Територія мистецтва та життя Ксенії Раппопорт

Цю російську артистку вважають «своєю» в Україні і Італії, Франції і Росії. Її тонке, натхненне обличчя нескінченно любить камера, а серця глядачів «прикипають» до створених нею образів завдяки її щирості і високому професіоналізму. Багато і захоплено працює, легко долаючи кордони. Учора веде урочисту церемонію відкриття Венеціанського фестивалю. Сьогодні виходить на сцену Театру Європи у Петербурзі. Завтра — на знімальний майданчик у Франції. Виховує двох доньок — дев’ятнадцятирічну Дарію і дворічну Софію. Нечасто дає інтерв’ю і прискіпливо прочитує кожне, відповідально ставлячись до слова.

— Ксеніє, так сталося, що вас вибрала чи ви вибрали професію, яка ставить людську особистість у певну залежність, адже завжди перебуваєш в очікуванні, коли тебе виберуть. А з театральних ваших і кіноролей бачу, що можете вибирати самі. Як?

— Думаю, все-таки і в нашій професії можливо вибирати. Ми, звичайно, є тими, кого вибирають, але все-таки це інколи можливо.

— Складно уявити собі, працюючи в репертуарному театрі, що артист приходить до головного режисера і говорить: хочу, мовляв, зіграти те або інше! У відповідь тебе, в кращому разі, не буде у черговому розподілі ролей. Те ж саме в кіно: добре, якщо пощастить зі сценарієм. У вас були такі варіанти?

— Ні, я просто прагну вибирати саме те, що мені близько. Тобто не близько, а те, де я розумію, як з цим матеріалом працювати, як мені здається, вибираю те, що мені цікаво, те, що мене хвилює. Що стосується того, що хочеться і, деколи, не дістається, переконана, все, що твоє за долею, воно твоє, а все, що не твоє — не твоє.

— Ви фаталіст?

— Не думаю, що це називається фаталізмом. Просто прагну приймати кожну хвилину такою, як вона є, і бути вдячною за те, що є, і за те, чого немає, до речі.

— У всі часи вважалося, що артистові потрібні не дуже глибокі знання, інтелект, головне — вміти «зробити обличчя» і видати правильну органіку. Я вас сприймаю як актрису інтелектуальну. Це домашнє виховання, родинні традиції, чи ви людина, яка сам себе зробила?

— Я можу помилятися, звичайно, але з вами не погоджуся. Мені здається, що навіть саме навчання у театральному інституті змушує людину розвиватися, навіть якщо туди вступають люди з маленьких міст, у яких не було якісної освіти, або з великих міст, у яких не було хорошого виховання. Ті, кого називають самородками, з даром Божим, якраз отримують там саме те, що ми називаємо культурою, академічною освітою. Там, де я вчилася, ця освіта дається. Плюс-мінус я була трохи підготовлена. Просто якраз ця професія дуже підштовхую до поступального розвитку.

— Коли людина приходить на перший курс театрального інституту, вона, природно, героїня, він, обов’язково, герой-коханець, а ваші відчуття тоді? Чого вам хотілося, коли ви йшли в цю професію?

— Коли я йшла, мені нічого особливо не хотілося, мені хотілося менше «запарюватися», кажучи сучасною мовою. Здавалося, дуже важко готуватися до вступних іспитів в університет або в Герцена, загалом, якось мені того літа здавалося це дуже важким і нудним. Тому тієї миті театральний інститут для мене — щось таке дуже веселе, місце, де все легко, просто і жодної напруги. Насправді виявилося все навпаки, що я досить швидко зрозуміла і... пішла. Потім повернулася, знову пішла, складно у мене це все відбувалося.

— У театрі, окрім Льва Додіна, з ким із режисерів працювали і наскільки складно звикнути до іншої естетики, бо Додін все-таки дуже яскравий, дуже специфічний режисер?

— По-перше, я до Льва Абрамовича прийшла від Веніаміна Михайловича Фільштинського, це був мій вчитель і перший режисер, з яким працювала. Потім, працюючи з Львом Абрамовичем довгий час, звичайно, досить важко сприймаю якусь іншу режисуру. Правильніше, не режисуру, навіть на рівні розбору і розмови про суть того, що хочеться спробувати. Зараз не обговорюватиму результат роботи, але сам процес її унікальний. Це правда. Ще режисер, з яким ми знаходимо спільну мову, принаймні до цього часу (можливо, тому що ми разом вчилися і у нас в цьому сенсі одна кров), — це Андрій Михайлович Прихотенко, ми з ним однокурсники. Мені здається, він став чудовим режисером, і у нас є три спільні роботи, сподіваюся, цього року з’явиться четверта.

