«У мене для вас інших письменників немає»

Цікаве спостереження останніх років: мої колеги — критики і журналісти — радикально порозумнішали, а художники стали катастрофічно дурнішими та бездарнішими. Майже кожна стаття у пресі — це акт розмазування по стінці чергового імені. І чим ім’я гучніше, заслуженіше — тим акт більш захоплюючий та любострасний.

Ми здебільшого не хочемо розбиратися у грандіозних за значенням та наслідками змінах, які відбуваються з нашим суспільством загалом, а отже, з кожним із нас. Натомість точно, поіменно знаємо винуватців всіх наших проблем і негараздів: кіностудію імені Довженка розвалив її директор Мащенко, Спілку кінематографістів — її голова Бєліков, держдепартамент кіно — Чміль, Україну — її Президент Кучма, а Радянський Союз — Горбачов. Ми, так званий народ, ні до чого цього не причетні. «Нас там не стояло», як кажуть у Одесі. З нами це зробили, нас вкотре обдурили й зрадили. Ми — вічна пасивна жертва, раби чиїхось інтересів, чужої волі та користі...

Але ближче до теми — про принципи державного фінансування кіно. Гола реальність сьогоднішньої ситуації полягає в тому, що кіно залишилося практично без держпідтримки. І це не чиясь особиста зла воля, а об’єктивний процес, який відбувається на всьому пострадянському просторі.

Весною в Москві проходив VI Форум кінематографістiв країн СНД і Балтії. Як учасниця п’яти з них, свідчу: становище приблизно в усіх однакове, і в нас далеко не найгірше. Раніше за інших почало вибиратися із кризи російське кіно, з цілком зрозумілих причин, одна з яких — вчасно прийнятий закон про кіно.

У ситуації, коли грошей немає, а національний кінематограф повинен якимось дивом вижити, Міністерство культури та мистецтв України зробило свій екзистенційний вибір на користь авторського кіно. І я щаслива, що дожила до унікального моменту в нашій злощасній історії, коли державна машина не давила, а рятувала насамперед найталановитіших, найпрофесійніших митців. Те, що сьогодні чиновник Ганна Чміль захищає авторське кіно від «вільних журналістів», — знак нечуваних змін у нашому суспільстві. У 70-і роки це навіть у сні не могло приснитися.

Але справа не просто в художніх смаках голови департаменту кіно, або експертної ради, або колегії Міністерства культури, що приймає остаточне рішення.

Будьмо чесними: звична, знайома до сліз апеляція до смаків «пересічної людини», яка не піде дивитися «важкодоступне» кіно, втратила будь-які підстави — не залишилося ані кінотеатрів для пересічної людини, ані грошей в її кишені. Сьогодні дешевше пiти в театр, ніж у хороший кінотеатр, де до того ж вважають за краще крутити американські хіти. Знімати ж фільм на кіноплівку, щоб показати потім раз по телебаченню, — заняття надто дороге. Тоді вже простіше й дешевше клепати одразу телефільми та телесеріали.

У ситуації нинішньої тотальної кризи та занепаду виробництва кіно як мистецтво (а не як інструмент ідеології або розвага для дедалі нудьгуючого обивателя) зберігається тільки завдяки фестивалям. Участь у міжнародних форумах — це форма існування національного кіно сьогодні. Там фільми дивляться кіномани, критики, прокатники й продюсери. Про них пише преса. Заявити про себе як про кінематографічну державу ми можемо тільки там. Світовий глядач нас поки що не знає. Та й свій також.

«А де ж тоді наші перемоги?» — запитують журналісти. Перемоги є, хоча й не Золота пальмова гілка в Канні. Вона — одна на всіх.

Ну, а чому наші дебютні стрічки та короткометражки мають на фестивалях більший успіх, ніж повнометражні? А так завжди було. Успішний дебют у короткому метрі трапляється частіше, ніж у повному. Хочете прикладів? Дипломну роботу Сергія Маслобойщикова за Кафкою запросили до Канн, а велику картину, також за Кафкою, «Співачка Жозефіна та мишачий народ» — вже ні. Роман Балаян після блискучих студентських робіт (які також могли потрапити до Канн або Берліна, якщо б він жив не в закритому суспільстві) знімає великий і безпорадний фільм «Ефект Ромашкіна». Короткометражка «Дитина» так і залишилася кращою картиною Миколи Мащенка (на мій смак, звичайно). Прикладів можна навести ще багато.

Слід враховувати ще одну обставину: в основному конкурсі міжнародних фестивалів ставки крупніші, а тому гра більш жорстка і менш чесна.

А тепер «алаверди» — запитання до побратимів по цеху. Чому? Чому ми так охоче волаємо про невдачі нашого кіно і так не любимо згадувати про успіхи, нехай і скромні?

