Сценічна «жаданіана»
На сцені Харківського ТЮГу відбулася прем’єра українсько-німецького проекту «Депеш Мод»
Вистава поставлена за однойменним твором Сергія Жадана. ...У Харкові грають Жадана. Здавалося б, що тут особливого? Цілком природно — де ж іще грати Жадана, як не в тому місті, з яким він пов’язаний найтісніше і яке саме завдяки цьому наразі «реінкарнувалося» в українській літературі через кількадесятирічну паузу по Розстріляному Відродженню? І мабуть, саме в Харкові він іде найбільше та найчастіше.
Де там!
Три вистави у недержавному театрі-студії «Арабески», остання датована ще 2010 роком, — ось і вся харківська сценічна «жаданіана». Можливо, ще щось десь було, але «поважні та статечні» місцеві театри донедавна ці тексти однозначно оминали.
Крига скресла, як часто у нас буває, завдяки «варягам». А саме — режисерові Маркусу Бартлю і сценографові Філіпу Кіферу, які, підтримані урядовими інституціями ФРН та Гете-Інститутом в Україні, запропонували повторити у нас свою версію «Депеш Мод», уже успішно зіграну в Німеччині. Територію для цього надав Харківський театр для дітей та юнацтва, котрий останнім часом — зусиллями головного режисера Олександра Ковшуна та його команди — порушує звичну для вітчизняних репертуарних театрів «герметичність» і наразі відкритий усьому, від вуличних вистав до «трешу» в камерному форматі, від зворушливо-казкової Беатрікс Поттер до шокуюче-відвертого Еміля Ажара.
У свою чергу, автор, зважаючи на «віковий» статус театру, повилучав із тексту ненормативну лексику. Стало нейтральніше, хоч дечого й шкода.
Робота тривала за європейським стандартом у найекстремальнішому його варіанті: з моменту першої репетиції до прем’єри минуло менше, ніж півтора місяці, — при тому, що вистава повноформатна, багатонаселена, технічно складна і триває понад три години.
Важливий нюанс: те, що спектакль є рімейком, аж ніяк не применшує його цінності. Врешті-решт, «рімейк» не означає «калька» — якщо йдеться про талановитих людей.
Зовні абриси оригіналу, звичайно, збережені: оголена сцена, чорний задник-екран — і нескінченний, справжнісінький дощ, що вщухає лише ненадовго... Але звитяга молодих акторів ТЮГу та майстер-клас головного режисера у двох гострохарактерних ролях — наші, вітчизняні, ексклюзивні.
Ранні 1990-ті — історичне тло повісті Жадана — не є для творців вистави предметом реконструкції. Світ, створюваний на сцені, — не «документальний», а театрально-умовний, населений радше фріками, навіть клоунами (як сумними, так і відчайдушними), аніж реальними «продуктами епохи». Тут ім’я кожного персонажа (актори ж-бо грають по кілька ролей) написане великими літерами на одязі в найнесподіваніших місцях, а кров — це червона фарба, яку відверто черпають губкою...
Але ліричні переживання Костянтина Скиби (чорні джинси, кеди, напис на шкірянці — «Сергій Жадан») і Данила Карабейника (камуфляжні наплічник і штани, напис на фуфайці — «Собака») — відчайдушні, щирі, глибокі... Справжні. На що і розрахунок.
...Вітчизняний театр не страждає на особливий пієтет до авторів. Німці в цьому плані, навпаки, скрупульозні — видається, аж занадто. Намагання якнайповніше відтворити на кону текст повісті обертається у виставі на «перелік» сцен, причому деякі з них, попри всю яскравість, виглядають не змістовно важливими, а, радше, «підготовчими». Проте в останніх епізодах спектаклю «пазл» нарешті складається, і всі найважливіші месиджі доходять до адресата — публіки.
...Саме у прем’єрні дні харківському ТЮГові виповнилося 55: 1960-го його діяльність було відновлено після повоєнного переїзду до Львова «старого» ТЮГу (нині — Перший український театр для дітей та юнацтва) та півторадесятирічної перерви.
Радянські часи залишили нам традицію відзначати ювілеї не пересічними, а «програмними» прем’єрами. Що ж, у такому разі тренд вимальовується перспективний!
