«Світ не такий страшний, коли є театр...»

Про ювілярів годиться говорити тільки приємне, хвальне, піднесене. А оскільки наш ювіляр — Едуард Маркович Митницький (художній керівник Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, народний артист України і Росії, професор) — зроду не любив штампів, не користався ними в творчості й «випалював» їх в учнях, спробуємо привітати майстра інакше. Підставимо йому наше дзеркало, хай побачить, яким сприймаємо його ми — сучасники, колеги, «масовка» його життєвого театру.

Звичайно, у кожного з нас «свій» Митницький. Хтось його любить, а хтось не сприймає взагалі, хтось поважає, хтось дивується. Я особисто дивлюся на постать Едуарда Марковича в трельяжному дзеркалі гримерного столика.

АНФАС

Суворе, але добре обличчя біблійного пророка. А оскільки він режисер, він з погляду професії й мусить бути пророком, відкривати нам очі на нашу замулену душу, будити нашу совість, викривати «мерзоту нашого буття», таврувати, кликати, волати, аби не спали, аби щось путнє робили заради спільного добра, заради людей, дітей і самих себе. Він і робить. Від ранньої й легендарної «Варшавської мелодії» до нещодавніх «Трьох сестер».

Мелодраму Л. Зоріна режисер Е. Митницький перетворив на гнівний протест проти державної системи, яка зневажала (і зневажає) людину.

За сюжетом п’єси кохання варшавської «камеральної» співачки Гелени й мужнього фронтовика, а нині винороба Віктора, убито щойно оголошеним радянським законом про заборону шлюбів з іноземцями. Актриса Ада Роговцева вивертала душу собі й нам і сердечним співом, і гарячим словом, і мовчанням відчаю. Це не була дисидентська вистава, просто вона повертала нам, глядачам, почуття власної гідності, цінності людини. «Варшавська мелодія» дуже довго йшла в Театрі російської драми ім. Лесі Українки, кияни ходили на неї по кілька разів, водили своїх гостей; мінялися чоловіки-партнери, Роговцевій оновлювали зношені костюми й взуття, а режисерська позиція й художній смак постановника забезпечували виставі повноцінне життя!

А з чеховських «Трьох сестер» режисер Митницький рішуче й суворо здер традиційні мережива, тумани, тонкощі аристократизму і тим самим пред’явив позов сучасній інтелігенції. Він звинуватив її в тому, що вона настільки слабка духом, боязка, нерішуча, аморфна, відсторонена, що наразі допустила панування в житті й над собою духовних плебеїв, хамів, загарбників. Вони доводять порядних людей до божевілля, до смерті, до остаточного спустошення душі й втрати особистості. Це моє власне сприйняття нещодавньої прем’єри Митницького, можливо, він мав на увазі щось інше, більш точне. Але його «Три сестри» боляче вдарили по мені. І я за це щиро вдячна і режисерові, і Театру на лівому березі Дніпра.

ДЗЕРКАЛО ЛІВОРУЧ

Ближче до серця. Профіль якийсь зосереджений. Наче людина весь час намагається щось розгледіти поперед себе. А бачив Едуард Маркович на своєму віку чимало! Йому перепадало і від влади, і від колег, і від долі багато несправедливостей, образ і навіть принижень. Але вистояв, себе не розміняв. І втрат зазнав гірких і болючих. У кращий світ відійшли й батьки, і до нестями кохана дружина-музикант та її талановиті родичі-музиканти. Не стало багатьох друзів по далеких і близьких світах, серед них так багато непересічних особистостей. Покинули наш світ актори його театру, часом набагато молодші за нього. А хтось просто пішов на іншу дорогу, когось і сам він вигнав — розбрелися по різних шляхах. Але то все розриви, шрами на серці. А він стоїть, кульгавий, і здається, що то казковий «олов’яний солдатик», що ногу пошкодив не на футбольному полі в юності, а в тяжких боях з ворогами вітчизни. А Митницький і зараз, як на фронті — театральному. Тут бої свої, особливі, часто до душевних синців і нервових нападів, бо всі навкруги такі талановиті, то й тонкошкірі, збудливі. Але лівий профіль засвідчує, що найбільший інтерес Едуарда Марковича — людина.

ДЗЕРКАЛО ПРАВОРУЧ

Ближче до роботи. Саме людина — головний предмет інтересу Митницького в творчості й в житті. Рідкісна риса сучасної творчої особи — Едуард Маркович уміє слухати й чути. Наше з ним ближче знайомство почалося з незбігу позицій щодо однієї з його вистав. На його пропозицію зустрілися, поговорили, й виникла взаємна довіра. Відтоді маю право говорити Митницькому все, що думаю, і про недоліки його робіт теж. Він не все приймає, але все чує.

Тому і з педагогікою у нього добре виходить. І всі його учні — різні особистості.

І головне — саме людинознавство, дослідження людської природи, психології, індивідуальності є змістом творчості Едуарда Митницького і запорукою його театрального довголіття. Він ніколи не розмінювався на модні прийомчики, хоч і не відставав від генеральних естетичних змін часу. Він не чіплявся за актуальність, він тримався вічності. А людина — то і є вічний предмет, вічна тема театрального мистецтва. Крізь часовий вектор творчий шлях Едуарда Марковича Митницького — визначний феномен театрального мистецтва України ХХ—ХХІ століть. АVE, Едуарде Марковичу Митницький!

P. S. Лівобережці запросять публіку на відкриття нового театрального сезону 9 вересня.