Світ без любові

Олександр Глядєлов пригощається яблуком і, апетитно хрумкаючи ним, дивиться у вікно.За вікном — восьмий рік Незалежності; три десятки схожих, як паркани, і мерзотних, як вічні на тих парканах написи, партій; олігархи на мерседесах, бандити на джипах, безробітні в трамваях; на кожному кроці — екскременти ротвейлерів без намордників; скороспілі дівчата, ощасливлені знанням різниці між «Тампаксом» і «Олвейз» із крильцями та без; вимираюча країна; беззубі роти бомжів; бляшанки з-під «Coca-cola»; стукіт шахтарських касок об граніт і безпутніх фізіономій об міліцейський асфальт; густий сморід підробленої горілки; безпритульні діти...

За вікном — ми. Ейфорично бадьорі й смертельно втомлені, бундючні й затуркані, нетерпимі та продажні, зарозумілі й сіренькі, енергійні й зневірені...

Ми мчимо вулицями та переходами між станціями метро, сходами багатоповерхівок і ескалаторів, до відкриття розпродажу та закриття магазину, наштовхуючись на сонячні промені й шастаючи поміж краплями дощу — на удачу й за удачею, навмання, абияк, із тупою несамовитістю вічного спізнення і втрати.

Олександр Глядєлов дякує за запропоновану каву і, акуратно пригублюючи її, дивиться у вікно.

Там кипить цілеспрямоване й ідіотське життя, руйнуються кар'єри і проголошуються доктрини, лисніють від самовдоволення пики чиновників і пищать задерикуваті фальцети доморослих поп-ідолів. Там пахне прілим листям і протухлими надіями, повії намацують жалом шприца блакитну жилку на животі, а покинуті ними діти занурюють тремтячі ніздрі у поліетиленові пакети з клеєм ПВА. Там сусально сяють споруджені безбожниками храми і статечною сараною рухаються мощеним імпортною плиткою Хрещатиком мисливці за порожніми пивними пляшками.

Це наш світ, який у погідній і давно нерухомій Швейцарії, де Глядєлов представляв свою багато разів описану серію, що, схоже, так і не вжахнула нас, — «Зайві» (про дітей — вулиці? підвалу? апатії? безсовісності?), викликав не шок, лише зітхання: «Жахливо».

Але ж страшно навіть не те, що, як лякають деякі журналісти, з безпритульних дітей рекрутується потенційний кримінал. Не те, що з їхнього середовища люто випльовується на наші намарафечені центральні магістралі туберкульоз і сифіліс.

Найбільш страхітливі — ми. Ті, що метушливо дрібочемо мимо, зі сходів — на сходи, з контори — до магазина, із забігайлівки — до інфаркту, з теперішнього часу — в дике, варварське, лицемірне минуле, від чужого болю — до телесеріалу.

Куди й навіщо ми мчимо повз наших дітей? Без ніжності та співчуття? Без віри й милосердя? Без любові...

№202 22.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»