Свої для своїх і про своє

Тікаючи від набридлих реалій повсякденності, люди радо шукають альтернативу у міфологічному, потойбічному, містичному.

Цікаво й те, що жодні успіхи освіти та науки істотних змін у ситуацію не вносять. До того ж техногенні катастрофи останніх десятиліть спричинили появу безлічі «свіжих» страхів та подарували сценаристам й режисерам чимало нових тем. Нічого дивного, адже наше існування, як і раніше, сповнене загадок і таємниць, самою грандіозною серед яких залишається таємниця небуття. Саме екзистенціальна тривога була, є і буде невичерпним джерелом теперішніх і майбутніх містичних творів у літературі й у кінематографі.

Попит народжує пропозицію. Кількість містичних трилерів постійно зростає. За останнє десятиліття тільки у Голівуді їх виробництво збільшилося у шість разів (у 2017 році на екрани вийшло 62 трилери). Несправедливо охрещений «низьким», жанр містичного трилеру ось уже майже століття  збагачує соціальний і культурний контекст, розвивається, перетинає й нівелює кордони. Специфіка такого кіно все частіше заперечує будь-які спроби класифікації, поєднуючи драму, мелодраму, соціальну сатиру, похмуру казку, абсурдну комедію та хорор.

Окрім того, останнє десятиліття стало періодом розквіту етнічної містики з елементами жаху. За прикладами далеко ходити не треба: у тому  ж таки 2017 році містичний трилер американського режисера й сценариста Джордано Пила «Пастка» вперше з часів Хічкока (1968 рік) номінувався на «Оскар» в кількох категоріях та отримав найвищу нагороду за найкращий сценарій. «Пастка» не пройшла повз увагу журі й «Золотого глобуса», де фільм отримав нагороду за найкращий сценарій та найкращу чоловічу роль. В одному зі своїх інтерв’ю режисер зауважив, що афроамериканці завжди любили хорори, але до цієї пори були позбавлені зразка жанру, який базувався б довкола впізнаваного афроамериканського досвіду. Що ж, перед нами беззаперечний доказ того, що фільм, знятий «своїм, для своїх, про своє» (відома формула нашого Михайла Іллєнка), отримав беззаперечне визнання всього кінематографічного світу. І це лише один, хоч і дуже показовий приклад.

Ті самі тенденції можна спостерігати й в Європі: шведська кінострічка «На кордоні світів», що розповідає глядачам про життя та екзистенціальні проблеми тролів у сучасному світі, була представлена на Каннському фестивалі 2018 року й отримала премію «Особливий погляд». Та ж таки кінострічка була відібрана для участі в номінації на «Оскар»-2019, в категорії кращий фільм іноземною мовою. Досить несподіваним відкриттям цьогорічного Венеціанського кінофестивалю стала прем’єра туніського містичного хорору «Дашара». І що ж зацікавило критиків? Перш за все етнічний колорит. Глобалізований світ шукає свіжих і яскравих вражень саме в «розповідях про своє».

Кобзар 2000 Герой новели «Сон» Віктор (Іван Шаран) / Фото Кирила КУРОВСЬКОГО

Етнічна містика Казахстану поки що не зробила кроку у широкий світ й існує тільки «для своїх». А от у містичних трилерах Якутії критики вже знаходять деякі риси схожості з фільмами того ж жанру Японії та Південної Кореї. Наразі етнічний містичний трилер — це лише тенденція, але існує вірогідність, що найближчим часом саме вона стане провідною. Хоча б тому, що народна демонологія і язичництво невичерпне, а головне, самобутнє джерело створення містичних кінострічок. Привернути увагу сучасного перенасиченого інформацією світу можна лише спираючись на риси унікальної неповторності.

І тут необізнаність світу з реаліями українського життя може відіграти як найпозитивнішу роль. Схоже саме тому містичний трилер «Брама» Володимира Тихого за кордоном було сприйнято значно краще, ніж на Батьківщині, в той час як міцні, у професійному відношенні, «Тіні незабутих предків» залишилися практично непоміченими. Містичний «Чунгул» Олександра і В‘ячеслава Альошечкіних залишає прикрий присмак невдалої спроби, а знята у співробітництві з Польщею «Лиса гора»  Романа Перфільєва, може похвалитися лише вдалою атмосферою саспенсу. Український містичний трилер робить перші, ще невпевнені кроки. Але це, без сумніву, рух у правильному напрямку.

Не так давно шанувальники українського кіно довідалися, що кінокомпанія «Галєрі віжн» отримала фінансування Українського культурного фонду на режисерську розробку повнометражного художнього фільму «Кобзар 2000. Hard». Фільм перший. Йдеться про екранізацію збірника новел братів Капранових — своєрідного міксу містики, еротики й іронії на основі української міфології. Сценарій екранізації створений продюсером фільму Сергієм Галєтієм.

У планах — випуск п’яти стрічок упродовж п’яти років. Як на мене — проект надзвичайно масштабний і дуже сміливий. Бо не існує  завзятіших й прискіпливіших критиків, ніж глядачі, яким пропонують стрічку «про своє». Герої «Кобзаря 2000» — живуть у сучасному світі, вчаться, працюють, вирішують комунікативні й побутові проблеми. Їм, як і кожному з нас, здається, що вони знають себе й більш-менш адаптовані до життя у суспільстві. Так само як і ми, герої фільму стверджують — чудес не існує. Але чи переконані вони в цьому насправді? І що станеться, коли доведеться зіткнуться з незрозумілим, надприродним, незбагненним?...

Кобзар 2000 кінорежисер-постановник Олексій Даруга / Фото Кирила КУРОВСЬКОГО

На думку авторів літературного першоджерела, братів Капранових, фільм  істотно відрізнятиметься від книги. «Свого "Кобзаря 2000" ми написали двадцять років тому. Оскільки книжка часто перевидавалася, доводилося перечитувати її й треба сказати, що за цей час наші враження від власних текстів сильно мінялися. Що ж тут дивуватися, якщо інша людина побачить наш текст по-своєму?

Ми  хотіли б, аби кіно було знято на сучасному рівні і сподіваємося, що у творчої групи вистачить професіоналізму для цього. Під час розмов про майбутній сценарій ми звертали увагу на основну, на нашу думку, особливість містичних історій — усі вони відбуваються на межі правди та вигадки. Цього принципу досить складно дотриматися, але ті історії, що лягли в основу фільму, дозволяють триматися на цій межі. Сучасний глядач перегодований чудесами — його не здивувати ані вовкулаками, ані відьмами, бо дракони, орки, гобліни та чаклуни дивляться на нас з усіх можливих екранів. Тому не хотілося б скочуватися у формат фентезі чи казки. Хочеться, аби це була саме містика на межі, коли глядач будь-якої хвилини готовий повірити та наступної вже сумнівається», — поділився сподіваннями щодо майбутнього фільму Віталій Капранов.

Отже, будь-яке мавпування заїжджених кліше робити не варто. Щоб розповісти про «своє» й викликати щире зацікавлення «своїх», доведеться шукати ледь помітну стежину між правдою та вигадкою, спробувати витримати хисткий баланс між довірою й недовірою. Та ще й залишати глядачеві простір для роздумів… Про що? Звичайно про «демонів», які живуть у кожному з нас, і на існування яких ми вперто заплющуємо очі.