Чому в українських ЗМІ журналісти зловтішно писали і говорили про «ганьбу», «провал» фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» на Берлінському фестивалі, де вони не були присутні? І чому, грізно запитуючи: «Хто дав гроші?» — ніхто з них не згадував, що живий класик Іллєнко десять років (!) не працював як режисер, і що останній його фільм «Лебедине озеро. Зона» отримав у Каннах (!) одразу два (!) призи: Фіпрессі та молодих критиків (журі з найбільш незалежних і непідкупних у світі).

Чому кілька українських видань охоче розтиражували невтішний відгук В. Кічина про «Мазепу» в «Известиях» і жодного разу не процитували С. Новопрудського, оглядача і відповідального секретаря тих самих «Известий», який написав після «Кінотавру» про «представників російської інтелектуальної еліти, яка виявила жахливу дурість в оцінці справжнього шедевра — кіно, рівного якому на пострадянському просторі не знімав і не намагався зняти ніхто». Чому ці втішні для національного самолюбства слова не набрала великим шрифтом жодна газета?

Звичайно, Юрій Герасимович своїми останніми публікаціями в «Бульварі» зробив усе, що від нього залежало, щоб викликати перед прем’єрою хвилю народної «любові» до себе. Він взагалі майстер наживати собі ворогів. Але, може, на це треба подивитися як на його особисту людську драму? Може, це привід для національної скорботи, а не для тріумфування та глуму?

Коли людину довго ламають через коліно, коли вона звикає жити у стані агресивної самооборони, «всупереч» і «наперекір усьому» (назва його фільму), — ця психологічна модель починає спрацьовувати незалежно від волі та свідомості в будь-яких обставинах, диктує стиль поведінки, згубний насамперед для самої особистості.

До речі, не підозрюйте, панове, в ангажованості — я не з «близького кола» Іллєнка. Багато років ми ледь вітаємося. Платон — не друг, але істина дорожча.

Як історик українського поетичного кіно, можу сказати, що ніхто так не боровся iз собою три десятиріччя, не зраджував інших і себе, не йшов на компроміси і водночас майже маніакально залишався вірним собі, як Юрій Іллєнко. Досвід його перемог і поразок — це досвід виживання сильного характеру, що дорогого варте. У нас загинути завжди було легше, ніж вціліти. Особливо якщо це боротьба не просто за побутове виживання, а за буття. За повноцінне перебування — в житті, в мистецтві, в історії.

Чи не головна це проблема самої України? І чи не про це фільм «Мазепа»? Про ціну, яку платить особистість за відмову бути пасивною жертвою. Про балаган, у якому доводиться брати участь, про необхідність лукавити і блефувати, ховатися за цілою системою масок. Про спроби перехитрити долю, змінити її — і приреченість цих спроб. (Про естетику фільму — розмова окрема; здається, що цей постмодерністський кіноколаж створювали два різнi режисери: Пітер Грінуей та Микола Засєєв.)

Новий фільм Юрія Іллєнка — його друга відчайдушна сповідь. Перша була здійснена наприкінці 80-х — у статті під назвою «Плата за компроміс», де режисер з рідкісною відвертістю, з гіркотою й болем судив себе як людину і митця. У мене цей чоловічий вчинок викликав глибоку повагу і співчуття. А у вас ні? Здогадуюся, чому: ви вважаєте себе непогрішними, вважаєте, що «зберегли обличчя». Вам пощастило. А ось Пушкіну — ні: «И с отвращением читая жизнь свою...» — це він про себе написав. І Параджанову не пощастило: «Кажуть, що я зберіг честь. Ніде, ніколи, ні в чому… Я — боягуз! Скільки разів я сфальшував, здрейфив…»

Це він сказав у своєму останньому телеінтерв’ю на всю країну і дав нам останній урок свободи і людської гідності.

Кілька слів про ставлення до іншого згаданого Н. Влащенко українського режисера, молодшого, але також недоступного розумінню «трудівників полів» і окремо взятих «завсідників Будинку кіно», — до Сергія Маслобойщикова.

Маленька, але характерна деталь: «Киевские Ведомости», інформуючи про підсумки нинішнього фестивалю «Кіношок», не вважають за потрібне повідомити, що головний приз за кращу операторську роботу в новому фільмі Маслобойщикова отримав Богдан Вержбицький. Чи не тому, що про «Шум вітру» була вже в цій газеті рецензія з назвою-вироком «Багато шуму з…»

Боже, ну звідки у всіх цей розв’язний тон, коли йдеться про серйозних режисерів (навіть якщо у них не все вийшло)? Ця «легкость в мыслях необыкновенная», ця демонстрація своєї кричущої вищості… Ніхто вже сьогодні не вважає за потрібне вникати в задум художника, обтяжувати себе доказами, хоч якимись аргументами. Я так думаю — і все. Але дозвольте, а що, як ви думаєте поверхово? Що, як у вас смак нерозвинений, бо дуже багато з’їли попси, снікерсів та жуйок? Що, як це про вас сказано: «Все вздор, чего не знает Митрофанушка»?

