто сильно поспішати, щоб не виплеснути дитину разом з водою. Це суцільне шоу я не сприймаю.

— Але, очевидно, це потреба дня, — розважати великі маси народу.

— Але мистецтво стає просто частиною схеми товар-гроші-товар. Хочеться, все-таки, щоб мистецтво стало засобом самовираження, щоб митець — нехай це звучить банально — створював картину, на яку дивитимуться. Картина — це дуже багато.

— Ви згадали про ескізи. Там багато кольору, але ваші більш пізні й відомі роботи — суворі й стримані, майже чорно-білі. Чому?

— Кольорові роботи пишу літом, на натуру ходжу. Зараз не можу — подивіться, що за вікном… Щоправда, почав акварелі писати — вони дають можливість половити колір. Колір має свою енергетику, і в ньому треба вибрати ланку, яка розкриває ситуацію. Заради певної мети підпорядковую колір загальному знакові. Такий мінімалізм.

— Леонардо да Вінчі мав сумнів усе життя в своєму обдаруванні митця. А чи часто ви собою незадоволені?

— Чесно кажучи, ні. У мене той період уже пройшов, коли я так глобально сумнівався. Коли роботи виходять, дякую Богові. Це як Марадона гол рукою забив — сказав, мовляв, божа рука була. Коли робота виходить, дивишся і говориш — слава Богу. Так і живеш. І знову хочеться піймати цей шанс. Але з Богом, з успіхом домовитися не можна. Мистецтво робиться дуже важко, і вдала робота не дає тобі авансу на майбутнє. Наступного дня знову починаєш дертися знизу. Якщо полізеш згори — отримаєш по лобі і все. Нормальний митець не може дуже пишатися собою.

— А чи має право митець бути багатим і визнаним?

— Безсумнівно. Я б хотів, щоб у нас жили багато не лише торгаші, злодії та подібні, а й митці. Щоб хоча б один митець жив на рівні Березовського. Але мені здається, що у нас питання не в митцях. Принаймні на Заході є митці, які досягають великого успіху, на роботи стоїть черга. Є, значить, у малярстві потреба, і це добре. Це все ж таки докір у бік ракет, танків та іншого, що людство створює, а потім починає когось цим убивати. Багато грошей зараз у американців, вони хочуть війну влаштувати. Але як можна будувати вигідні плани, якщо через них помре хоча б одна людина? Тому добре, якщо за малярство платять. Звичайно, у мене немає ілюзій. Не знаю, чи правда це, але говорять, що на соціальних сходинках нижче за митця за рівнем життя лише наркоман.

— А що вас підтримує в такій ситуації?

— Моя родина, мої діти. Міг би й без них точно так само працювати, в будь-якому іншому місці, в Африці чи Антарктиді. Родина стимулює, примушує мене компонуватися, групуватися й не хіпувати. І ще мені дуже сильно допомагають, як не дивно, успіхи колег. Коли бачу класне малярство, то відчуваю, що є ще такі люди, це мене по- доброму заводить. Шкода, що мало можливостей кудись поїхати, щоб Європою їздити й дивитися, дивитися. Мені б це сильно допомогло. Митцеві треба дуже багато й різного бачити, це найбільша стимуляція.

— Хочу повернутися на початок нашої розмови. Ви зараз, для себе, віршів не пишете?

— Це просто було шампанське, таке бурління в голові... Ні, мені здається, потрібно одну справу робити, навіть, можливо, звузити й малярський прийом, щоб домогтися добрих результатів. Це проблема якості. Ось Гребенщиков може картину написати. Але я, коли подивився його роботи, перестав його поважати. Невже він думає, що малярство — це така розвага? Тоді він і як музикант під питанням. Не можна так. Мій син зараз уникає армії, намагається студентом стати. Але ж у армії саме жорстка життєва ситуація змушує тебе переусвідомити блага цивільного життя й вибрати з них те, що тобі потрібніше за все. А не просто борсатися й лишень у 40 років відчути, що ти став не тим, ким хотів. Мені поталанило, що швидко визначився й досі отримую задоволення від цього. Ніщо так не важливо, як живопис. Ні гроші, ні машини, ні жінки, тільки це. Щоправда, вірші люблю читати, кіно подивитися. Добре було б позайматися керамікою, скульптурою, шовкографією, металеві об’єкти робити, але це все впирається в гроші і час. А так — попишеш 4— 8 годин, і все, втомився.

— За що ви любите своє ремесло?

— За те, що воно мені приносить щомісячний прибуток. За можливість купити індичку, засмажити її і з’їсти.

— А також...

— Ось бачу чоловіка з етюдником у транспорті — мене переповнює почуття солідарності з ним, тому що він щось добре, можливо, робить. Акт творчості приносить насолоду. Це те, що лікує. Моя дружина — педіатр — говорить, що я був би хорошим лікарем. Поставити діагноз — значить провести якісь аналізи, зробити припущення і точні висновки, щоб спробувати допомогти людині. Точно так само і з картиною. Це непросте завдання, і дарма цих лікарів випускають масово. Їх треба переполовинити, залишити тих, хто це може робити. Так ось я б не хотів ставити неправильні діагнози, розумієш?