«У мене зараз інше відчуття повсякденної радості»

У Національній філармонії відбувся перший після перерви, пов’язаної з народженням дитини, сольний концерт солістки Національної опери Сусанни Чахоян, яка виступила разом з Національним симфонічним оркестром під орудою Володимира Сіренка. На вечорі пролунав класичний оперний репертуар, який вимагає не стільки нестримної сили юного голосу, скільки особистісної зрілості співачки, емоційного опертя на власний життєвий досвід. Усе це — головні «козирі» Сусанни Чахоян. Сьогодні її голос лунає могутньо, з безліччю відтінків! Співачка з прекрасним колоратурним сопрано, ідеальній інтонаційній чистоті та природній витонченості якого може позаздрити будь-яка оперна зірка. Київський сольний концерт (як, утім, і недавній виступ на Донецькому оперному фестивалі «Золота корона», а також заплановані на цей рік спектаклі в Одесі та Львові) Сусанна присвятила пам’яті свого педагога — Є. С. Мірошниченко. Це не було формальне присвячення: програма почалася з нереалізованої мрії Євгенії Семенівни — каватини Норми з однойменної опери В. Белліні, а продовжилася коронними партіями з репертуару співачки: Лючії («Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті), Віолетти («Травіата» Дж. Верді) та Джильди («Ріголетто» Дж. Верді). Не дивно, що наша бесіда також вийшла радше про Євгенію Семенівну, ніж про саму Сусанну Чахоян. Хоча як сказати... Адже відомо, що окрилити, розкрити й вдихнути життя в людину може лише інша людина. А те, що ми говоримо про найближчих, багато в чому характеризує і нас самих.

— Партії, які ви виконали на концерті, можна почути на сцені Національної опери України?

— У концертній програмі прозвучала лише Джильда з «Ріголетто». Норму і Віолетту в театрі, де давно працюю, я ніколи не співала. Сцену божевілля Лючії виконувала п’ять років тому у спектаклі на честь 75-ліття Євгенії Мірошниченко. З тієї пори не доводилося... Зараз «Лючія ді Ламмермур» узагалі знята з репертуару. У минулому сезоні заспівала всього два спектаклі. Звичайно, хотілося б частіше, але у мене немає відчуття, що я простоюю. Є концерти, гастролі, записи...

— А де ви гастролюєте?

— Моєму синові Данієлю виповнився рік і сім місяців, тому останні два роки я на тривалі гастролі не їздила. Я вважаю, що всьому свій час. З деякого часу я взагалі перестала любити тривалі поїздки — такі, які у мене були раніше. Пам’ятаю своє найперше турне на початку моєї співпраці з Татарським академічним театром опери і балету ім. М. Джаліля (Казань, Росія): 45 спектаклів «Шукачів перлів» за два місяці! Доводилося співати в самих різних залах з різною акустикою, у будь-якому стані, вчитися розподіляти навантаження. Це була справжня школа виживання! З Казанською оперою співпрацюю вже багато років. Після «Шукачів перлів» (виконувала партію індійської жриці Лейли) дирекція театру запросила мене взяти участь у міжнародній постановці «Чарівної флейти». Я не розуміла, як один і той же спектакль можна вивозити двічі на рік і при цьому мати повні зали! На гастролях у Голландії одні й ті самі люди приходили по декілька разів!

— Що на порядку денному у вас сьогодні?

— Материнські будні. Це так прекрасно! Абсолютно інший стан і відчуття повсякденної радості... Я людина, яка все в житті прагне робити добротно і капітально. Вважаю, що заміж треба виходити один раз, і чоловік має бути один-єдиний — надійний і вірний. Тоді шлюб приносить справжню радість і додає сили. З чоловіком (він австрієць) три роки ми спілкувалися англійською мовою, тепер — німецькою. Незадовго до пологів він сказав, що з сином говоритиме німецькою. Довелося і мені вивчити! Уроки брала один місяць, поки пасивні знання не активізувалися. Мови — це моє хобі. Мабуть, математична школа навчила мене швидко схоплювати структуру мови. Узагалі, дуже важливо займатися ще чим-небудь, окрім співу. До речі, мій педагог Євгенія Семенівна сама собі шила прекрасні костюми! Мірошниченко чудово розбиралася, як покласти строчку, де зробити виточку. Професія співака синтетична за своєю суттю: чим більше компонентів, тим яскравіше образ.

— Існує думка, що народження дитини дуже сильно впливає на голос. Ви це на собі відчули?

