Танок смерті

Оповідання японського класика Акінарі Уеда «Розпуста змії» втілила на мікросцені Молодого театру Ірина Пастущак (сценографія і костюми Бориса Орлова). Визначивши жанр вистави як «Інтимна рапсодія без слів» і спробувавши замінити слова пластикою, І. Пастущак виступила не стільки у ролі режисера, як його сприймають у драматичному театрі, скільки у ролі... хореографа.

«Розпуста змії», як уже можна судити навіть із назви, належить до дидактичних творів, що у західній традиції, наприклад, сформувалися у «мораліте». Щоправда, на відміну від цього драматургічного жанру в оповіданні Уеда діють не сценічні втілення абстрактних понять, а люди й навіть... перевертні. Релігійне світосприйняття Акінарі Уеда, творчість якого припадає на другу половину ХVIII — початок ХІХ століть, сформувалося ще в дитинстві, коли батьки, щоби врятувати хлопчика від хвороби, багато часу молилися за його здоров’я у місцевому храмі. Тож письменник вірив у те, що саме втручання богів врятувало його від смерті, й, відповідно, був схильний бачити у всіх явищах дію надприродних сил. Ця його прихильність до метафізики, звичайно ж, вплинула на всю творчість.

У «Розпусті змії» йдеться про історію пристрасті сина рибака до неймовірно красивої та шляхетної панянки, яку юнак випадково зустрів під час грози і з першого погляду закохався в неї. Але дівчина виявилася перевертнем-змією, яка через сексуальну близькість може забрати у чоловіка усю його силу, може заподіяти навіть смерть... Щоправда, в оповіданні Уеда герой не гине від укусу підступної рептилії, натомість загинула його дружина, з якою він побрався вже після того, як необачно взяв шлюб із жінкою-перевертнем. Ну і, звичайно, за законом повчального твору, гине і носій зла — перемагає змію відомий своєю духовною силою чернець. Мораль цієї казки зрозуміла: не піддавайся пориву почуттів, якщо не хочеш мати проблем. Тим більше таких, що можуть привести до межі життя і смерті.

Переказати двома словами зміст оповідання японського класика необхідно хоча би тому, що у виставі Пастущак ви самого сюжету не прочитаєте... Режисер лише відштовхнулася від твору, аби мовою танцю розповісти заїжджену історію ще одного «бермудського трикутника», в який у даному разі потрапив чоловік і дві жінки. Сергій Пономаренко, Тетяна Луценко та Дар’я Мельник через пантоміму і сучасний танець намагаються донести до глядача ту нелюдську напругу, яку переживають ті, хто піддався згубній пристрасті. І завдяки своїм красивим молодим тілам, енергії та пластичності виконавцям вдається захопити публіку, яка, якщо не знайома з твором Уеди, мало що зрозуміє. Вона радше емоційно переживає ту смертельну боротьбу за чоловіка, у якій зійшлися дві красиві жінки (у самому оповіданні якраз ця боротьба між жінками відсутня).

Можна зрозуміти авторів вистави, які роблять ставку лише на емоції (до сучасного глядача у можна достукатися лише через сильні почуття, якими виконавці намагаються наповнити свою «рапсодію без слів»). Сам жанр рапсодії цьому сприяє, бо є музичною «поемою, яка одними звуками, без допомоги слів, розповідає захоплюючу історію». Головне, у даному разі, аби глядач зрозумів, що і ця пластична драма є «танком смерті», як, наприклад, приречені на безжальну боротьбу стосунки героїв однойменної п’єси Августа Стріндберга, написаної понад сто років тому. На жаль, нині драматизм сучасних стосунків чоловіка та жінки, зруйнованих хибно зрозумілими ідеями свободи, мало хто усвідомлює...