Трагічно й захопливо
В український і світовий прокат вийшов фільм Крістофера Нолана «Дюнкерк»
Фільми про Другу світову почали знімати відразу після її закінчення. Втім, вартісні художні роботи з’явилися, коли виросло покоління режисерів, що не просто застали війну, а й мали достатній часовий відступ для її належного образного осмислення.
Швидко сформувалися два підходи. Перший передбачав максимальну видовищність. У цьому субжанрі, який в Америці напівжартома називають war porn («військове порно», підкреслюючи саме акцент на чисту дію), передусім важать сцени боїв, багатотисячні масовки у формі, напружені наради полководців, приклади доблесті тощо.
Наприклад, у «Битві за Британію» (режисер Гай Хемілтон, Великобританія, 1969) реконструйовані повітряні бої над Британськими островами, а у «Тора! Тора! Тора!» (Річард Флайшер, Кіндзі Фукасаку, Тосіо Масуда, Японія — США, 1970) й «Перл-Харборі» (Майкл Бей, США, 2001) відтворений напад японців на Перл-Харбор. Найбільш захоплива частина «Врятувати рядового Райана» (Стівен Спілберг США, 1998) — перші 20 хвилин, що показують початок висадки союзних військ в Нормандії в 1944-му; далі верх беруть сентименти. Фільм приніс славу Метту Деймону.
У другій категорії, навпаки, основна тема — переживання індивіда в пеклі війни. Тут одна з кращих — «Тонка червона лінія» (Терренс Малік, США, 1998) — драма про криваву битву за Гуадалканал. В одній сюжетній площині панує те саме «військове порно», а в другій звучать внутрішні монологи воюючих, причому не тільки про війну, а й про любов, про пам’ять, навіть про таємниці світобудови. Схожий прийом — відображення подій через внутрішні монологи героїв — застосував і Клін Іствуд у «Листах з Іводзіми» (США — Японія, 2006). Фільм показує бої за стратегічно важливий японський острів Іводзіма в 1944-му, складаючи таким чином дилогію з «Прапорами наших батьків» того ж режисера. Особисті мотиви є фундаментом для сюжету драми «З міркувань совісті» (Мел Гібсон, США, 2016), присвяченій капралу Десмонду Доссу, який через релігійні переконання відмовився брати зброю, але пішов добровольцем у санітари й урятував десятки життів.
«Дюнкерк» (США — Великобританія — Франція) — про евакуацію морем тисяч англійських, бельгійських і французьких військових, заблокованих німцями на північному узбережжі Франції в 1940 році.
Сюжетні лінії позначені титрами-координатами: «Пірс. Тиждень», «Море. День» і «Повітря. Година». Відповідно, діється на пляжі, забитому деморалізованим військом, на морі, по якому під німецькими бомбами кораблі союзників евакуюють людей; й у повітрі, де британські винищувачі намагаються протидіяти Люфтваффе. Самих німців режисер не показує, перетворюючи їх на анонімну, і від того ще страшнішу, загрозу.
Така структура дозволяє без шкоди для цілісності насичувати сюжет масою сцен-флешбеків, і, головне — підтримувати шалену динаміку. Нолан одразу бере надзвичайно високий темп, прямо з перших кадрів втечі молодого британського солдата від ворожих куль вулицями спорожнілого містечка. Загалом, у фільмі все гаразд з вищезгаданим war porn. Всі морські й повітряні бої, всі катастрофи намальовані або зняті бездоганно (оператор — Хойте ван Хойтема), але якість виконання є і в інших подібних постановках. Сильний бік «Дюнкерка» — саме захоплива щільність подій, створювати яку допомагає композитор Ханс Циммер (працював з Ноланом також у «Темному рицарі» й «Початку»). Його мінімалістична музика звучить з наполегливістю безжального метронома і доводить напруженість до межі можливого. Коли приходить час, Циммер пускає дещо патетичні, але доречні протяжні синтезаторні гармонії — як у «Початку», тільки цього разу замість парадоксів (під)свідомості в кадр запливає флотилія цивільних суден, що прийшли на порятунок оточеним; контраст невідпорний, сльози навертаються самі собою.
Нолан сильний у маніпулюванні емоціями залу, і цього разу перевершив себе. Так, у «Дюнкерку» немає психологічної витонченості «Червоної лінії» — герої першого плану хоча й зіграні точними й талановитими акторами, все ж лишаються у рамках стандартних образів людей війни та типових реакцій хоробрості, страху, розпачу, — проте завдання було інше, і виконане воно цілком успішно.
«Дюнкерк» не став проривом у військовій драмі. Але, безумовно, Нолану, Циммеру і ван Хойтемі вдалося взяти нову висоту в жанровому кіні як такому.
Патетично кажучи, вони відвоювали своє місце в історії.
