Та, що станцювала пристрасть
Вона народилася у Києві, тут же дістала прекрасну освіту в хореографічному училищі у провідного педагога Антоніни Василівни Яригіної, якій, до речі, нещодавно виповнилося 90 років. Після закінчення училища Валентині пощастило: на столичній сцені вона відразу «прижилася» і буквально через місяць їй доручили партію Медори в балеті «Корсар», напівзабутій хореографічній перлині. Лірика і драма, вічний поєдинок добра і зла розкривався в нехитрому сюжеті вже забутого (сподіваюся, не назавжди) балету «Шурале», ще одному дебютному спектаклі Валентини Калиновської. Танцівниця створила образ дівчини-птаха Сюїмбіке, спорідненої з фольклорними Сирін, Феніксом, що своєрідно перегукується із зачарованою дівчиною-лебедем із балетного шедевра «Лебедине озеро». Зовсім молода балерина філігранно втілила в танці чаклунську силу пристрасті. Героєм-коханцем цієї балади був молодий мисливець Алі Батир, а злим генієм, хижим і по-диявольському граціозним у своїх напівдиких «капрічіос» — Анатолій Бєлов. Ця роль привертала до майбутньої зірки пильну увагу розбірливої балетної публіки, закріпивши за нею славу танцівниці пристрасті. Переконливо і палко вона станцювала Зарему — ревниву, здатну мститися з жорстокістю леді Макбет. А як не пригадати «Легенду про кохання» за мотивами творів турецького поета Назима Хікмета та «Камінного господаря» за мотивами Лесі Українки в постановці Анатолія Шекери? Цариця Мехмене врятовує сестру ціною своєї краси і зречення коханого красеня Фархада. Її рішення мужнє, відчайдушне — такий і танцювальний монолог Мехмене-Калиновської. І сьогодні, через десятиріччя після прем’єрних тріумфальних спектаклів бачиш її тендітний, виточений силует, а над чорною пов’язкою на обличчі — величезні очі, наче краплі роси, сяючі серед ночі душевної смути.
Поруч із Командором Донна Анна-Калиновська сприймалася зримим уособленням гордості — не гордині. Її хода була чітка, мов клятва воїна. Валентина Калиновська кожним піруетом, стрибком та й просто різким поворотом голови, гордою поставою доводила право на власний вибір. Її очі — гостріші за клинок. Жест — невгамована пристрасть. Поза — виклик.
Зате її Мірта в «Жизелі» була холодна, наче Снігова Королева — бездушний, безстатевий персонаж, ловець живих душ. Та вражає інше: сьогодні Валентина Калиновська танцює, упиваючись найтоншими гамами пристрастей своєї героїні, а завтра вона втілює повну нездатність співчувати, співпереживати, пробачати. Балерина неповторна в цьому вмінні вгадувати то іскрометну чуттєвість, то безпристрасну «непорушність маятника» в душах своїх героїнь. Навіть у класичних ролях за канонічним текстом присутній її «курсив». Несамовиті обертання Калиновської були здатні надихнути навіть монотонні сцени в спектаклі, а її знамениті фуете Оділлії в «Лебединому озері» виконувалися з олімпійським спокоєм і довершеною самовіддачею. З усієї палітри почуттів, які викликала вона своїм танцем, не було лиш одного — розчарування. Просто воно чуже самій балерині, котра знає смак життя, поту і сліз, і ціну скороминущій балетній славі.
Подумки гортаючи літопис київського балету, не можна не пригадати і «Раймонду» — сяючі білиною костюми, світлі декорації, парад вишуканих танців, холодна краса сольних і дуетних епізодів, де кожен рух — гімн лицарству. Раймонда Валентини Калиновської була гідна лицарського поклоніння. Сьогодні, хоч на мить, хоч на годину шанувальники таланту Валентини Федорівни посвячуються в лицарі — ім’ям Терпсихори.
