Три москвички та їхня американська мрія
У Київському Молодому театрі відбулася прем’єра, на яку довго чекав обізнаний з творчими планами театру глядач.
Постановка Станіслава Мойсеєва «Четверта сестра» здійснена за п’єсою Януша Гловацького, кумира польської молоді, який зараз мешкає у Нью-Йорку. Переклад п’єси українською мовою належить сучасному українському письменнику Олександру Ірванцю, котрий також апелює переважно до молодої читацької аудиторії і є представником першої плеяди творців нової, незаангажованої української прози. Тому можемо говорити про те, що унікальна творча гармонія «автор—перекладач» у текстовій підготовці «Четвертої сестри» мала місце.
Вистава «Четверта сестра» — це вже друга постановка Станіслава Мойсеєва, що має емігрантські мотиви: перша — «Маринований Аристократ» за п’єсою Ірени Коваль із Олексієм Вертинським у головній ролі.
На цей раз в основі прем’єрної вистави у Молодому — пострадянська Росія, візуальна демонстрація якої відразу ж навіює спогади про кінострічки часів перебудови: гнітюча техногенність, відсутність будь-якого натяку на природу, одноманітні споруди. У виставі ж — величезні залізні щити із написом « Трансформатор. Небезпечно для життя», а також невибагливі предмети побуту (сценографічне вирішення — Володимир Карашевський). Проте головне — це життя, а якщо формулювати точніше, існування людей у цій «затхлій» атмосфері.
З перших реплік дійових осіб глядач поринає в історію однієї родини. Батько-генерал (Станіслав Боклан) пиячить та сумує, адже не може дати ради ані собі, ані своїм дітям. Актор досить влучно створює характер людини, знівеченої життям та часом, закомплексованої, не впевненої у завтрашньому дні. Його трьом дочкам (тут явна алюзія-пародія на чехівських «Трьох сестер») не потрібно прагнути міста, адже вони живуть у величезному мегаполісі — Москві, і щастя вбачають в еміграції до Америки. Молодша сестра Тетяна (Римма Зюбіна) на повітряній кульці пише бажання до померлої матері, вірячи, що кулька здатна доставити на небо її прохання, основне з яких — це знову ж таки, еміграція. Окрім того, Тетяна, відпускаючи кульки у небо, впевнена, що матері легко буде допомогти своїм дітям, адже вона — у раю, а рай до Америки набагато ближче. Батько мріє, аби Тетяна стала балериною, мовляв ті добре заробляють, проте у нього немає грошей сплачувати їй навчання. Римма Зюбіна створює характер безпосередньої, дикуватої та дивакуватої Тетянки (відразу пригадується Румянцева у кінострічці «Дівчата»). Смішно та незграбно одягнена, вона вірить у романтичну казку, «американську мрію» про попелюшку, запозичену із популярного свого часу кінофільму «Pretty woman» із Ричардом Гіром та Джулією Робертс у головних ролях. Проте згодом вона виявляє досить дорослу меркантильність і здатність піти на будь-який компроміс заради реалізації власних планів, бажання вирватися із бідності та бруду. Друга сестра Катя (Олена Узлюк) має юридичну освіту, проте заробляє тим, що доглядає хижаків у цирку, виживає, крадучи м’ясо у своїх «вихованців». І нарешті, Віра (Наталія Васько)— затьмарена політичними лозунгами свого коханця, політика Юрія, вірить у його досконалість та високу моральність. Він же, натомість, залишає Віру, дізнаючись про її вагітність.
У виставі представлені також характери, які можна вважати типовими для пострадянського часу. Серед них — Костя (Кирило Бін), котрий «вдало» змінив незакінчену дисертацію про Гамлета на бандитське життя, що дало йому карaоке, долари, дорогий костюм, а далі — як у стандартному «бандитському телесеріалі» — борги, злочинні сутички і пулю у серце, від якої він і гине. Історія Кості є цілком послідовним продовженням відомих кіносюжетів («Брат», «Бригада», «Бумер» і т.д.). Мати Кості — Бабушка (Вікторія Авдєєнко) радіє за «успіхи» і «досягнення» сина у його бандитських справах, пиячить, а після його смерті стає обличчям рекламних роликів і працює «на підхваті» у колишніх друзів загиблого сина.
Вистава має сценічне обрамлення — вручення «Оскара» та феєрверк — своєрідна алегорія Америки. Проте лейтмотивом «Четвертої сестри» є стан депресії, що захоплює у свій полон представників будь-якої країни — від Росії до Америки. Персонажі п’єси Гловацького та вистави Станіслава Мойсеєва не в змозі кардинально змінити власне життя, адже вони не адаптовані до нової системи, і все, що їм лишилося, мріяти про далеку країну, яка може бути для них єдиною надією на порятунок. До речі, у Віри народжується дочка, яку так і називають, — Надія. Проте згодом розкривається і символістична сюжетна площина вистави, у контексті якої Бабушка (Вікторія Авдєєнко) у рекламному ролику бронежилетів розповідає історію про те, що Надія усіх знищила, окрім неї, завдяки рекламованій продукції...
Вистава насичена символами та алегоріями, і глядачеві, подекуди, складно провести межу між реальною історією та філософсько-умовним простором. «Четверта сестра» виписана режисером досить вдумливо, з чітким влученням в основні смислові вузли тексту, проте іноді здається, що такий матеріал для нашої культури є тим забутим минулим, яке не хочеться повертати навіть у мистецьких опусах. І, поряд із музикою у «живому» виконанні Володимира Соляника, звучать пісні з російського фольклору, тексти яких слухати іноді навіть соромно. Проте, можливо, така гіперболізація життєвого бруду краще допомагає відчути оту міжнародну депресію, що і визначила долю персонажів
І, врешті, хто ж є четвертою сестрою?.. Її присутність стає помітною з другої частини вистави. Окрім того, «вона» — не зовсім і сестра: нею став сирота Коля (Станіслав Дудник), якого у свій час приютив генерал. Коля тривалий час був на побігеньках у дочок, а потім вони, задля досягнення своїх мрій, переодягнули сироту у жіноче вбрання, змушуючи грати роль повії в американському фільмі, який до речі, отримав «Оскар». Та це не принесло «четвертій сестрі» збагачення, адже Коля за вдачею нічим не відрізняється від своїх удаваних сестер. Проте саме він зміг розвіяти утопічні мрії Тетяни, Каті і Віри, дати зрозуміти, що афоризм «Гарно там, де нас немає», є актуальним в усі часи. Окрім того, у будь-якої людини завжди є привід залишитися на Батьківщині, — справи, які тримають і змушують споглядати своє, а не чуже або вигадане життя.
