Точне настроювання

У нинішньому кіно, за всієї його виразності й загальнодоступності, є предмети для обговорення складні. Одне з таких постійно дискутованих явищ нашого культурного ландшафту — творчість Кіри Муратової.

Як усередині критичного цеху, так і в середовищі масовішому, до порозуміння в оцінці її робіт прийти дуже важко, особливо протягом останнього десятиріччя. Практично кожна нова робота Кіри Георгіївни викликає гострі, іноді на грані фолу, дискусії і в Москві, де прем’єри (на жаль) відбуваються в першу чергу, і в Києві; та сама ситуація і на зарубіжних фестивалях. Утім, складність від складності відрізняється. Неоднозначність Муратової — поза сумнівами, результат таланту, глибоко індивідуального хисту, що відзначений неподібністю хоч із ким-небудь як тут, так і на Заході, що вийшов з одноманітного ряду пострадянського кіно.

Здається, цього літа з’явився фільм Муратової, який може об’єднати — сприйняттям того, як він зроблений, — і критиків, і масову публіку. Фільм, видатний з усіх поглядів — «Настроювач».

Картину можна назвати етапною для самого режисера. Уже попередні «Чеховські мотиви» залишали відчуття, що Муратова завершила певний період у своїй роботі. Тобто відпрацьовані, пізнавані прийоми, такі як: екзальтовані до неадекватності герої, дроблення сюжету найрізноманітнішими засобами (спів, музика, несподіваний поворот дії, переведення уваги на другорядного персонажа), знамените багаторазове повторення однієї і тієї самої фрази, — були доведені до граничної, вибухової концентрації, до грані абсурду (але того вимагала й логіка фільму). Було досягнуто радикальної межі, і що за нею — залишалося лише гадати.

«Настроювач», як і «Мотиви», знятий у чорно-білому зображенні: схоже, це саме та колористична основа, з якою Муратовій працюється найкраще. Перше, що тут впадає у вічі, — дивовижна легкість фільму, його чіткий ритм. Попри значну тривалість — 2,5 години — картину дивишся якщо й не на одному диханні, то на одному кроці — неспішна прогулянка, що набуває до кінця темпу спринтерського забігу. Забезпечується це не лише по- молодому енергійною режисурою, а й дуже вдалим сценарієм, створеним Муратовою, Сергієм Четвертаковим і Євгенією Голубенко на основі оповідань петербурзького письменника Аркадія Кошка. Останнє слід відзначити особливо, оскільки нині вміння написати сценарій як у нас, так і в Росії належить до розряду вимираючих. Більш того, очевидно, скрутний стан українського кіно не в останню чергу пов’язаний саме з цілковитою відсутністю класних сценаріїв. Утім, це тема для окремої розмови. Тут же варто сказати, що завдяки філігранній драматургії в фільмі з’являється якість видовищності, яку ще прийнято називати історією: глядача залучають до сюжету, не обтяжуючи його аналізом чи рефлексіями з приводу того, що відбувається на екрані. Рефлексії з’являються потім: а поки що нам розповідають/показують історію і ми її дивимося/слухаємо.