— Звичайно, тому що змінюється гормональний фон. Дуже легко було співати під час вагітності — до певного моменту, коли опускаєш діафрагму, дихання відправляєш нижче, а тобі знизу відповідають: «Тут зайнято, майте совість!» Легко було співати, коли годувала. Але просто так, від одних гормонів голос все одно не зазвучить. Спів — це щоденна праця! Крім того, різниця між юною дівчинкою і жінкою в голосі — це не просто фізіологічна різниця. Це інша світоглядна позиція. На багато речей ти починаєш дивитися інакше, виявляється те, що вклали в тебе колись давним-давно педагоги. У більш зрілому віці з’являється психологічна свобода. Розумієш, що тили захищені, дещо вже зроблене в житті, якийсь слід на цій землі залишений. Це додає голосу упевненості і, відповідно, іншого звучання.

— Мріяти ви теж стали сміливіше та розкутіше?

— Я не мрію просто так, не малюю «картинки», не пишу модні сьогодні wish list. Ідея з’являється у процесі життя: якийсь дзвінок, цікава зустріч, які я потім домислюю і доводжу до реалізації. Я практична людина, за гороскопом — Телець, знак землі. Наприклад, ніколи не мріяла про оперну сцену. Більше того, у дитинстві ненавиділа оперу! Грала на фортепіано (закінчила в Одесі школу імені Столярського і консерваторію, навчалася у видатної піаністки Людмили Гінзбург, учениці Генріха Нейгауза), стажувалася у Франції і Німеччині, слухала великих інструменталістів, симфонічну музику.

— У такому разі хто відкрив у вас співачку?

— Я вважаю це провидінням. Одного дня, пробігаючи коридором консерваторії, випадково почула дует Віолетти і Жермона з «Травіати». Окрім цього я вже нічого не чула... Тут же зрозуміла: ось цим я хочу займатися, хочу навчитися співати в опері! До цього батьки-музиканти не пускали мене співати навіть у хорі. Вони розуміли, що голос є, але до 18 років його краще берегти і не експлуатувати. Почала співати, коли діафрагма і грудна клітка вже сформувалися, коли інакше відчуваєш своє тіло, усі м’язи. До народження дитини без фанатизму, але постійно займалася спортом. Мені це необхідно не стільки для фігури, а просто для того, щоб добре себе відчувати. Усе-таки момент фізики у професії співака дуже важливий.

— Сусанно, ви відразу потрапили в клас Євгенії Мірошниченко?

— В Одесі у консерваторії я факультативно займалася у Галини Поліванової, потім стала вчитися одночасно на двох факультетах — фортепіанному і вокальному. На п’ятому курсі мені потрапила до рук платівка із записом Концерту для голосу з оркестром Глієра у виконанні Євгенії Семенівни. Це був другий момент, коли час зупинився і стало зрозуміло, що якщо вже вчитися вокалу, то лише у Мірошниченко! Як піаністку мене звали в аспірантуру, пропонували виїхати за кордон, але на той момент усе це не мало для мене ніякого значення.

— Пам’ятаєте, якою була ваша перша зустріч з Євгенією Семенівною?

— Вона прослухала мої фортепіанні записи і сказала: «Ти, звичайно, музикантка. Але я тебе посаджу на манну кашу». Після Рахманіновської Рапсодії на тему Паганіні перейти на елементарні вокалізи Панофки — це було нелегко! Мірошниченко мене «виспівувала» так, як це вміла лише вона: поступово розігріваючи апарат, доводила до самих крайніх нот, які раніше мені навіть не снилися. Якщо до цього межею моїх можливостей було «сі» другої октави, то після занять з Євгенією Семенівною — «соль» третьої! Вона почула натуральну барву голосу (колоратурне сопрано — її улюблений тип голосу, з яким вона любила працювати). Мене взяли відразу на третій курс НМАУ, а на п’ятому я вже співала на київській сцені. Перший вихід — партія Мюзетти у «Богемі» Пуччині, а незабаром — «Ромео і Джульєтта» Гуно. Вважаю, що мені дуже пощастило, особливо спостерігаючи сьогоднішню ситуацію із співаками, які місяцями чекають виходу на сцену.

— Євгенія Семенівна контролювала вашу роботу в театрі? Ви «складали» їй партії?

— Уперше в Національній опері України вона почула мене на генеральній репетиції «Ромео і Джульєтти». Після цього ми — Мірошниченко, я і моя мама — пішли до мене додому. Довго обговорювали деталі. Несподівано Євгенія Семенівна наказала моїй мамі: «Галю, лягай на підлогу!» І потім до мене: «Уяви собі, що перед тобою вмираючий Ромео. Ти повинна доповзти до нього, фраза за фразою, міліметр за міліметром!» То були останні штрихи майстра, що оживили всю картину...

— Ви наважувалися сперечатися з Мірошниченко?

