Цей фантастичний Iван Марчук

Іван Степанович створив понад дві тисячі шедеврів! І це не межа, бо художник у свої 76 років продовжує плідно працювати. Стиль майстра не піддається класифiкацiям. Він малює все: пейзажі, портрети, наїв, ню, а також щось фантастично-казкове (цикл абстрактних робіт)... Усі його полотна неможливо сплутати з роботами інших митців, бо Марчук має свій особливий почерк. Сам художник ділить свою творчість на три періоди. Перший — період неволі, коли він жив у «совдепiї». Другий — 11           років емiграцiї в Австралії та Америці. Але, за його словами, «за кордоном так i не відчув себе «своїм». I третій — період волі, коли митець повернувся в незалежну Україну.

Нагадаємо, 2007 року, за версією британської газети The Daily Telegraph, Іван Марчук увійшов до списку 100 геніїв сучасності, де опинився в компанії з Джорджем Соросом, одним із творців Інтернету Тімом Бернерсом-Лі, духовним лідером Тибету Далай-ламою і американським кінорежисером Стівеном Спілбергом...

Іван Степанович відомий і тим, що постійно змінюється. Він створив десять різних художніх стилів, які визнано світом! Майстер винайшов унікальну техніку — плентанізм (від українського слова «пльонтати»            — «заплітати»). Мистецтвознавці кажуть про неї, що Марчук «вишиває фарбами». Останню виставку він презентував у столичній галереї «Мистецька збірка» восени. Майстер назвав її «Погляд у безмежність», де художник представляв дивовижну, містичну серію картин, відкриваючи глядачам інший світ     — «п’ятий вимір» реальності. Марчук зізнається, що розмовляє зi своїми полотнами, як із рідними дітьми... З роками роботи Івана Степановича стають дедалі більше філософськими. Художник парадоксально мислить, він різко висловлюється, а свої роздуми про життя-буття та рідну країну сублімує у творчість.

ПОБАЖАННЯ ВІД МАЙСТРА: «ПРОСНИСЬ, УКРАЇНО, НЕ СПИ!»

— Вас можна назвати Людиною світу, коли ви зрозуміли, що ваше місце тут, в Україні? І що би ви порадили тим людям, які вбачають свою професійну реалізацію — за кордоном?

— У мене все навпаки, моя місія є для України, мене тут шанують, я титулований, мене тут зробили, можна сказати. Музей Марчука є, вулиця Марчука є, в Тернополі в Алеї Слави я відзначений, і Людина року, і почесний громадянин — все це є. Але ж я не на своєму місці. Я повернувся сюди, бо, можна так сказати, дурний був. Мене тягнула земля, не держава, бо України як держави немає! Я знаю, що таке держава, де люди вільно живуть, де вони забезпечені, де вони мають всі права жити так, як вони хочуть. Але земля мене тягнула, і я трохи засумував за нею. Українська землі — це рай, даний Богом. А в що перетворений рай? Хто робить з раю пекло? Той, хто живе в цьому раю. Люди самі собі зробили пекло. І таку державу творять. Тому куди не вийдеш, всюди сумно, сумно, і ще раз сумно.

— Що нам як нації заважає бути успішними?

— Ніхто нам не заважає, тільки ми самі. Ми дуже довіряємо неповноцінним людям, обираємо їх у владу. В нас ще дуже живучий «совєцький» менталітет. «Совєцький» менталітет — це зомбовані люди. А зомбована людина — це бездіяльна людина, вона вибирає завжди щось найгірше. Мені шкода, але ж ви хотіли, то тіштеся, не плачте. Маєте те, що хотіли. В цій країні немає кому щось зробити. Хіба, прийде якийсь месія (вже один був месія, привів те, що ми маємо). Але це слово вже треба виключити з лексикону... Україна танцює на одному місці. Вона не знає дороги до щастя, як можна жити прекрасно на цій прекрасній, багатющій землі.

— Що є таке, що можна назвати сутністю українців, що вселяє віру?

— Віра, надія вбиті були в 2004 році. Це було таке піднесення, що я його побачив ще в 2003 році, коли малював апостола. Я малював його на фоні помаранчевої революції в 2003 році. Ви бачили то? Як я це бачив? І коли я вийшов під час революції на гору         біля Жовтневого палацу. «Ого»,   — я собі сказав; це було точно так, як я собі намалював рік тому, фон точно такий, усі прапорцями махають, і цятки, цятки... Газети писали, що Марчук передбачив революцію. Така була віра, така була надія, й я говорив собі, що це вже серйозно. І що? Маємо те, що маємо. Тепер вже не розбудити народ, він спить, потрібно ще дуже багато чого пройти, пройти не одні муки, аби він збагнув, куди його ведуть, куди він ідете, в яку безодню.

