Ціна амбіцій

Стрічка ісландського режисера Балтазара Кормакура стартувала в Україні навіть раніше, ніж у США, яка є її виробником (ще до офіційної прем’єри в столичному кінотеатрі «Київ» було організовано допрем’єрні покази «Евересту»). Фільм, в основу якого покладено реальні події, рекламують як трилер. Однак, зважаючи на те, що за його трагічними колізіями маячать смерті реальних людей і жахливі переживання їхніх рідних та близьких, хотілося б, щоб такого роду сюжети набирали трохи іншого жанрового забарвлення. 

Кормакур, хоч і змушений був дотримуватися жанрових рамок касового кіно, зняв достатньо реалістичну історію сходження трьох груп альпіністів на найвищу вершину світу. Щоб додати документалізму кінематографічній версії реального випадку підйому та спуску з Евересту (до того як англійці у ХІХ ст. назвали цю вершину іменем свого геодезиста, вона називалася Джомолу?нгма), режисер фіксує метраж кожного етапу сходження на гору (найвища точка має 8848 м), повідомляючи при тому, що воно не лише ускладнюється, а й стає небезпечним для життя через брак кисню. Якщо ж погода під час подорожі на «Повелительку вітрів», як перекладається справжня назва гори, раптом зіпсується, то шансів на виживання у альпіністів залишається зовсім мало. Власне, саме брак кисню та несприятливі погодні умови призвели до тої трагедії, яка сталася в Гімалаях у травні 1996-го, коли на висоті восьми кілометрів замерзло відразу п’ятеро людей (уночі температура на такій висоті опускається до мінус 60 градусів за Цельсієм), включаючи керівників двох груп і жінку з Японії, яка до того підкорила шість найвищих вершин.

Щоб добавити у свою картину саспенсу (напружене очікування глядачем подальшого розвитку подій), режисер увів у і без того напружений сюжет епізодичні сцени з дружинами двох героїв, які з власної волі влаштували собі випробовування в снігах Гімалайських гір. Одну з них, красуню Джен, яка, чекаючи на народження доньки, змушена плакати за чоловіком (Роб — Джейсон Кларк), грає Кіра Найтлі. Друга, Хелен (Емілі Уотсон), має вже дорослих дітей і переживає перипетії, які трапились з її чоловіком-альпіністом (Бек — Джош Бролін), більш мужньо. Останній, на відміну від першого, завдяки дипломатичному скандалу, влаштованому дружиною, — цілком у дусі американців, — повернеться додому. Щоправда, калікою — через відмороження чоловік позбавився носа та двох кінцівок рук...

Власне, основною темою картини мало б стати питання ціни, яку доводиться платити тим відчайдухам, які ризикують своїм життям задля того, щоб з гордістю оголосити на весь світ: «Я там був!» Але американці не люблять розводити філософію, вони звикли діяти. Тож питання, для чого люди намагаються потрапити на вершину Евересту, і чи вартує ця мета того ризику, якому вони піддають свої та чужі життя, примушуючи при тому дуже нервувати рідних, тут лише торкаються побіжно.

Герої картини перед сходженням доходять висновку, що сама можливість здійснити небезпечну подорож є великим дарунком долі, який не варто прошляпити. До всього ж, альпінізм, як і все в цьому продажному світі, давно став прибутковим бізнесом. Про те, що твої власні амбіції та жадоба можуть коштувати і чужого життя, впевнені у своїй удачі круті хлопці та дівчата чомусь не задумаються (в реальності, намагаючись врятувати обезсиленого товариша, часто разом із ним гине і сам рятувальник).

Подивившись фільм, зазирнув у «Вікіпедію», де знайшов багато цікавих фактів із історії підкорення Джомолунгми. Окрім іншого, вразило мене те, що масовий туризм у Гімалаї поставив їх на межу екологічної катастрофи. Насамкінець прочитав і втішну новину. Виявляється, що з 2014 року постановою міністерства туризму та громадянської авіації Непалу було прийнято рішення про те, що кожний альпініст, який піднімається на Еверест, повертаючись, має винести зі схилу гори не менше восьми кілограмів сміття. Нарешті альпінізм не лише буде мати хоч якесь розумне виправдання, а й почне приносити людству, нехай маленьку, але усе ж таки користь.