Театральне немовля

Театральні вистави — живі створіння. Вони народжуються в муках творчості, спочатку шкутильгають, спотикаються, плутаються в словах, верещать, нервують. Потім набирають глибокого дихання, стають розумними і мудрими, красивими, гарно звучать, випромінюють світлу енергію, сяють гармонією. Згодом втомлюються, тримаються на автоматизмі й звичці, «протезування» (вводи нових акторів), як правило, допомагає мало, енергія виконавців згасає, вистави впадають в кому, до них втрачається інтерес і врешті вони помирають — списуються. Вік вистав буває різним. Інколи дуже коротким (всього кілька показів), а подекуди вони живуть довго-довго, граються по 500 і більше разів.

У театральному світі у Черкасах народилося нове сценічне немовля — Академічний обласний музично-драматичний театр імені Т. Шевченка презентував трагікомічне дійство «Біс плоті» за романом Валерія Шевчука в постановці Олександра Дзекуна. Саме презентував, а не грав гучну прем’єру, бо творчі пологи були складними. Театр зараз на капітальному ремонті, глядна зала і багато приміщень розібрані, опалення відрізано, грошей, як завжди, не вистачає, бо викидаються на вітер безкінечних місцевих виборів, навесні у театру ювілей, а владні сили славного міста чубляться за владу, їм не до культури. Та й взагалі вони надали в той вечір перевагу спортивному матчу, а не театральній виставі. Тобто тілу, а не духу, мабуть, і їх обсіли біси плоті...

Валерій Шевчук, прозаїк і драматург, історик та есеїст, лауреат Шевченківської премії, не лізе в очі, не епатує публіку, не нав’язується нікому. Мудрець і філософ, він мислить національними категоріями вічності, розмовляє образами українського фольклору, стародавніх літописів, народних переказів. І мова та про наші сучасні болі й гріхи, про нашу мораль і віру, про буття людини, її падіння і подвиги, про її спотвореність і красу. Такий собі наш тихий сучасний український геній.

Олександр Дзекун, театральний режисер, що народився і первинно вчився в Україні, а гучну мистецьку славу здобув у Росії, повернувся на батьківщину шість років тому. Дехто з українців в скрутні часи державної новобудови шукають собі кращої долі по чужих краях, а Дзекун приїхав докласти рук і серця до розвою рідної землі, української культури. Наразі постійного театру для нього не знайшлося — і це при явному дефіциті в Україні яскравої професійної режисури. (Ми і тут вірні собі — «вміємо» цінувати таланти і розкидатися ними.) Тож Дзекун став вільним художником, «блукаючим форвардом» — ставить багато по різних театрах України. І завжди цікаво. Купу «Київських пекторалей» одержала його вистава в театрі ім. І.Франка «Брате Чічіков», нещодавно Рівненський театр вразив «Берестечком», у Молодому театрі вишукано прозвучав «Духів день» — Дзекун працює в основному з українською літературою найвищого гатунку, це Микола Гоголь, Ліна Костенко, Тодосій Осьмачка та, звичайно, Тарас Шевченко. «Великий льох», вистава О.Дзекуна на основі багатьох творів Кобзаря, стала подією в театральному світі України і подружила режисера з Черкаським театром. І от їхня нова зустріч — О.Дзекун запропонував черкащанам власну інсценізацію роману В.Шевчука «Біс плоті». Первинний текстовий матеріал у процесі репетицій постійно удосконалювався, перемонтовувався, уточнювався. Відшукувались і перекладались сучасною мовою вірші Климентія Зиновія, українського поета, мандрівного ієромонаха кінця ХVII — початку ХVIII сторіччя, історичної особи, героя роману і вистави. Налагоджувались толерантні контакти з церквою. Її діячі висловлювали зауваження і поради, допомогли з уточненням ритуалу вигнання бісів, подарували справжні церковні речі й одяг. Врешті, на презентації вистави вони сприйняли її цілком позитивно. Репетиції йшли під гучний акомпанемент будівельно-ремонтних робіт. Мінявся акторський склад. Шились неймовірної краси пишні костюми в стилі парсун українського бароко. Виготовлялись барокового ж стилю декорації. Добиралась музика Баха, Люллі, Генделя, українські пісні, церковні наспіви. Режисер наполегливо, ще й ранком в день показу, шукав і знаходив мізансцени, жести, деталі, навіть інтонації для декого з акторів. Нелегка це справа — перекладати образність літературну на метафоричність театральну.