Але мало в кого виникають такі незручні думки. Всі з безпощадністю одне одного судять. Навколо люті від власної непогрішності прокурори — і майже жодного захисника. Хіба що Вадим Скуратівський кидається на всі амбразури разом. «Ну, сумасшедший, что возьмешь…»

Три десятиріччя (після ХХ з’їзду) ми жили вже не за тоталітарної влади, а за дедалі слабшої авторитарної, яку поступово навчилися ігнорувати. Натомість визнавали над собою владу справжніх авторитетів. Нині, разом iз авторитарною владою, випарувалися кудись і авторитети. Що б це означало? (запитання до соціопсихологів). За моїми спостереженнями, найпоширенiша фраза на сьогоднішньому телеекрані, на вулиці й у вітальні: «Та пішов ти…» Схоже, вона просочилася до нас iз вікна, прорубаного навіть не до Європи, а до Америки. До Америки «доступного» голівудського кіно.

Якщо поважати нема кого, звідки взяти самоповагу? Якщо пишатися нема чим, то що живитиме почуття національної гідності?.. А може, у нас комплекс провінціалів і невдах, які не вірять, що з ними може статися щось варте? Або садо-мазохістський, як у Кочубеїхи у фільмі Іллєнка?

Відповім одразу ще на одне запитання, що ставлять журналісти: навіщо знімають стільки історичних фільмів? «Створюємо минуле», хоч як це парадоксально звучить. І багато ще буде крайнощів і дурниць, зміни знаків «плюс» на «мінус», колишніх антигероїв — на героїв. Триває нормальний процес національної самоідентифікації з усіма його дитячими хворобами. І не тільки у нас — погляньте на північного і західного сусідів.

Дорого обходиться? А вартість «Сибірського цирюльника» знаєте? Або «Огнем і мечем» із «Паном Тадеушем» разом? Нічого не зробиш, національна міфологія дорого коштує і створюється віками. Але без неї немає культури. Та й не в тих кишенях шукаєте «гроші платників податків», пані Влащенко. Кінематографічні гаманці сьогодні найхудішi та найдірявішi. («Не туди б’єш, Іване!» — сказав би Довженко.)

А тепер про молодих. Те, що з ними справи кепські та їм треба дати зелене світло, чую з початку 70-х, коли кілька разів була в журі фестивалю «Молодість». Спочатку через наївність дивувалася відсутності змін, потім зрозуміла, що це такий ритуал, чисто риторична фігура, а отримати першу постановку, як завжди, важко. Прорив стався у другій половині 80-х, коли державних грошей було ще неміряно, але вже з’явилися деякі ступені свободи. Виникло об’єднання «Дебют», чию роботу добре знаю, бо була там головним експертом. Наші дебютанти встигли зняти по одній-дві стрічки. Коли ситуація в країні різко змінилася і в молодих з’явився вибір, найбільш життєздатні пішли в рекламу, кліпмейкерство і на комерційне телебачення.

По суті, покоління нинішніх 30—40- річних — втрачене покоління. І не тільки для кіно. Наприклад, для науки. (І хіба це особиста провина академіка Патона, що молоді вчені, замість розробки нових фундаментальних ідей, зайнялися дрібним і великим бізнесом?) Молоді хочуть працювати за нормальні гроші, а не за ті копійки, які отримають на державних студіях (або в академічних інститутах) після нескінченних поневірянь і принижень. Кіно сьогодні (як і науку) не зрадили тільки справжні його фанатики, на кшталт Маслобойщикова, Дмитра Томашпольського або Леся Саніна. Але чи довго й вони протримаються? Сергій закінчував «Жозефіну» на свої та оператора Шумовича гроші, а тепер Сашка вже немає в живих, а сам режисер почав поглядати убік телесеріалів. Та й синок просить «зрозуміле»…

Знаю, Роман Балаян робив активні спроби повернути в кінематограф Наталю Андрейченко, я особисто — Сергія Лисенка та Славка Чернилевського. Але, на жаль… Крім Леся Янчука (який уміє знаходити інвесторів серед української діаспори), ніхто з колишніх «дебютантів» не прийшов з якимось проектом. Нещодавно, щоправда, запропонувала сценарій Галя Шигаєва (з її талановитої короткометражки «Голий» починався «Дебют»). Але це і є той самий текст «про Федю та собачку Катю», який так не сподобався пані Влащенко.