«Настроювач» — історія на чотирьох. Героїв звати Ліна (Рената Литвинова), Андрій (Георгій Делієв), Люба (Ніна Русланова), Ганна Сергіївна (Алла Демидова). Є також безліч епізодичних персонажів, у зображенні яких Муратова, як звичайно, віртуозна — для кожної такої «другорядної людини» знаходиться своя інтонація, свої гострохарактерні риси, незабутня манера мови та жестикуляції. Стосунки, непрості й водночас дуже людські, які виникають усередині четвірки (точніше навіть було б сказати — квартету), є і частиною історії, і її джерелом. Люди діють саме так, тому що вони такі, нічого більше — це постійна, давня інтенція Муратової. Але в попередніх фільмах кожен герой ніс у собі подібність таємного механізму, що дає в певний момент вибух чи збій. А в «Настроювачі» дивацтва людської натури поступаються місцем багатству фарб, поліфонії характерів; кожен або кожна звучить по-своєму, і ці мелодії іноді суперечать, а іноді й піддакують одна одній. Слабка людина, але й приваблива; грішний зело, але ж і рука м’яко утопає в клавішах. Треба грати тонко, вдумливо витримуючи міру. Виконавцям це вдається. Епізодів, де насолоджуєшся грою чотирьох, — удосталь; є не лише ефектні сцени сварок, але й дивовижні любовні епізоди — наприклад, сцена біля моря, де Андрій та Ліна просто цілуються, гідна внесення до енциклопедії, — тут уже згадується рання, лірична Муратова «Коротких зустрічей» і «Довгих проводів». Особливо варто відзначити, звісно, Делієва, роль якого дуже непроста — діючи ганебно, зберегти кохання; бути щирим і водночас замишляти найхитромудрішу комбінацію; викликати до себе найглибшу симпатію, переступаючи норми моралі. Одним словом, поєднувати крайнощі, які — за недостатньо точної гри — можуть просто розірвати образ, знищити зсередини. І Делієв із цим складним завданням впорався; справді, в «Настроювачі» він заявив про себе як по-справжньому сильного, зрілого кіноактора. Хороші й жіночі ролі, кожна по- своєму. Тут Муратова вдало використовує приналежність Литвинової, Русланової та Демидової до різних акторських поколінь й абсолютно різних шкіл. Манірна непередбачуваність Литвинової чудово відтіняється рафінованою неквапливістю Демидової і зворушливою напруженістю Русланової. Це справді квартет персонажів — добре темперований.

Подібні порівняння доречні. Бо «Настроювач», узагалі, — один із наймузичніших фільмів Муратової. Звукова атмосфера тут приголомшлива, пропрацьована до найдрібніших деталей; у пострадянському кіно не доводилося чути такий, без перебільшення, розкішний саунд-трек. І тут один дуже важливий, принципово важливий момент: композитор фільму — Валентин Сильвестров. Найкращий на сьогодні творець і кращий постановник, два іменi, які ми без застережень гордо можемо пред’явити в світі, зійшлися в одному фільмі — і це, ще раз повторю, принципово важливо. Елегійна, атмосферна музика Сильвестрова ідеально відповідає побудові фільму. Можна навіть сказати, що «Настроювач» — не в меншій мірі звуковий витвір, ніж зримий. Проте існує й своєрідна візуальна партитура, згідно з якою організується потік образів.

Простір «Настроювача» багатий і вишуканий. Берег моря або склад побутових товарів, старовинний особняк або горище консерваторії — скрізь виняткова увага до деталей (оператор — Геннадій Карюк). У речовому світі «Настроювача» панують примхливість і асиметрія; можна навіть говорити про бароковість як образотворчу рису картини. Композиція кадру будується часом вельми незвичайно: предмети знаходять передній план, живуть своїм самостійним життям, а виконавці, навпаки, відтісняються в глибину інтер’єра; речі ведуть свої партії, іноді вторять, іноді суперечать людям — і це забезпечує сама драматургія фільму, де один із найголовніших спонукальних мотивів — присвоєння.

Власне, присвоєння є рушійною силою сюжету в останній третині фільму. Детективна складова остаточно підпорядковує сюжет; і тут народжується те, що, загалом, й радянському кіно, за рідкісними винятками, було невiдоме: саспенс. Тобто буквально — напруження, зчеплення ситуацій, яке (при тому, що джерело напруження або небезпеки глядачу відоме!) примушує людей у залі, забувши про все на світі, нахилятися вперед, хапатися за спинки крісел, затаювати подих. Можна як завгодно багато міркувати про духовність, про добрі наміри тих чи інших фільммейкерів, про красиві ковзання камери, про смішні діалоги — але вміння нагнітати напруження, захоплювати глядача без насильства над ним — є, фактично, еталонною прикметою таланту, його необхідною та достатньою умовою. І у Муратової це є — на відміну від багатьох, дуже багатьох її колег по цеху в нас і на північному сході.

Так, відзначена на початку розмови складність знімає протиріччя: «Настроювач» — це не той випадок, коли доречні міркування про «арт-хауз» чи «мейнстрім», авангард або реалізм. Таке кіно заявляє про себе як про даність. Воно живе незалежно від кон’юнктури поколінь, його переглядають знову та знову, звіряючи розпущені струни своїх доль — із точним настроюванням мистецтва.