Сутінки мистецтва

«Вибране» — під такою назвою в Музеї сучасного мистецтва Одеси відкрилася виставка концептуаліста, представника «нової хвилі» Сергія Ликова. На початку 2000-х цей художник був учасником виставок у Києві (галереї «Ірена» і «L-Art», Музей сучасного мистецтва, ЦБХ) та кількох міжнародних проектів. Нова персональна виставка Ликова, за задумом її організаторів, носить ретроспективний характер — представлені твори охоплюють фактично увесь період творчості п’ятдесятиоднорічного митця.

Сергій Ликов — одеський художник-естет і культуролог, здатний до рефлексії. Він мислить широко та циклічно. Результати мистецтва представляють віртуальний, цілком самодостатній світ, у якому акумульований історичний досвід людства. Задача митця — охопити й переосмислити цей досвід і на індивідуальному рівні «підвести під ним риску». Адже коло ідей, образів, форми вираження й способи інтерпретації, увесь можливий діапазон почуттів і емоцій знайшли в світовому мистецтві свою цілковиту завершеність і повноту вираження. Змінюються лише акценти та комбінації. Картина стала музейною річчю, що існує автономно й кочує в просторі та часі, набуваючи в його контексті більшої харизми та нового звучання. Для постмодернізму, цього великого комбінатора новітнього часу, все вже сказано.

Сергій Ликов став відомим завдяки яскраво постмодерністській роботі «Концерт бароко» (1987), твору саркастично-іронічному, своєрідному театру абсурду. Інші картини, об’єднані в цикл «Дикі тіні кохання» (1995) — це серія інтер’єрних композицій, породжених урбаністичною дійсністю. У роботах цього періоду відчувається певна недомовленість, примарність, а тому світ речей у нього якийсь непевний. Це чистий неоплатонізм з його приматом ідеї, де матеріальне існує як щось тимчасове: дійсне, явне відразу перетворюється на минуле — спогад, сон тощо.

У багатьох своїх творах художник використовує медитативний підхід: достатньо назвати інший цикл метафоричних картин митця, наприклад «Ловці снів» (2007—2008 рр.). У своєму мистецтві Сергій Ликов прагне поєднати різні цивілізації, різні ментальності — європейську та східну, і в цьому він також ідеаліст і романтик. Творчість Ликова має ірраціональну природу і космополітичне забарвлення. Пояснення слід шукати також в його захопленні вченням мексиканського шамана індіанського походження Хуана Матуса. У цьому зв’язку звернення до епохи раннього бароко — це також своєрідна романтична ретроспекція, не позбавлена претензійності (а можливо, й снобізму). Не впевнений, що свідомо, але його захоплення орієнталізмом швидше діє як руйнівна сила, яка залишає менше місця вірі в міф, виплеканий впродовж двох тисячоліть європейцями («Недовіра Караваджо», 2007). Однак сам художник зізнається, що в серії «Недовіра Караваджо» не ставив глобальних задач — це лише діалог із самим Караваджо, який творив власний міф. Хочеться відзначити, що в роботах цього циклу переконливо вибудувані мізансцени, виразні жести й міміка персонажів.

Постає питання: чи маємо ми право руйнувати структуру того непереконливого з погляду людини III тисячоліття, але цілісного духовного світу, який цілком щиро створив, наприклад, Мікеланджело чи Караваджо? Чи не краще створити свій власний? Таким шляхом пішло багато представників одеського постмодернізму, зокрема Віктор Павлов, Олександр Ройтбурд (однокурсник Ликова) та інші. Зрештою, у цьому «діалозі» сучасного художника з видатним попередником і твориться нова гностична структура духовного простору як деконструкція ренесансного розуміння християнства. Хоч слово «діалог», погодьтеся, звучить дещо претензійно, навіть містично, доречніше інше — прочитання, інтерпретація. Бо на поставлене до Караваджо запитання відповідь даватиме сам автор та вдумливий і достатньо підготовлений глядач. Але такий підхід розширює функціональні зв’язки картини Караваджо як артефакту завдяки можливому її новому прочитанню. Ликов вводить ігровий момент, як і Караваджо, помістивши в композицію власне зображення (угорі справа), інших своїх сучасників, надаючи твору до певної міри особистісного звучання. Якщо на початку ХХ століття відкриття «Туринської плащаниці» посилило дух релігійності в християнському світі, то в наш час відкриття апокрифічного «Євангелія від Іуди» швидше випробовує й послаблює й без того не завжди стійку віру. Можливо тому деякі критики, що стоять на ортодоксальних позиціях, різко негативно сприймають цю інтерпретацію Ликова, закидаючи йому посягання на основи християнського віровчення. Особливо їх обурювало введення в композицію образу гейші (вони «підказані» образом Марії Магдалини). Теперішнє наше суспільство плюралістичне, але не в усьому терпиме. Зрештою, і сучасники Караваджо неоднозначно сприймали його релігійні твори, вважаючи їх занадто натуралістичними, простонародними, «сучасними».