— Коли відчувала, що я права на сто відсотків. Коли ми працювали над сценою божевілля Лючії, то посперечалися через одне італійське слово. У Євгенії Семенівни, мабуть, у пам’яті залишився свій варіант, але я сказала, що співатиму граматично правильно. Як вона лютувала! Я ж просто мовчки стояла і чекала, поки вщухне гроза. А потім о третій години ночі задзвонив телефон: «Ти спиш?» — «Так...» — «Сволото, ти була права», — і кинула трубку...

— Усі учні Євгенії Семенівни автоматично ставали найближчими до неї людьми, «названими дітьми»?

— Інколи навіть занадто близькими... Займалася вона у консерваторії, домашніх занять не любила. Удома ж, за чаєм, починалися інші безцінні життєві уроки. До Мірошниченко постійно заходили актори, режисери. Ми слухали їхні розмови, спогади, суперечки, переймалися їхнім ставленням до професії. Євгенія Семенівна годинами могла говорити про Лючію або Віолетту. Тому зараз до нового для себе матеріалу я підходжу з певним багажем, який відклався з того часу. Крім того, у класі Мірошниченко студенти, чекаючи свого уроку, цілий день слухали один одного. Тому з консерваторії я вийшла не лише зі своїм репертуаром, але і з репертуаром моїх колег. Пам’ятаю все, що Євгенія Семенівна говорила про той чи інший твір. Лише доторкнуся до матеріалу — і її думки, ідеї тут же оживають у мені.

— Як вам здається, Мірошниченко у музиці була інтуїтом чи аналітиком?

— Це все — поєднання музикантської та акторської інтуїції. Таке відчуття, що якась божественна енергія примушувала її все робити на сцені саме так, а не інакше. Звичайно, Мірошниченко довго розмірковувала над партіями. Наприклад, аби виліпити образ Лючії, вона навіть їздила в клініку для божевільних, вивчала їх фотографії (до хворих доктор співачку не допустив, сказав, що її образ божевільної має бути прекрасним, а те, що вона зможе побачити в лікарні, — потворно). З фотографій Євгенія Семенівна перейняла пози, вираз обличчя, характерні положення тіла, рук. За допомогою режисера Ірини Молостової вона виліпила скульптурний образ Лючії, де кожний жест мав свій сенс. Сьогодні мені байдуже, куди мене поставить або посадить режисер, який на мені буде костюм, чи буде це спектакль або концертне виконання, — наповнення ролі від цього не зміниться.

— Скажіть, «свого» режисера ви вже зустріли?

— Річ у тім, що партії, які я виконую у Національній опері України, я співала і на інших сценах, готувала їх з різними режисерами і диригентами. У результаті виходить «збірний образ». Я дуже вдячна німецькому режисерові Міхаелю Гензелю, який у в 2000 році в Києві поставив «Ромео і Джульєтту» Гуно. Він не обмежував мене жодними рамками, навпаки — показав, що оперний співак на сцені має бути повністю розкутим. Можна було кидатися подушками, лежати на животі у Ромео, крутитися у вальсі — і співати! Цей перший досвід виявився для мене дуже важливим.

— Сьогодні у світі відбувається багато фестивалів. На вашу думку, для чого потрібні оперні форуми?

— Я в захваті від організації Донецького фестивалю «Золота корона», знімаю капелюх перед людьми, які тягнуть цю «карету». А в Києві, по суті, немає жодного оперного фестивалю... Вважаю, що нам треба задуматися над щорічним, постійно діючим оперним форумом, куди б привозили нові спектаклі і збиралися б солісти зі всього світу. Фестиваль — це свіжий струмінь. Навіть коли в старому спектаклі ти отримуєш нового партнера з його ідеями, трохи і сам змінюєшся. Запрошені солісти, диригенти, цікава форма гала-концерту — усе це здатне перетворитися на свято оперного мистецтва. Дуже не люблю стан (мені поки що цього удавалося уникнути), коли до спектаклів і концертів ставишся просто як до роботи, «виконання обов’язку», коли тебе ноги не несуть у театр. Тоді цим взагалі не варто займатися. Євгенія Семенівна говорила, що «кожен спектакль потрібно співати як останній. Публіка любить м’ясо і кров».

— Як ви проводите день після спектаклю?

— Півдня розбираю квіти. А якщо серйозно, то прагну відпочити. Поменше говорити не виходить, тому що цього дня всі дзвонять, аби привітати, обмінятися враженнями. Мені і самій це необхідно, я чекаю реакції. Спати після хорошого, справжнього спектаклю неможливо, адреналін гуляє... Відразу після спектаклю, як правило, усі хвалять, а вже наступного дня починається «розбір польотів», коли можна почути і критику в свою адресу.

— А ви легко сприймаєте критику?

— Спочатку важко було тримати удар, тому що виникає одразу реакція заперечення, але через деякий час інформація «дозріває», і вже думаєш: щось у цьому є. Критика сидить у тобі, немов черв’ячок, і поступово перетворюється на метелика...