У наших музеїв три біди: безгрошів'я, криміналітет і байдужість влади
Сьогодні — Міжнародний день музеїв. Наші музеї, що фінансуються зі злиденного державного бюджету, давно сидять на голодному пайку. У недалекому минулому ця «важлива ланка ідеологічної пропаганди» перетворилася нині на …надцяте колесо до воза української культури.
Кризовий удар припав в основному на музеї, що функціонують на громадських засадах: сільські, виробничі, відомчі, шкільні і подібні. Нещодавно вони були предметом гордості, а тепер вони стали тягарем і баластом, який підприємства і установи, що самі ледве тримаються на плаву, скидають у першу чергу. За перші роки «ринкової» економіки 8-тисячна армія громадських музеїв скоротилася вдвічі, і цей процес триває.
Державні музеї, хоч і не закриваються, але перебувають не в кращому стані. Грошей, що виділяються, вистачає лише на нерегулярну зарплатню персоналові. Про закупівлю нових експонатів для поповнення фондів тільки згадують. Будівлі, а це часом архітектурні пам'ятки сторічної давнини, потребують невідкладного ремонту й реставрації.
Ірина Горбачова (заступник директора Національного художнього музею України): «У музею не було грошей на елементарну очистку старого даху від снігу й льоду. Врятували становище спонсорські сім тисяч гривень, необхідні для проведення невідкладних робіт. Виділених же бюджетних 30 тис. вистачило на косметичний ремонт, здатний лише «підлакувати» до 100-літніх ювілейних торжеств застарілі інтер'єри музею».
І чим далі від'їжджаєш від Печерських пагорбів, тим більше зустрічається мальовничих музейних руїн. Лівадійський палац-музей, колишня царська резиденція, побудована на початку століття на околиці Ялти, що стала 1945 року місцем проведення конференції, на якій вершилася доля післявоєнної Європи, нині поступово сповзає (в буквальному розумінні) в Чорне море. На рятувальні роботи потрібно понад 20 млн. грн, які не спроможні виділити ні місцевий, ні кримський республіканський бюджети.
Особливо незатишно почувають себе ті музеї, які займають колишні культові споруди. Релігійні громади різних конфесій, що відроджуються, вимагають повернення церков, костьолів, синагог, мечетей, житлових і господарських споруд при них. Рік за роком здає свої позиції монастиреві Києво-Печерський заповідник. Влітку минулого року Музей книги і друкарства України було повідомлено про розпорядження Київської міськдержадміністрації терміново, протягом чотирьох місяців, звільнити один із лаврських корпусів, в якому розміщувалося фондосховище музею, для передачі його Українській православній церкві Московського патріархату. Розпочалася боротьба за єдиний на Україні Львівський музей історії релігії, розміщений у 250-літньому костьолі. Подібні приклади можна наводити ще.
У музеїв бракує грошей на охорону. За останні місяці й роки нагромадилися величезні борги музейників перед підрозділами МВС. І охорона звільняється. У березні минулого року на півтора тижні було закрито для відвідувачів історико-культурний заповідник Києво-Печерська лавра. Замість полку охорони, що звільнився, на території заповідника чергували його працівники. Лише виплата столичною адміністрацією боргу в 270 тис. грн. дозволила знову відкрити для відвідувачів найбільший музейний комплекс України.
Микола Степанович Ходаковський, директор Музею архітектури і побуту України: «Внаслідок заборгованості з території комплексу було знято пожежну охорону. А горіти в музеї є чому — велика частина його експонатів, розміщених на площі в 150 гектарів, є дерев'яними спорудами й начинням. До того ж, ці експонати — пам'ятки XVII—XIX сторіч, що перебувають під відкритим небом — потребують регулярних реставраційних і профілактичних робіт. І, хоч ще з 1990 року урядом було визначено суми необхідні на фінансування реставраційних робіт, грошей все ще немає».
Однак і там, де охорона залишилася, збереження музейних експонатів не гарантується. Криміналітет не обійшов увагою музейну сферу. Кількість пограбувань — озброєних нальотів серед білого дня й нічних зломів — продовжує перебувати на дуже високому рівні. Ось лише декілька прикладів.
Двоє невідомих пограбували Львівську картинну галерею, застреливши при цьому двох служителів, викрадено полотна відомих польських майстрів XIX сторіччя — А.Гротгера і Я.Матейка. Навесні 1997 року було пограбовано Полтавський художній музей — украдено живописні роботи К.Петерса (1612 р.) і кола Е.Делакруа (1846 р.), оцінені міжнародними експертами в 1,1 млн. фунтів стерлінгів. А влітку того ж року Чернігівський художній музей розпрощався з дев'ятьма полотнами і трьома скульптурами західноєвропейського мистецтва XVII—XIX сторіч, загальна цінність яких становить біля $3,25 млн. Список цей можна продовжувати.
