Трохи аматорської соціології,

Віднедавна я розлюбила слухати київську вулицю. Взагалі-то це така невідчепна письменницька звичка — завжди тримати вухо наставленим до людського гомону: ану ж упаде якесь колоротине слівце, чи дотепна фраза, чи пощастить підслухати короткий монолог, який хоч живцем перенось у роман або повість (тому ніколи не кладу телефонної слухавки, якщо, бува, при неправильному сполученні прорізається чужа розмова, — здається, крім письменників, такою невсипущою допитливістю грішить іще таємна поліція, тільки що керує нею аж ніяк не безкорислива любов до живого слова...). Так от, від якогось часу київська вулиця перестала тішити мій слух: у її розмовах запанувала гнітюча, просто-таки депресивна тематична одноманітність.

Як приклад, подаю те, що встигла почути впродовж десяти хвилин переходу пішки вулицями Саксаганського та Еспланадною — від рогу Горького до станції метро «Палац Спорту» (в соціології це називається методом включеного спостереження):

1. — Ну, і сколько он на етом варіт?

2. — Я недавно хлопців з завода стрічав, дак казали — за той рік виплачувать почали...

3. — Кінулі, Сєрий! На пятнадцать грівень! Как лоха, кінулі!.. (підлітки на розі Червоноармійської, односкладові вставні слова випускаю).

4. — Думалі кафель в ванную положить, іщо в том гаду собіралісь. Ну нікак дєнєг собрать нє получається... А он же ж растьот, на ньом же ж всьо гаріт...

5. — Какая там дісціпліна, єслі два мєсяца зарплату нє платят...

6. — Дружба дружбою, а я йому гавару: ти как хочеш, а до первого не рощитаєшся — включаю щотчик!

7. — П'ятдєсят баксов в мєсяц... (на Еспланадній охоронець біля ресторану, що мав на увазі — Бог його знає).

Не перебільшую: це справді все. Схоже, ні про що інше, окрім як, мовлячи словами Тютюнникового героя, «чим підлататися», люди в натовпі уже не говорять, а отже, й не думають, — нормальні собі люди, посполиті громадяни («електорат», як висловлюються урядовці), котрі над чимось же працюють, когось кохають, ростять дітей, чогось вчаться, кудись вряди-годи подорожують, щось читають, заповнюють театри, а також бари й кав'ярні (спробуйте-но знайти вільного столика в суботу ввечері), тобто провадять яке вже там не є, а загалом, у масі своїй, таки на позір звичайне цивільне життя, — і все це під пресом одної й тої самої, мов хронічний зубний біль, думки: чим би підлататися — як не сьогодні, то завтра? Так у голод живуть із думкою, де б роздобути їстівного, яка не відпускає й тоді, коли щойно пообідав.

У принципі, за таким спостереженням не варто і на вулицю виходити — кожен із нас може зробити його самостійно, якщо не на собі, то вже, напевно, на тих своїх знайомих, кого стрімким потоком соціального розшарування вимило в «масу» із середнім місячним доходом у сто гривень. Фізично вижити за такі гроші, як ми в черговий раз у своїй історії героїчно довели, можна, а от духовно — ні: всякий інтерес до «неїстівного» вбивається. За яких кілька років мільйони здорових, тямущих, працездатних людей, чиї мізки є, між іншим, таким самим сукупним національним багатством, як земні надра або водні ресурси, поступово зійшли на становище духовно «опущених», у зеківському сенсі слова, — інженери й лікарі, вчителі й науковці безугавно, з хворобливою нав'язливістю знай торочать про те, як, на чому і скільки їм вдалося зекономити або підробити (в цій галузі творча винахідливість воістину безмежна і, здається, тільки тут скоро й залишиться присуджувати правдиві, не «липові» відкривацькі патенти). Не раз, не два доводилося бачити, як знуджено гаснуть очі співрозмовця, в яких перед хвилиною гарячково, мов на табло невидимого лічильника, блимотіли, змінюючись, цифри, цифри, цифри (у твердій і рідній «м'якій» валюті), щойно балачка переходила на хоч трохи «абстрактну», «непожиточну» тему — байдуже, яку. Чи то буде світова екологічна криза, хто там серби, а хто албанці, і хто перед ким завинив, — все то для заклопотаних виключно «відшуком черствого шматка» звучить, неначе в іноземній мові: не фіксується, пролітає, нерозпізнане, як інформаційний шум. І важко за це дорікати: треба, справді, бути героєм або генієм, щоб при виснажливих, з дня на день, матеріальних злиднях — утриматись і не впасти в злидні духовні. Із звуженням довкола людини простору оперативних можливостей (які, в біса, можливості, коли не те що комп'ютер купити — телевізора нема!) — неминуче звужуються, згортаються й мисленнєві обрії, і єдиним реальним «життєвим світом особистості», як люблять казати психологи, в остаточному підсумку залишається — бурчання в порожньому животі.