— А все ж таки є позитивна риса в українців?

—  Кажуть, що українці дуже працездатні. Я б так не сказав, навпаки, вони дуже ліниві. Те, що вони дуже красиві, це правда. Те, що вони гостинні, це теж правда, все чудово, всякому, навіть бідуючи, останню курку заріжуть. Це є. А в чому ж лінивість? Один дуже добрий приклад. Ви б могли зайти в Києві на одній зі станцій метро після дев’ятої вечора й сісти? Ви таке можете зробити? А в Америці тих станцій у сто раз більше, і після дев’ятої години на будь-якій зі станцій ви можете зайти спокійно й навіть лягти. І цілий день до четвертої години ви можете там лежати, і ніхто вас не вижене, бо є місця у вагонах. У нас робочий день як починається з 7-ї години ранку, так і закінчується о 9-й вечора, як мінімум, а вагони в метро забиті цілий день. Мільйони людей знаходяться в дорозі. Хто працює? А ніхто не працює. Це трудолюбивий народ? А всі жити хочуть. От по одному тільки прикладу можна зробити висновок, що наші люди не працюють. А для того відповідно створюються умови — державою, системою. Але система не зацікавлена в тому, щоб люди працювали, вони просто не потрібні тут. Відкриті кордони, їдьте, там вам платять добре, їдьте! Але зате в нас збагачується певна маса людей! Такого в світі ніде немає. Я в Римі за три дні не бачив стільки дорогих машин, скільки я бачив у Києві біля якогось казино, чи ресторану розкішного за вечір. Там машина не визначає твого престижу чи статусу, це просто засіб пересування, і все. Такі диспропорції в нашій системі, це все дуже сумно. І коли таке ставлення до людей, то йде деградація, ніхто не має ніяких перспектив...

— Чи слідкуєте ви за успіхами своєї доньки Богдани Півненко?

— Я все знаю про неї, наскільки вона успішна, як вона грає і де вона грає, я маю всі її диски. Звичайно, я радію за неї, за її успіхи. Це ж коли була моя виставка в Москві, мені в книжці відгуків якось написали: «Мне кажется, у вас очень серьезное музыкальное образование». Мамцю рідна, а я ж ноти від ноти не відрізняю! Колись бавився на гітарі, але вуха в мене взагалі до того не стоять. А ж тут з’являється музикант, компенсація вийшла.

— Що б ви побажали читачам газети «День» у новому році?

— Є цілий комплекс проблем, які потрібно змінити. І ці проблеми стосуються того, чого я не хочу бачити в цій країні, набридло. По-перше. Я не хочу бачити сумних, плачучих людей, бо це дуже страшно. І це залежить від держави. Коли я одного разу перед Новим роком їхав по ескалатору в метро, і всі люди їдуть назустріч сумні, як той собака бездомний, що дивиться тобі в очі, аби хтось його взяв. Значить, це вже функція держави. Друге. Я не хочу бачити по всьому Києву, особливо тут, на площі Толстого, у парку Шевченка, дівчаток і хлоп’яток, школярів, які ховаються від дорослих, п’ють пиво і курять. Це побажання батькам — дивіться, слідкуйте, виховуйте, бо як підросте, будете мати значно більше проблем, ніж зараз, коли ще можна щось зробити. Це проблема виховання дітей. Третє. Я не хочу бачити понад усе засміченою Богом дану райську землю, Україна наша перетворена в суцільний смітник. Хто це робить? Це роблять люди. Люди добрі, невже вам хочеться ходити по смітниках, а не ходити на райській землі? Поки в нас її ще не відібрали. Бо як відберуть, то буде вже дуже чисто.

Це все стосуються людської культури. Проблема з етикою в нас просто фатальна. Та спитайте кожного дорослого школяра, що таке етика, то він не знає. Естетика — то можна ще здогадатися, що то щось файне, красиве. А етика — тут треба вчити, інакше ми будемо жити у вічному смітнику, і нас ізолює весь світ, побудує навколо нас таку стіну, аби не пахло погано в Європі. «День» — газета розумна, правильна, її спрямування дуже вірне, по всіх проблемах, які тільки існують для людей, вона відгукується й пише. Єдине, що можна зауважити, то це те, що, може, часом дуже великі статті пишуть, це не для газети, це більш журнального типу.

Насамкінець хотілося б сказати: проснись, Україно, не спи! Потрібно щось робити для блага свого власного, для блага своєї країни, щоб вона жила і процвітала і щоб нас ніхто, головне, не цурався. Це все в масштабі держави, а державу творять люди. І хай люди прокинуться від летаргічного сну наступного року.