Розкриття подібних злочинів становить 30 — 40%, а у випадках викрадення особливо цінних предметів зводиться практично до нуля. Про щасливий фінал в справі пограбування Полтавської картинної галереї, коли, завдяки чіткій роботі Інтерполу, на Україну з Великобританії повернулися дві вкрадені картини, писалося чимало. А скільки музеїв роками чекають на результати подібних розслідувань. Викрадені на світанку української незалежності, 1992 року, булава і шабля Богдана Хмельницького досі не повернулися до Переяслав- Хмельницького краєзнавчого музея. Чи повернуться?
Зазначимо, що найбільше страждають від грабунків провінційні музеї, з їхньою слабкою охороною і не такими видатними експонатами. Украденого Врубеля або Веласкеса продати практично неможливо. А от викрасти «другорядні» картини, скульптуру, старовинну зброю, нагороди, предмети побуту... Подібний антикваріат легше збути і в самій Україні, і за кордоном. Наприклад, музей Суворова в Тульчинському районі Вінницької області останніми роками вже тричі (!) обкрадали, виносячи, в основному, старовинну зброю.
Іще беззахиснішими є історико-археологічні заповідники і заповідні території.
В антикварних салонах Києва та інших міст України неприховано продаються різноманітні предмети, здобуті внаслідок незаконних археологічних розкопок: від крем'яних знарядь кам'яного віку, античної кераміки і монет — до середньовічних прикрас і зброї. В основному, це ходові, масові речі, кримінальне походження яких важко довести. Раритети продаються з рук у руки на чорних ринках, на кшталт севастопольської «Гірки», й осідають у приватних зібраннях вітчизняних і зарубіжних колекціонерів.
У більшості країн музеї перебувають на повному державному забезпеченні або принаймні на істотних дотаціях. Перекинути турботу про українські музеї з державного бюджету на виключно регіональний, місцевий рівень — це означає остаточно підірвати музейну мережу. Проте ще вісімдесят років тому міські управи, земські органи самоврядування Чернігова, Полтави, Катеринослава, Києва та інших міст вважали своїм обов'язком піклуватися про місцеві музеї. Безнадійно волати і до меценатів. Наші «нові українці» — то не «старі американці», завдяки яким у США утримується більшість музеїв.
Намагаючись залишитися на плаву, врятувати колективи, музеї здають, де це можливо, в оренду приміщення, пускають під свій дах пересувні виставки- балагани, на зразок воскових фігур або механічних динозаврів.
Звичайно, не так уже це й сумно. Адже відкривають ще на Україні нові музеї або капітально реставрують старі, як, наприклад, Музей західного і східного мистецтва в Києві, чий летаргічний багаторічний ремонт був прискорений могутнім вливанням коштів із міського бюджету.
Іншого разу візити високих гостей до ювілейних дат дають музеям можливість трохи «припудрити носа». Наприклад, до приїзду Президента України з нагоди 55-річчя Корсунь-Шевченківської битви підремонтували місцевий музей. А до урочистостей, присвячених 1100-річчю Галича, відкрили новий. Головне, щоб не спіткала його доля деяких недобудованих «ювілейних» музеїв, таких, як меморіал Богдана Хмельницького в Чигирині. 1995 року, до 400-літнього ювілею гетьмана, відреставрували старовинну споруду, а на експозицію нового музею грошей немає досі.
Поки що головним «меценатом» для музеїв стали митники, які передають вилучені на кордоні історичні та культурні цінності. Їхнім розподілом займається Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей.
Олена Юрченко (головний спеціаліст відділу наукового пошуку, вивчення та обліку культурних цінностей) : «При нашій Комісії створено спеціальну експертну групу, що визначає предмети, гідні музейного зберігання. 1998 року в державні музеї було передано 1949 експонатів. Проте і для цього стабільного джерела поповнення музейних фондів існує перешкода, викликана недосконалістю податкового законодавства: музеї звільняються від сплати податку тільки в разі передачі їм конфіскованих митницею предметів. А за «безгосподарські» (залишені власниками, передані за рішенням суду тощо) речі музеї, що не мають грошей узагалі, вимушені платити податок. Обидві сторони — і митниця, і музеї — зацікавлені в передачі експонатів, але не можуть вибратися із законодавчих хащ. І от місяцями, часом роками, лежать на митницях, у непристосованих приміщеннях, ікони, книги, живописні полотна, покриваючись пилом і пліснявою».
І все-таки надія на те, що музей на Україні не відімре як культурно-просвітницько-навчальна установа, залишається. І в подальші роки скарбниці історії, культури і мистецтва знову розчинять свої двері в Міжнародний день музеїв.