Далебі, не знаю, з якої стелі наші соціологи беруть дані про українську «громадську думку» — по-моєму, для такої, як мінімум, потрібні громадяни, не «за паспортом», а за світовідчуттям, тобто люди, котрі відчувають свою особисту причетність (а в ідеалі й відповідальність, авжеж!) щодо подій, які лежать за межами їх повсякденного виживання. А тепер нумо уявімо собі на хвилиночку подію (тільки, цур, не підвищення цін на цукор!), здатну сколихнути сьогодні всю нашу новочасну соборну Україну «від Сяну до Дону» так, як, скажімо, американців — сексуальне віроломство їхнього президента, або раніше бритійців — смерть принцеси Діани: щоб у кожному домі тільки про це й говорилося, за кожним кав'ярняним столиком про це сперечалися, сварилися, до хрипу одне одному навзаєм щось доводячи, — бодай так (якщо хтось іще пригадує!), як на початку «перестройки» через сталінські більшовицькі злочинства (а за десять років потому «соціальністичний» спікер українського парламенту міг уже промовляти на майдані під портретом Сталіна, не боячись ні тухлого яйця, ні гнилого помідора, — ніхто й не завважив)... Ну що, уявили? То ж то й ба...

У філософії цей синдром називається «відчуженням». Саме так відчужено ми жили й «за совка», тільки там замість грошового голоду панував товарний — мільйони людей збавляли найактивніший час свого життя на те, аби щось «дістати» — від твердокопченої ковбаси до югославських меблів. Можна було, правда, на все це гордо плюнути, живитися ковбасою вареною, роками ходити в одних, виполіруваних до сяйва на сідниці, штанях і читати в оригіналі китайських поетів, потішаючи себе власною духовністю. Сьогодні впали й ці приватні «бастіони духа» — з причин, ясна річ, не лише внутрішньоукраїнських, бо з приходом інформаційної цивілізації й світ же змінився до невпізнанності (чого, здається, ніяк не второпають ті сердешні «червонопрапорні» демонстранти, для кого «світ» усе життя закінчувався за Чопом, і вони мріють повернути його «назад на місце»). В кожному разі, «веж слонової кості» більше просто нема куди притокмачити — і у висліді вся наша уславлена «духовність»луснула, аки мильна бульбашка (порожні зали на деяких безкоштовних — і то дуже, дуже несогірших! — симфонічних концертах — для мене найпереконливіший тому доказ). Не набувши натомість духовного громадянства, ми виявилися позбавлені всякого психологічного імунітету супроти матеріальних злиднів, отож цілком беззахисно деградуємо — масово і стрімголов.

Я, звичайно, далека від думки, ніби достаток сам по собі здатен забезпечити широту мислення та інтересів. Якось воно не схоже, щоб наші багатії не спали ночами, вболіваючи серцем за долю дітей-інвалідів, історичні пам'ятки Чорнобильської зони або озонову діру над Антарктикою... Гірше, що й можновладцям воно все (і багато чого іншого!), м'яко висловлюючись, «по цимбалах», — хоч якраз їм би, в силу суто службового обов'язку, належалося в першу чергу перейматись дечим маштабнішим, аніж дошки для власної дачі (приклад узято навмання — боронь Боже, жодних натяків, так що не вставайте, поки Вас не викликали!). Не вадило б бодай розуміти таку просту річ: інтелектуальний потенціал нації, — що його, правда, куди важче за економічний обчислити в «твердій» і «м'якій» валюті, — вимагає, проте, незменш господарського підходу. І коли, замість повноцінно реалізовуватися на робочих місцях, цей потенціал по-варварському тринькається (і дискваліфікується, аякже!) в безплідній борні «за хавчик» (ось іще одне слівце, підслухане мною з живих уст вулиці, — чи не правда, прегарне?), — то цим невідворотно підкладається міна під увесь наш завтрашній день. Якось, знаєте, не хочеться перетворюватись на націю напівідіотів — і все лиш тому, що біля стерна опинилися погані господарі...

З такими ото «смутними й невеселими», як писав класик, думками я наблизилась до підземного переходу на розі Хрещатика й Богдана Хмельницького — і завмерла, здаля зачувши Шопена у виконанні струнно-духового квартету, та ще й якого — чим тобі не філармонія!.. (Втім, може, вони з філармонії й прийшли, ці хлопці, — зі своїх ста тридцяти гривень місячно?). По-дурному недоречно майнуло з Пастернака: «Опять Шопен не ищет выгод...», — аж сентиментальна сльоза навернулась на очі! В цьому випадку, одначе, Шопен якраз зиску й шукав — у відкритому скрипковому футлярі долі сиротливо поблимували монети, навіть кілька гривневих купюр валялося... Я й собі сягнула по гаманця, змахнувши непрошену, з щирою радістю й непідробною патріотичною гордістю за музик: що ж, ці принаймні — не дискваліфікуються!..