Тепер відповім на її та Юрія Мінзянова запитання: «Хто? Хто судді та експерти?» Провідні наші критики, а також режисери та продюсери (список поіменно вам охоче нададуть на вулиці Франка). Але експертна рада — орган дорадчий. Остаточне рішення приймають ті, хто несе персональну відповідальність за «кінцевий продукт». Напевно, це правильно. Хоча художній результат не може гарантувати навіть найпрофесійніший продюсер у світі.

Оскільки я сама вже кілька років належу до «таємничих сил міністерства, що дають відмашку новим постановкам» (Є. Чередниченко, «Киевские Ведомости»), то ставлю, у свою чергу, запитання: «Хто?» Хто цей таємничий, молодий чи старий, але талановитий режисер iз «цікавим для всіх» сценарієм, якому в Мінкульті показали на двері? Якщо назвете хоч одне ім’я, на знак протесту перша вийду з ради.

Готова оприлюднити будь-яку із своїх внутрішніх рецензій, за які, на жаль, ніхто зі мною борзими щенятами не розплачувався. Проте зізнаюся — жодного з описаних Н. Влащенко сценаріїв не читала і про їхню якість судити не можу, бо цього року змолилася дати ближче до фіналу тільки найкращі. Ще раніше за мене відмовився занурюватися у «бурхливий потік» графоманії Вадим Скуратівський — через шкідливість для душі та зору.

Страшний секрет, який «соромливо приховують від широкої громадськості», вже відкрила Г. Чміль. Підтверджую: у нас немає хороших кінодраматургів! Не дали великих результатів навіть два оголошених конкурси. На одному з них (малобюджетне кіно) набрав найбільшу кількість балів — змушена засмутити вас — все той же Юрій Іллєнко (сценарії подавалися анонімно, під девізом). Хоч ґвалт кричи…

Але коли я знаю, що фільм буде знімати Кіра Муратова, одразу кажу «так», бо не сумніваюся, що навіть зі сміття, знайденого на вулиці, вона зробить мистецтво. У цьому розумінні абсолютно згодна з політикою Міністерства культури, що авторам на кшталт Муратової, Іллєнка, Балаяна або Маслобойщикова доводиться просто довіряти — вони давно звикли гуляти в чистому полі без повідка (хоча й їм конче необхідні першокласні драматурги).

Взагалі, на всі претензії щодо відсутності пристойних сценаріїв, фільмів-шедеврів і вічних розборок в кінематографічному середовищі, на місці Ганни Павлівни (не доведи, Боже!) я б відповідала знаменитою реплікою Сталіна, що він її кинув першому секретарю письменницької Спілки в аналогічній ситуації: «У мене для вас інших письменників немає».

І інших режисерів також немає. Особливо тих, які вміли б робити жанрове, сюжетне кіно з простою історією, цікавою, якщо не всім, то багатьом. (Крім В’ячеслава Криштофовича. Їхній тандем з Андрієм Курковим — єдиний успіх останніх років у цьому роді).

Коротше, як казав наш рідний перший президент: «Маємо те, що маємо».

Відкрию ще одну неприємну таємницю: голосніше за інших кричать «усе відняти та поділити!» (знайомий до болю заклик…) ті режисери, які не вміють робити ані елітарне кіно, ані масове. Вони вміють знімати фільми, які взагалі нікому не потрібні. На жаль, славетна епоха розвиненого соціалізму, що вигодувала і такий кінематограф, закінчилася назавжди. Наше суспільство з філософією рівності, точніше, з психологією рівного пайка для всіх, розстається, хоч для багатьох це особиста катастрофа: професію, як і спосіб життя, міняти пізно. Цю вибухонебезпечну соціальну проблему (актуальну не тільки для кінематографістів) суспільство ще має вирішувати.

Звичайно, людей шкода. А хіба не шкода тих, найталановитіших і найчесніших, у яких, на догоду філософії рівності, був тільки один привілей: першими згнити в зоні. Або раніше за інших загинути від інфаркту, раку, виразки шлунку, нажитих в нерівній боротьбі iз Системою, — зокрема, зі студійними редакторами і чиновниками рідного Держкіно… А якщо вхитритися вижити і не спитися — то стати глибоким невротиком...

І, наостанок, про самих юних. Весною цього року я була головою журі фестивалю «Відкрита ніч», який існує завдяки героїчним зусиллям Михайла Іллєнка, чудового режисера і декана кінофакультету Київського театрального інституту. Дуже порадували роботи наших випускників: винахідливі, дотепні й життєрадісні, навіть коли це чорний гумор. Знаю, що Міністерство культури планує великий проект, у рамках якого на незалежній кіностудії зможуть зняти короткометражки iз десять режисерів-початківців. Як каже один iз ініціаторів проекту Роман Балаян, дуже хочеться перевірити, на що здатні молоді люди, які працюють в умовах абсолютної, тотальної свободи, які нові художні ідеї вони принесуть.