Виставу, «зшиту на живу нитку», але при тому навдивовижу цілісну, грали перед нечисленними запрошеними глядачами, які сиділи на авансцені віч-на-віч з акторами, відгороджені від спустошеної глядної зали величезною запоною,. Театр сподівається, що навесні, в період ювілейних свят «Біс плоті» прозвучить для великої публіки на всю міць своєї енергетики.

І тоді люди побачать борню людини з бісiвщиною, бій духовного воїна за порятунок хворої душі юної красуні, його перемогу і його Боже покарання. Климентій-Кирило виграв свій головний і останній бій, але покараний смертю за те, що в юності зрадив Божий дар кохання, чим порушив закон Природи. А це породило ланцюгову реакцію духовних катастроф інших людей. Покараний за те, що перейняв на себе бісівську силу, заколисавши в обіймах, як немовля, скажену дівчину. Вона одужала, а він забруднився гріхом доторку до бісiвщини і тому побитий громом.

Вистава О.Дзекуна, як завжди, насичена і перенасичена метафорами, образами, знаками, так само, як і творча палітра В. Шевчука. І тому вона спонукає глядача не тільки до емоційного сприйняття, але й до інтелектуальної гри в аналогії, асоціації, підміни й порівняння. Юна біснувата Тодосія (Оксана Блащук) сприймається як уособлення України — етнічний тип української красуні, тендітна, молода, як і наша держава. І така ж заплутана і спотворена бісами. О.Дзекун справедливо пише в програмці вистави: «Значна частина нашого етносу стала обранцями Біса і скеровує наше життя не до Бога, а все ж таки до Біса. Духовний воїн, віршотворець научительних віршів ієромонах і сьогодні веде війну проти обранців Біса, війну за наше духовне відродження, відкриває нам двері до Бога, до Добра». А вам, панове глядачі, самим вирішувати, хто нині в Україні той духовний воїн, а хто Біс Плоті.

Поціновувати новонароджену виставу черкащан за мистецькими критеріями нині ще рано. В ній ще чимало неточностей, навіть протиріч, затягнутостей і надмірностей. Не завжди досконала акторська технологія, особливо щодо подачі слова на крику, на сміху, на музиці, в скоромовці. Ще інколи виголошений текст звучить завчено, а не народжено тут і зараз, тому часом губиться головна думка, важлива філософська сентенція — особливо у головного героя Климентія (Віктор Коломієць). Ще надто припнутий до землі, важкуватий і побутовий Янгол-охоронець (Олександр Павлютін). Але менше з тим. Половину роботи не обговорюють. Навіть на один відсоток не закінчену. Виставі ще рости й рости. І вирости. Головне вже зрозуміло — у виставі наявний потужний, глибокий творчий потенціал. В ній є чимало хвилюючих сцен — вигнання біса плоті, родинного щастя з очищеною від біса дочкою, розмови давніх закоханих Климентія і Пелагії (Тетяна Крижанівська), загибелі героя і його оплакування, колінного шляху духовного воїна до Бога. Загальної молитви в очікуванні Страшного Суду, до якої так і тягне приєднатися.

Художник-постановник Надія Нікіфорова допрацює розкішну красу декорацій, жива природа рослин, жучків- павучків, овечок Божої отари ще більше оздобить рукотворну красу барокової арки мазепінського стилю. І стоїть посеред цього раю на зеленому майдані дерево життя і пізнання, до якого припинають осатанілу дівчину, яке від її конвульсій струшує з себе біблійні яблука і виноград, але невмирущо зеленіє в надії.

Будемо і ми сподіватись — на новий творчий здобуток черкащан, на їхнiй достойний ювілей в оновленому приміщенні з хорошими виставами, на втихомирення суспільної ситуації в місті й державі, на силу духовного воїнства України, на те, що наша плоть згадає своє Божественне начало і позбудеться бісів різного ґатунку — малих і великих.