«Трепет нового життя я чую»

«...Місто жило дивним, неприродним життям, яке, дуже можливо, вже не повториться в двадцятому сторіччі» — у XXI ст. текст «Білої гвардії» по-особливому відгукнувся в серцях багатьох українців.

Через політичні події в Україні нині святкували в скромному форматі, хоча приводів, окрім дня народження головного героя, було чимало. Нагадаємо, в тривожному лютому побачив світ новий фотоальбом-путівник Тетяни Рогозовської «Дом Булгаковых-Турбиных. Непутеводитель по киевскому музею» (видавництво «ВАРТО»), але презентацію, як і святкування 25-річчя музею (9 лютого), в очікуванні мирних днів відкладали. Нині, включивши її в програму дня народження, провели дуже змістовно: учасники презентації змогли дізнатися, чим відрізняється непутівник від путівника, і послухати людей, які сьогодні в Україні займаються виданням книг (Олену Насирову, директора видавництва «ВАРТО», і Аллу Істоміну, директора видавничого дому «АДЕФ-Україна»). А для тих, хто прийшов до музею не вперше, автор книги провела ексклюзивну екскурсію.

Тетяна Рогозовська стояла біля витоків радянського, пострадянського і українського булгакознавства, і створений нею «Непутеводитель...» запрошує читача на мандрівку музеєм і мандри в часі, щедро обдарувавши знаннями. Філолог Поліна Поберьозкіна (Київський музей Олександра Пушкіна) поділилася своїми спостереженнями — в книзі є троє героїв: Майстер, Будинок і Місто. Причому Місто — це не лише простір і місце дії, а саме герой, портрети якого представлено на сучасних світлинах, старовинних листівках, на детальній мапі з київськими адресами Булгакових і маршрутами героїв «Білої гвардії». І, звичайно, в нарисі «Київ-місто» російською та українською мовами (переклад Тетяни Рогозовської).

Гостями свята стали: Музей історії Києва, Музей однієї вулиці, Музей Шолом-Алейхема, архітектор Ірина Малакова (автор і керівник реставрації будинку № 13), києвознавці Владислава Осьмак та Михайло Кальницький. З Росії приїхали літературознавці Ольга Кушліна (Санкт-Петербург) та Михайло Шейнкер (Москва), які, окрім привітань зі святом, висловили свою підтримку мешканцям України в боротьбі за незалежність і свободу. Михайло Шейнкер, який багато років дружив з Оленою Андріївною Земською, небогою і хрещеницею Михайла Булгакова, сказав: «Ми ходили містом, були на Майдані і побачили гідність киян і внутрішню енергію опору, яка спирається на дійсні цінності, — національні та культурні. І тут, у музеї, я бачу спокійну тверду впевненість у тому, що життя триває, і культура здолає все». А Ольга Кушліна (автор значка «Я люблю Україну» із зображенням симпатичної жовто-блакитної синички, березень 2014), повернувшись до Пітера, написала у фейсбуці: «Речення, яке я найчастіше чула в Києві: «Передайте всім, що не потрібно нас «захищати» автоматами — росіян і російську мову від «бандерівців». А гостям тут раді». Передаю». Дякую, друзі!

Про те, як відзначали дні народження за часів Булгакових, розповіла «Дню» директор музею Людмила ГУБІАНУРІ:

— У великій родині Булгакових було заведено відзначати особисті та релігійні свята, причому обов’язково святкували день янгола — іменини, які часто збігалися: було дві Варвари — мама і дочка, прямий стосунок до родини мало свято «Віра, Надія, Любов» — були сестри Віра і Надія. З ранку іменинники отримували величезну кількість вітальних листів та листівок і рахували, у кого більше. Така пошана до епістолярного жанру сьогодні приголомшує, і шкода, що ця традиція йде з нашого життя: люди жили разом, в одному будинку, і дарували один одному свої світлини з автографами та побажаннями. Це був самодостатній подарунок, який демонстрував особливо добре ставлення. Звертали увагу, який сюжет на листівці, бо інформацію ніс не лише текст, але й зображення, і людина, яка отримувала таке послання, розуміла, що в ньому закодовано щось особисто для нього, — репродукція улюбленого митця або гумор на листівках серії «Быт и нравы». Мабуть, у наступному сторіччі в музеях все буде в електронному вигляді — світлини, документи. А в цих матеріалах видна естетика часу — папір, чорнила і, звичайно ж, почерк. Чи потрібно говорити, що найцінніше, що може бути в меморіальному музеї письменника, це оригінал світлини з автографом.

