«У театр ходити модно!»

Для Івано-Франківського обласного театру імені Франка нинішній сезон -ювілейний. Один із найстаріших театрів країни відзначає вісімдесятиріччя (урочистості з цієї нагоди анонсують на кінець року). І можна сміливо стверджувати, що одним із найяскравіших періодів у його історії стало останнє десятиліття, протягом якого театр очолює Ростислав Держипільський. Із його приходом на цю посаду стало зрозуміло, що театру відверто затісно у категорії типового обласного. Вже перша постановка Ростислава Держипільського — «Солодка Даруся» за романом Марії Матіос — спричинила справжній фурор. На «Дарусю» до Івано-Франківська приїздили театрали з різних міст, а сама вистава зібрала чимало престижних нагород і побувала на гастролях у Європі, США та Канаді. Відтоді театр упевнено тримає марку однієї з найцікавіших мистецьких локацій країни, переконуючи, що театральну афішу можна наповнювати виставами високого ґатунку, харизматичними, ефектними, які при цьому будуть зрозумілі не лише рафінованим естетам від мистецтва, а й широкому колу глядачів («Нація», «Енеїда», «HAMLET», «Вона-Земля»)...

Цьогоріч Івано-Франківський театр отримав статус «національного», а Ростислав Любомирович став лауреатом Шевченківської премії. Держипільського знають як режисера-новатора, здатного синтезувати театр, заснований на національних традиціях та новітніх засобах вираження.

«ТАК БАГАТО ВКЛАВ У СВОЇХ СТУДЕНТІВ, ЩО МЕНІ ШКОДА БУЛО ЇХ КУДИСЬ ВІДПУСКАТИ

— Якщо історію театру розглядати як умовну синусоїду, а в кожного театру вона, мабуть, саме такою й є, то я прийшов у період, що припав на нижній її пік, — згадує Ростислав Держипільський. — Якщо за часів, скажімо, керівництва Ігоря Бориса слава театру гриміла на весь колишній СРСР, то коли я приступав до роботи, випускали не більше двох прем’єр на рік. Хоча раніше щорічно прем’єрних вистав було утричі чи навіть і в чотири рази більше... На той час я виховав дуже потужний акторський курс в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника. І так багато вклав у своїх студентів, що мені шкода було їх кудись відпускати, навіть подумував про те, щоб відкрити на базі цього курсу молодіжний театр. Я справді вважав, що ці випускники мали величезний потенціал, вони багато чого отримали від мене, я передав їм ті знання, які одержував від своїх учителів. Я сам навчався у Богдана Козака, якого вважають представником другого покоління учнів Леся Курбаса. Також мені пощастило попрацювати з Дмитром Богомазовим у театрі «Вільна сцена», до якого потрапив у перший набір, багато чого взяв і від нього. Поєднання методик цих двох новаторів свого часу трансформувалося для мене особисто у круту школу, яку передавав уже своїм студентам. А після призначення на посаду керівника цього театру запросив і їх. Сьогодні вони — Галина Баранкевич, Олексій Гнатковський, Надія Левченко та інші — провідні актори нашої трупи.

«ЩОМІСЯЦЯ ГРАЄМО В СЕРЕДНЬОМУ ТРИДЦЯТЬ ВИСТАВ...»

— Пригадується, ви тоді були наймолодшим керівником театру — 33 роки... Зараз, звісно, цей рекорд уже побито, конкурси на посаду директорів театрів різних форм власності виграють і ті, кому трішки за двадцять...

— Так, тоді я був наймолодшим серед колег, але відповідальність прекрасно усвідомлював. Хоча, звісно, це був такий крок у холодну воду. При тому, що в театрі я працював кілька років і розумів не лише творчі, а й організаційні моменти. Але було й багато чого нового, до того ж я за натурою максималіст. Відразу почав запрошувати на постановки кращих режисерів України, як то Юрій Одинокий, у мене самого почало виходити ставити... Величезну увагу приділили розкрутці, піару нашого театру, наша рекламна кампанія мала умовне гасло: «У театр ходити модно!» І ця стратегія була виправданою, сьогодні можу сказати, що ті наші глядачі, яких ми залучили десять років тому, зараз приводять до театру вже своїх дітей. Безумовним успіхом цього періоду можу назвати обладнання нових майданчиків, що дозволило розширити репертуар, нині разом з основною сценою маємо їх п’ять. Щомісяця граємо в середньому тридцять вистав, багато гастролюємо. Минулого року наш «HAMLET» став лауреатом Першого Всеукраїнського фестивалю-премії «ГРА», з ним же ми побували на кількох фестивалях, у тому числі й на відомому Шекспірівському фестивалі у Гданську. До театру регулярно приїздять відомі театрознавці, й це також одна із основних наших стратегій, адже якщо закритися в собі, відмежуватися і жити у власній шкаралупці, не слухати критику і не реагувати на неї, — це шлях назад. Наші актори затребувані у кіно — як в Україні, так і за кордоном. Роман Луцький, приміром, зірка фільму «Сторожова застава», візьме участь у польському проекті «Гамлет», прем’єра ось уже в червні... Ну і не можу не тішитися тим, що нас любить глядач. І не лише з Івано-Франківська. Я спеціально бронюю два десятки квитків на кожну виставу, аби гості міста, які не встигли запастися ними заздалегідь, змогли придбати квитки перед спектаклем.

PORTO FRANKO БЕРЕ ПАУЗУ

— За останні два роки ви привчили шанувальників вашого театру до ще однієї цікавої позиції в мистецькій афіші Івано-Франківська — фестивалю PORTO FRANKO, на якому, зокрема, театрали змогли переглянути кращі новинки сучасного прибалтійського театру. Цього року фестиваль оголосив, що бере паузу...

— Це дещо болюча тема... Справді, неймовірний досвід, неймовірні, не побоюся цього слова, події, гості. Крута команда, що генерувала надзвичайні, на рівні фантастики, ідеї й реалізовувала їх. Багатьох я б узяв і на роботу, і в інші проекти театру. Тому зараз я би сказав, що фестиваль бере паузу, аби осмислити попередні роки і виробити нову стратегію, тематику, яку можна наповнити достойним контентом. Так що над продовженням історії під назвою PORTO FRANKO обов’язково будемо думати. Зрештою, нехай шанувальники нашого фестивалю трохи зголодніють, а ми вже спробуємо їх не розчарувати.

— Чи правда, що в тому числі й дякуючи минулорічному фестивалю PORTO FRANKO головним режисером театру став француз Жюль Одрі?

— Так, Жюль побував на фестивалі й був вражений його рівнем і організацією. Визнавши, що далеко не кожне європейське місто, де, як відомо, відбуваються сотні фестивалів, може похвалитися таким рівнем учасників і таким наповненням, коли протягом кількох днів ледь не цілодобово на різних майданчиках одночасно відбувається кілька подій. А з ним ми познайомилися на одній із професійних шкіл Національної спілки театральних діячів України. Перед цим я бачив його виставу «Вечері сьогодні не буде» у столичному театрі «Золоті ворота». Запросив Жюля взяти участь у конкурсі на посаду головного режисера нашого театру, він погодився і переміг. А буквально днями відбулася його перша постановка на франківській сцені — трагіфарс «Калігула» за Альбером Камю. До речі, цікавий факт. Як зізнався сам Жюль, поставити «Калігулу» — це побажання його дідуся. Але режисер довго вагався, і лише в Івано-Франківську, познайомившись з акторами, наважився втілити у життя це побажання. До речі, музику до постановки написав також француз — композитор Франсуа Дюге.