Церква блудного сина
Якщо в долі кожної нації, як і людини, існують свої зоряні миті, то саме однією з таких миттєвостей став для України червень 1859 року. Не тому, що трапилася якась надзвичайна подія, навпаки, нічого не сталося. І в цьому нація також виявила себе.
У червні 1859 року сорокап'ятирічний поет і академік Тарас Шевченко, який лише здавався старим — через кошлату бороду, кремезну мішкувату поставу й недовірливий важкий погляд сірих очей, отримавши від міністра імператорського двору дозвіл на вiльний проїзд у Київську, Чернiгiвську й Полтавську губернiї на п'ять мiсяцiв для «полiпшення здоров'я i малювання етюдiв з натури» і сподіваючись повернутись від земляків «як умитий в столицю...», помандрував кіньми з Петербурга до Сум, Лебедина, Пирятина, Переяслава, Кирилівки, Корсуня, де й здивував свого приятеля несподіваною думкою: «Как хорошо быть только поэтом и не гражданином».
Він мріяв придбати десь на березi Днiпра невеличкий клапоть землi, побудувати «тiльки хату, одну хатиночку в гаю» i жити тут. «От, — згадував Варфоломій Шевченко, — i стали ми з ним декуди їздити i шукати задля кiшла такого мiсця, «щоб Днiпро був пiд самим порогом». Незабаром знайшли таке мiсце...».
Тим часом наздогін поетові, урочистим почтом, мчали таємні розпорядження — «учредить за ним самый строгий надзор, о последствиях которого и о времени выезда его мне донести».
Коли землемір скінчив обмір грунту ділянки, обраної поетом для хатинки, Шевченко, за звичаєм, став щиро частувати своїх земляків — Вольського, Молендського, Садового і колишнього поліцая Козловського. А невдовзі після частування уся чесна компанія (знайомий сюжет!) дала проти поета свідчення: «... По выборе места для дома начал Шевченко потчевать водкою, которой было распито две кварты, потом, показывая Садовому оторванный тут же от липы лист, Шевченко спрашивал его по-малороссийски — кто это дал? — и когда отвечал Садовый, что бог, — то Шевченко отозвался: дурак ты, веруешь в бога, и затем прибавил, — бог, Саваоф, пусть он поцелует меня... (указывая на заднее место), затем назвал божию матерь покрыткою, выказывал верование в одного Иисуса Христа. Крестьянин Садовый начал креститься и уклоняться от такого рассказа Шевченко, тогда Шевченко бранил его словами: старый собака, невера и прогнал от себя...» Посланий черкаським начальником поліції справником Табачниковим, (якого Шевченко потім згадував у своєму щоденнику «незлим тихим словом») становий пристав із мiстечка Мошни Добржинський із кiлькома десяцькими й соцькими заарештував поета без пояснення причин.
Київський генерал-губернатор дав розпорядження направити заарештованого Шевченка «под надзор полиции» до Києва. Як і дванадцять років тому, Шевченка хотіли упіймати на тому, що він нарікає на страждання України в сучасному її становищі й що висловлювання його переповнені ненависті до влади. «Стараясь удостовериться в образе его мыслей», поетові стали влаштовувати допити про «страшное богохульство», щоправда, досвідчений у подібних справах ще з часів заборони «писати й малювати» Шевченко, як сказано було у протоколах, вiд богохульства «отрекался».
Тоді те, чого не поталанило здійснити чиновникам особливих доручень, передоручили «друзям»: на однiй вечiрцi в колі приятелів і «мочемордів», «випадково» опинився якийсь пан, якого Шевченко небезпiдставно запiдозрив у шпигунствi («що воно таке і чим воно дивиться?») і, обурившись, о третiй годинi ночi втік із будинку.
Щиро прийнятий земляками, майже вдвоє скоротивши подорож свою на батьківщину і пробувши замість п'ятьох місяців лише два місяці й десять днів, поет невдовзі написав: «... вирвався я з того святого Києва i простую тепер не оглядаючись до Петербурга».
Згодом отой самий «мочеморда», стосовно якого Шевченко, як виявилося, «не погрішив», запідозривши у шпигунстві, написав спогади про те, як за два роки потому, у травні 1861 року, зустрічав «святий» Київ прах Шевченка.
В урочистому караулі, цілком імовірно, стояли, мабуть із найсумнішим виразом на обличчях і ті, хто супроводжував Шевченка в подорожі 1859 року, а тепер отримав чергові звання — усі ті колишні станові і справники, і «почесні свідки» — Вольський, Молендський, Садовий, Козловський, і київський генерал-губернатор, а може, й донощик Петров, котрий за чималу винагороду — у 500 карбованців — ще 1847 року «открыл существование в Киеве тайного политического общества» кирило-мефодіївців.
Так блудний син востаннє повернувся до земляків. Так збулася й поетова мрія: у довічне володіння — на Чернечій горі, що на березі Днiпра, — він одержав клапоть землi. Відтоді він вже не нарікає ні на страждання України, ні на владу, не висловлює єретичних думок і не вигадує сумнівних метафор. А біль його, рядок за рядком, вправні фельдфебелі, станові, справники, десяцькі й соцькі давно вже розттягли на дифірамби райському сьогоденню.