Окрім листів і листівок, дарували книги, цукерки, і неодмінно звертали увагу на те, як подарунок упаковано, якими стрічками зав’язано — деталі, які говорять про уважність того, хто дарував. І звичайно, дарували музику: ноти, квитки до театру або театральної ложі. Однією з головних складових свята були гості, до чого в родині Булгакових ставилися дуже серйозно і добирали заздалегідь зі свого кола знайомих киян. Гості повинні були володіти якими-небудь талантами, бути цікавими людьми, і, як писала Надія: «У нашому будинку неможливо уявити життя, якщо ти не маєш почуття гумору». А зайва сентиментальність дуже зневажалася і висміювалася, як і патетичне вираження почуттів. Відзначали свята у вітальні, де потім буде весілля Міши і Тасі, — накривали святковий стіл, а після обіду хтось обов’язково сідав за фортепіано — це було традицією будинку, в якому постійно звучала музика.

Цього року щорічний музейний проект «Великодній стіл» ми назвали «Війна і мир» і розмістили над великоднім столом світлини, які показують, як життя війни ввійшло до будинку. Світлина великоднього столу Булгакових 1914 року — це останній мирний Великдень: потім почнуться І світова війна, революція, громадянська війна, і настане заборона на церковні свята. На одній із світлин Булгаков поголений — не тому, що вирішив змінити імідж, а тому, що вже знає, що таке військовий шпиталь. А на цьому знімку мама з дітьми у вітальні — всі в білих халатах, з пов’язками, у хустинках з червоними хрестами, бо вони допомагають фронтові. В інший час ми б просто зраділи новому експонатові, але сьогодні світлина виявилася дуже емоційною, враховуючи, що нам уже доводилося і, можливо, знову доведеться допомагати нашій країні. Тому рівно через 100 років ми вирішили її реконструювати і сфотографувалися всім колективом у таких же халатах, з пов’язками, у хустках із червоними хрестами. І сьогодні відвідувачі можуть фотографуватися на пам’ять за сюжетом світлини — в інтер’єрі вітальні, у цих же костюмах.

Останні декілька років біля пам’ятника ми читали тексти Булгакова різними мовами. У родині Булгакових кожен вечір читали вголос різними мовами — слухали, спілкувалися, об’єднувалися. Цього року ми вирішили об’єднати всіх гостей, вибравши для читання російською ті цитати, які особливо співзвучні сьогоднішньому часу і відповідають нашим прагненням.

Гості і працівники музею витягували з чорного капелюха аркушики з цитатами «від Булгакова» і, виходячи до пам’ятника, читали — однодумцям, письменникові, місту і світу. Час від часу хтось з публіки, хто відразу не наважився узяти аркушик, але натхненний процесом, виходив і читав з пам’яті. А дослідник київської старовини Михайло Кальницький у медичному халаті й шапочці з червоним хрестом майстерно зіграв уривок із «Незвичайних пригод доктора». Текст вийшов потужним за енергетико — фрагменти романів, оповідань, п’єс і навіть чернеток несли щось більше, ніж художнє слово, втілюючи магію і сенс нашого з вами реального життя. Ось невелика частина того, що прозвучало:

«Легендарні часи обірвалися, і раптово, і грізно настала історія». «Скатерка, незважаючи на гармати і на все це томління, тривогу та дурниці, біла і накрохмалена». «Смутку допускати не можна. Великий гріх — смуток... Хоча, здається мені, що випробування будуть ще. Як же, як же, великі випробування». «Чутки грізні, жахливі, Наступають банди червоні» «...все це закінчиться погано. І заслужено — не пали аулів». «За що ти женеш мене, доле? Чому я не народився сто років тому? Або ще краще: через сто років. А ще краще, якщо я зовсім не народився. Сьогодні один тип мені сказав: «Зате вам буде, що розповісти онукам!» Бовдур який! Начебто єдина мрія у мене — це під старість розповідати онукам всілякі дурниці про те, як я висів на паркані!».

«Все ж таки, коли Турбіних і Тальберга не буде на світі, знову зазвучать клавіші, і вийде до рампи різноколірний Валентин, в ложах пахнутиме парфумами, і будинки гратимуть акомпанемент жінки, забарвленої світлом, бо «Фауст», як «Саардамський Тесляр», — абсолютно безсмертний». «Назавжди! Це потрібно осмислити...». «Без відрази згадати не можу. Манера у них зараз рубати, кришити! Сокири ці... Пробачте, ваша величносте, за  відвертість,  але опричники ваші просто бандити!». «Лише через страждання приходить істина... Це вірно, будьте спокійні! Але за знання істини ні грошей не платять, ні пайка не дають. Сумно, але факт». «І — Боже вас бережи — не читайте до обіду радянських газет». «Проклін війнам віднині і навіки!». «Добре вам чортам! Живете в Києві, там у вас старожитності всякі, святині, монастирі, театри і кабаре...». «Місто прекрасне, місто щасливе. Над Дніпром, який розлився, весь у сонячних плямах. Зараз у ньому велика втома після страшних років, які минули з гуркотом. Спокій. Але трепет нового життя я чую. Його відбудують, знову закиплять його вулиці, і стане над річкою, яку Гоголь любив, знову царствене місто».

P.S. Ще один подарунок підніс друг музею, режисер Сергій Проскурня: у Міжнародний день музеїв в будинку Булгакових-Турбіних відбувся показ його фільму «Шевченко. Ідентифікація».