— Ви легко (в усякому разі з боку так здається) стали зіркою італійського кіно. Італія, можливо, не так жорстко, як Франція, але загалом не дуже «відкрито» приймає людей, особливо російськомовних артистів. Знаю, як все починалося, як ви потрапили до країни, не знаючи мови, чи був момент, коли хотілося все кинути? Характер перешкодив цьому чи відчули, що вас прийняли?

— Та не знаю, чи прийняли вони мене, цим питанням не переймалася. У нас без війни все сталося. За взаємною симпатією, дякувати Богові. Мені тут пропонують виключно якісні сценарії. Можливо, цим і пояснюється, що останнім часом в Італії я знімаюся більше, ніж у Росії. Але це не означає, що хочу стати італійською актрисою і переїхати сюди жити. Тут велика заслуга перш за все Джузеппе Торнаторе, якого вони дуже люблять, він, можна сказати, на сьогоднішній день — класик італійського кіно. Просто так склалося, що саме у його фільмі була моя перша поява на італійських екранах, тому я все це більше до нього відношу, не до себе, якщо чесно.

— Робота у російському кіно і робота у європейському кіно, зокрема італійському, має якісь істотні відмінності не в сенсі організації, а в сенсі професії?

— Ні, мені здається, що не існує відмінностей, в цьому випадку між італійським і російським кіно, правильніше, тим, як відбувається це все, а є відмінності між особистостями режисерів і кількістю витрачених на фільм грошей. Бо з маленьким бюджетом що там, що тут важко. Рівень професіоналізму перш за все, особистість режисера. Можливо, не бюджет, бо зараз за допомогою усіляких сучасних цифрових засобів можна за три копійки зняти абсолютно приголомшливу річ. Рівень професіоналізму і особистість.

— А що стосується побуту на зйомках, власного комфорту тощо?

— Так. По-перше, у них просто клімат інший, тому там неможливо опинитися в ситуації, коли ти в чистому полі у мінус тридцять градусів. Крім того, ще складніше потрапити в ситуацію, коли мінус тридцять градусів, ти в чистому полі, приїхав туди першим, там ще немає ні вагончиків, ні камервагенів, ні люфтвагенів — нічого, все це приїжджає пізніше. Принаймні я в Італії не потрапляла в таку ситуацію. Одного разу прийшла на дві хвилини раніше за гримера у гримерний вагончик, він влетів за мною і вибачався цілий день за запізнення.

— Ви більше ніж успішно працювали в кіно з Серебренніковим, який, я вважаю, один із найцікавіших сьогодні режисерів не лише в кіно, але й у театрі. У вас з ним приголомшлива стрічка «Юрьев день». Чи не було з його боку, бо ви явно його актриса, пропозиції попрацювати разом у театрі?

— Була така пропозиція, але доки не склалося, бо ми все-таки у різних містах перебуваємо.

— Не хочете надовго покидати Пітер задля столиці?

— Так.

— Вам заважають кордони, ви їх відчуваєте?

— У тому й справа, що усередині у мене немає кордону. Коли працюю в Італії, немає відчуття, що я російська актриса. Тобто, природно, я відчуваю відповідальність, але це якісь секунди, а потім починаєш працювати і про це забуваєш, тому що мистецтво — це така територія, на якій, мені здається, немає національних і територіальних кордонів.

— Кожен театр, ми знаємо це з театральної історії, не може існувати в часі рівно, є навіть розхоже визначення, що театр народжується, піднімається на вершину і помирає упродовж 10—15 років. Вже в нашому житті ми бачили, не лише з історії знаємо, як з’являлися яскраві зірки, маю на увазі театри, і їх не стало. Ви коли-небудь думали про це у зв’язку з театром Додіна? Тому що, на мій погляд (я знаю театр давно і знаю всі вистави від початку до сьогоднішнього дня), є зміни. Ви, перебуваючи усередині театру, відчуваєте це і які бачите перспективи театру і свої у театрі?

— Зміни, звичайно, є. Зміни є і в мені, і в театрі. Знаєте, я не коментуватиму.

— Ви сьогодні знову молода мама, різниця у віці зі старшою донькою — 17 років, але продовжуєте інтенсивно працювати в театрі, кіно, навіть на фестивалі встигаєте. Півтора року тому були членом журі Вологодського фестивалю «VOICES», а в готельному номері чекала новонароджена дочка, яку ви тоді ще годували за годинником. Як вдається все встигати, не беручи навіть покладеного на догляд за новонародженою тайм-ауту?