Слід визнати, що для митця, на відміну від художників-модерністів, форма не є самоціллю. Це не означає, що він легковажить формальними речами — зовсім ні. Якраз для Ликова культура живописного мовлення є важливою ознакою творчості. У цьому відношенні він достатньо консервативний, і як такий культивує формальну завершеність. Основи цього були закладені на художньо-графічному факультеті ПНПУ ім. К.Д. Ушинського, який Сергій закінчив 1985 року. Серед його викладачів були один із засновників факультету і перший його декан Валерій Гегамян, а також випускниця Строганівки Зінаїда Борисюк. Гегамян вважав, що без ѓрунтовного знання ремесла та широкого культурного кругозору повноцінна творчість неможлива. Повинен визнати, що серед усіх відомих учнів В. Гегамяна Сергій Ликов найбільш послідовно засвоїв саме графічну систему вчителя, чого не можна сказати про його живопис — він занадто умоглядний. Але художник вміло використав сильні сторони свого обдарування і зрештою створив хоч і еклектичну, але логічну виражальну графічно-живописну систему, яка, залежно від тематики, має свої особливості. Наприклад, у серії «Всесвітня історія в картинках» (2001 р.) з її ієрархічністю і «фризовим» підходом, важливим є ритм, який розвивається не лише вдовж площини, але й у плані. У цій серії художник як послідовний постмодерніст продемонстрував уміле використання прийомів поп-арту і стилістики стародавнього мистецтва, зокрема єгипетського та вавилонського. «В історії культури будь-яка криза є одночасним вмиранням старих і зародженням нових структур пізнання і ставлення до світу», — так автор обѓрунтував концепцію згаданої серії.

У циклах картин «Ловці снів», «Дороги» та «Недовіра Караваджо» художник використовує ефекти, які асоціюються з комп’ютерною графікою: розпливчатість, м’які переходи локальних тонів, ефект «турбулентності», сферичності тощо. Подібна техногенність, незважаючи на концептуальну обумовленість, виглядає не завжди переконливо. Це не стосується «Недовіри Караваджо» чи, приміром, його вищезгаданої «антиклерикальної» роботи «Концерт бароко». Захоплення ефектами у митця не є самоціллю — воно змістовно вмотивоване, хоча в окремих випадках своєю нарочитістю балансує на грані салону. Зрештою, поняття «салону» не завжди носить негативний відтінок. Ми знаємо й прекрасні зразки цього породженого академізмом мистецтва, наприклад, роботи Генріха Семірадського чи Поля Леруа (чиї твори прикрашають один із залів Одеського музею західного та східного мистецтва). Як художник-естет Ликов з благоговінням ставиться до класичної спадщини, отримуючи додаткові творчі імпульси в окутаних патиною часу залах музеїв. Симптоматично, що виставка картин циклу «Недовіра Караваджо» відбулася саме в італійському залі поряд із знаменитою картиною Караваджо «Взяття Христа під варту». Інші засоби цілком традиційні: контражур, нічне контрастне освітлення — прийоми, які, крім Караваджо, використовували французькі (Жорж де ла Тур) чи голландські живописці (Г. Хонхорст). Багатство формальних підходів і технічне розмаїття мистець продемонстрував у згаданій серії «Ловці снів» — від академічного малюнку і символіко-образних медитацій до імпульсивно-експресивних композицій.

Послідовний постмодерніст, Ликов полюбляє супроводжувати свої картини текстами, наприклад прес-релізів, які дають глядачеві своєрідну установку. «Якщо роботи пробуджують у глядача якісь почуття й думки — творчий акт продовжується. Не так важливо, наскільки відрізняються між собою первісне авторське посилання й подальші інтерпретації глядача, — мені особисто здається, що більш важливим є творче продовження медитації на запропоновану тему», — такою бачить власну місію мистець. Нині Сергій Ликов знаходить свого глядача, у нього є коло прихильників серед мистецтвознавців, колег та співробітників активно діючих музеїв, зайвим підтвердженням чого являється й нова виставка художника.