У Хоролі увічнено ім’я Олеся Ульяненка

Ухвалення закону про декомунізацію і масове перейменування вулиць і міст, що витікає з нього, зробили питання топонімії особливо актуальним. Тим часом група київських активістів подала хороший приклад того, як надати цьому процесу дійсно цивілізованих форм.

17 серпня виповнюється 5 років від дня смерті українського письменника Олеся Ульяненка. У зв’язку із цим ініціативна група українських інтелектуалів звернулася до адміністрації міста Хорол Полтавської області, де письменник народився і виріс, із пропозицією назвати його ім’ям одну з вулиць. Під листом на ім’я голови міської адміністрації залишили свої підписи понад

50 кінематографістів, письменників, журналістів. У липні представникам групи прийшла офіційна відповідь, в якій виконавчий комітет Хорольської міської адміністрації повідомив, що рішенням сесії міської ради новий провулок у Хоролі названо ім’ям відомого земляка.

Олесь Ульяненко (справжнє ім’я — Ульянов Олександр Станіславович) народився 8 травня 1962 року. У 15-річному віці пішов із дому. Був шаманом в Якутії, закінчив медичне училище й морську школу, служив у радянських десантних військах у Німеччині та Афганістані. Перший твір опублікував у 26 років, а 1997-го роман «Сталінка» приніс йому славу «найрадикальнішого і найжорсткішого українського прозаїка». Роман витримав шквал критики, проте пізніше отримав малу Шевченківську премію і його було включено до програми загальноосвітніх шкіл і вишів.

Всього Ульяненко написав близько 20 книжок, кожна з яких викликала значний резонанс і неоднозначну реакцію в суспільстві, особливо це стосується таких творів, як «Дофін сатани», «Зимова повість», «Богемна рапсодія», «Син тіні», «Серафима», «Знак Саваофа», «Квіти Содому». Сам письменник стверджував, що за «Знак Саваофа» його було піддано анафемі Російською православною церквою московського патріархату.

З «Жінкою його мрії» пов’язано особливо гучний скандал: 2009 року, через те, що сумнозвісна й нині вже ліквідована Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі визнала роман «порнографічним», його вилучили з обігу. Рішення викликало хвилю обурення серед української інтелігенції. Сам Ульяненко став першим письменником, що подав до суду на Комісію. Сторони підписали мирову: Ульяненко вніс деякі правки до тексту книжки, а НЕК відкликала своє рішення. У квітні 2010 року роман було перевидано. Його презентація пройшла у вигляді провокаційного перформансу.

Ульяненко помер у своїй київській квартирі в ніч з 17 на 18 серпня. Офіційна причина смерті — хронічна серцева недостатність.

Як зазначив відомий українсько-канадський літературознавець Марко Роберт Стех 4 листопада 2010 в газеті «Голос України»: «Для мене вже перша зустріч з листом Олеся Ульяненка, а це було читання« Сталінки», яку вважаю одним із кращих його творів, викликала відчуття контакту з автентичним і неповторним літературним талантом. Щоправда, талантом, чиє призначення бентежити й турбувати, викликати тривогу і біль швидше, ніж приносити насолоду. В його листі дуже багато жорстокості, але це не брутальність заради брутальності, та й не спроба епатувати невибагливого читача. Швидше навпаки. Як мені здається, у своїй суті Ульяненко — письменник-мораліст мало не середньовічного, точніше барокового складу душі. У цьому контексті завжди вдалим мені здавався вибір видавництва «Кальварія» — доповнити текст «Сталінки» фрагментами картин Ієроніма Босха, Пітера Брейгеля-Старшого. Адже в прозі Ульяненка знаходимо аналогічне, немовби гротескно викривлене зображення людини та суспільства. Як огидні обличчя людей на картинах фламандських майстрів, котрі замість того щоб «реалістично» зображати зовнішній вигляд, заглядають у глибини грішних душ, так і немов перебільшено жорстокі, дегенеровані персонажі творів Ульяненка покликані слугувати читачеві попередженням про наслідки душевного виродження. Автор описує людину і суспільство України з метафізичної, апокаліпсичної перспективи, виявляючи те рідко видиме, що ховається за фасадом доброчесності. Як Босх і Брейгель, Ульяненко бачить своїх персонажів не тільки немічними в реальному житті, але й проклятими у вічності. У цьому сенсі ще вдаліше, мені здається, ніж картини фламандців, «Сталінку» доповнили б сцени Страшного Суду з українських барокових ікон. Адже, крім усього іншого, Ульяненко — органічно український прозаїк».