— Прагну приймати будь-які пропозиції, що цікавлять мене, в Росії, Італії, Франції. Організатори, які займаються Вологодським фестивалем, по-перше, запрошували мене давно, я не змогла, хоча обіцяла, тому у мене вже був борг перед ними. Це ледве не зірвалося, все-таки я приїхала. По-перше, просто величезне задоволення дивитися фільми на великому екрані, бо вже себе у звичайному житті просто з дому не змусити вийти й піти, бо знаєш, є диск, потім подивлюся, у літаку, в машині або десь іще. Це все, звичайно, неподобство повне, бо кіно треба дивитися саме так — у великому залі, на екрані, воно для цього й зроблено. Вже за це я страшно вдячна, крім того, мені здається, що тут програма, маю на увазі не лише конкурсну, дуже хороша. Дуже різна, в ній логіки не знайти, але в цьому навіть своя є чарівність. Та й Вологда! Я була тут сім років тому з виставою, місто дуже змінилося, це теж приємно. Відреставрували Софійський собор, туди можна потрапити, музеї абсолютно чудові. Те, що мене порадувало — абсолютно європейські музеї.

— Це ви говорите як любитель музеїв чи як персонаж фільму Дуні Смирнової?

— Я не персонаж, але я, звичайно, завжди прагну бувати, де це можливо. Крім того, у мене бабуся була музейниця, тому не з чуток знайома зі справою.

— Завдяки музеям підтримуєте внутрішню гармонію?

— Я знаю, що найправильніший і гармонійніший стан — бути тут і зараз, всією своєю сутністю. Але загалом нашому часу, з його швидкостями і неймовірною кількістю інформації, я не дуже, здається, відповідаю. Коли намагаюся все встигнути, розумію, втрачаю щось дуже важливе, починаю метушитися і розпадаюся на якісь шматки. Думаю, позаминуле століття підійшло б мені більше. Якість проживання часу і життя тоді була зовсім іншою. Зв’язатися в одну секунду з людиною, яка перебувала на великій відстані, було неможливо. Можна було лише думати про неї, писати їй листи, чекати відповіді... Зараз що завгодно можна перевірити в інтернеті, а тоді міра довіри між людьми була абсолютно іншою. І довіра до Бога. Мені сподобалося поняття, яке сформулював наш сучасник, петербурзький філософ Олександр Сєкацький, — «трансцендентальна безтурботність». Ось це відчуття безтурботності ми сьогодні втрачаємо. Нам все важче покладатися на Бога без тривоги про завтрашній день. Ми сподіваємося на що завгодно — на наші машини, телефони, гроші, владу... Мені здається, років сто-двісті тому було більше простору для віри, для думок, для життя.

— Ви живете у досить жорсткому ритмі. Це прерогатива не лише акторська, це прерогатива сьогоднішнього дня і взагалі жінки. Як при дуже завантаженому ритмі ви примушуєте себе або дозволяєте собі відпочивати? Як вдається забезпечити душевне своє збереження?

— Це велика проблема насправді, тому що, звичайно, світ з’їхав з глузду абсолютно, я не розумію, як у цьому ритмі існувати, і мені здається, що він набирає обертів, набирає і набирає. Це відчуття, яке зараз всіляко всі обговорюють і пишуть, воно є і, мені здається, виникає завдяки якомусь прискоренню, при якому вже зчеплення із землею втрачається і втрачається зчеплення з реальністю. Дійсно, у цьому сенсі жінці ще складніше, ніж чоловікові, бо їй на землі потрібно стояти двома ногами. Тому у мене немає, на жаль, рецепту ніякого. Намагаюся його сама знайти. Ні, правда, немає рецепту, був би, поділилася б. Вже нічого не допомагає.

— Що ви читаєте?

— Сценарії.

— Тільки?

— На жаль. І спеціальну якусь літературу. Інколи філософську, інколи якесь листування. Дуже рідко вже — поезію. Вона чомусь мене ранить. Переважно — сценарії.

— Що можна сказати своїй дитині сьогодні для того, аби їй хотілося жити і аби вона вірила в майбутнє?

— Я думаю, треба її послухати. Вони набагато більше за нас знають. Треба просто бути поряд із ними.

ДОВІДКА  «Дня»

Ксенія РАППОПОРТ народилася у Ленінграді. 2000 року закінчила Санкт-Петербурзьку державну академію театрального мистецтва, її було запрошено в трупу Санкт-Петербурзького Малого драматичного театру, актрисою якого є й зараз. Чудово зіграла Ніну Зарєчную в «Чайке», поставленій Львом Додіним. За роль Олени Андріївни в «Дяде Ване» удостоєна «Золотого софита». Знялася у Карена Шахназарова у фільмі «Всадник по имени Смерть». Виконувала ролі у багатьох серіалах («Гибель империи», «Бандитский Петербург», «Есенин»). Отримала «Золотого орла» за головну жіночу роль у фільмі Кирила Серебреннікова «Юрьев день» і головну італійську премію Давида Донателло — за «Незнайомку» Джузеппе Торнаторе. У її творчому архіві понад 40 кіноролей.