«У всьому світі з трьох фільмів до прокату потрапляє лише один»

«МИ ВЧАСНО ПОЧАЛИ МОДЕРНІЗАЦІЮ»

— Карене Георгійовичу, «Мосфільм» сьогодні працює досить успішно, чому, на ваш погляд, українські студії перебувають у плачевному стані?

— Вони не можуть нині працювати на повну потужність тому, що вчасно не були модернізовані. Ми ж на «Мосфільмі» встигли закупити нову техніку ще тоді, коли на неї не було попиту, коли новими технологіями в нас ніхто не користувався. Але й техніка — це півсправи, до неї ще треба виховати кадри, які в нас досі ніде не готувалися.

— Ви самі їх виховуєте?

— Сучасна молодь йде туди, де є технології, тому до нас приходять хлопці, якi згодні працювати за дуже низькі зарплати — аби їх пустили до техніки. Вони вчаться, а коли освоять техніку, то своє в зарплаті візьмуть. Молодь чудово розуміє, що в цій сфері є три-чотири фахівці, й вони коштуватимуть величезних грошей, усі захочуть працювати тільки з ними. Так що в нас з’явилися й свої технічні кадри, й усе це стало можливим тому, що ми вчасно почали модернізацію. Тож сьогодні щодо техніки ми нікому не поступаємося й можемо вирішувати досить серйозні завдання. На жаль, не завжди наш кінематограф користується цією технікою, бо це пов’язано з проблемою фінансів. Хоча нині на «Мосфільмі» запускається ціла серія потужних картин. Це й «Анна Кареніна», і «Статський радник», і «Загибель імперії». До речі, вони зніматимуться в декораціях, які ми зробили для «Вершника на ім’я Смерть». При нинішній кількості телесеріалів для того, щоб людина прийшла в кіно, їй, звісно, потрібне якесь видовище. А для того, щоб його створити, мають бути досить амбіційні проекти. Нині вони вже почали з’являтися в російському кіно.

— Через те, що наші екрани сьогодні віддані Голівуду, висловлюються ідеї про повернення системи кінопрокату під цілковитий контроль держави. Що ви можете сказати із цього приводу?

— Це згубно для кінопрокату й безглуздо, як, наприклад, громадське харчування зробити державним. Якраз кінопрокат має бути в приватних руках. Якщо ж держава хоче якимсь чином відстоювати на цьому ринку свої інтереси — звичайно ж, приватник може чогось не розуміти, — то треба діяти на підставі законів, відрегулювавши ринок за допомогою всіляких пільг тощо. Але якщо зараз повернути кінотеатри в державні руки, то крім тотальної крадіжки це ні до чого не призведе. Є галузі економіки, які мають жорстко контролюватися державою, а от, наприклад, кінотеатри, як і заклади громадського харчування, повинні бути приватними, їх просто треба грамотно регулювати. Якщо ми хочемо, щоб розвивалося національне кіно, треба створити таку систему, щоб приватнику було вигідно показувати свої фільми.

— У вас репутація ярого прихильника квот, на ваш погляд, який відсоток вітчизняних картин має виходити на екрани?

— Я завжди стояв на тому, що держава має охороняти свій ринок. Інша річ, що я ніколи не пропонував однозначних рецептів, це все ж таки справа уряду. Щодо квотування, то, на мій погляд, воно не має перевищувати 15—20 відсотків. Але є люди, які пропонують квоту 50—60 відсотків. Вважаю, що це неправильно, хоча б тому, що російське кіно їх сьогодні не забезпечить. Якщо ви говорите власнику кінотеатру, що він має показувати 50 відсотків вітчизняного кіно, то ви повинні дати йому це кіно. Причому повинні дати не в наказовому порядку, ви зобов’язані надати спектр картин, які кінотеатр вибере. У всьому світі з трьох картин до прокату потрапляє одна. В цьому питанні треба бути дуже обережним. Як мені сказали, у вас більш як десять років діє указ про те, що всі кінотеатри мають віддавати 30 відсотків екранного часу вітчизняному кіно. І щомісяця кінотеатри звітують з нулем у графі показників вітчизняних картин, які у вас просто не випускаються. Отож, раніше, ніж видавати якісь укази, треба брати на себе відповідальність за те, щоб їх можна було виконати. Але без квот зараз не обійтися, адже часто вітчизняного виробника просто не пускають на ринок, заздалегідь оголошуючи, що його товар поганий. Питання не в тому, щоб заборонити все інше, неросійське кіно, а в тому, щоб дозволити нашому виробникові показати свій товар. Однак надалі треба дати можливість кіновиробникам боротися за своє місце під сонцем.

«МИ ПЕРЕБУВАЛИ В ІЛЮЗІЇ ЩОДО ЗАХІДНИХ БІЗНЕСМЕНІВ»

— А як ви ставитеся до тієї ідеї, що інтереси національного виробника можна відрегулювати за рахунок патріотизму підприємців? Не знаю, як у Росії, але в Україні бізнесменів люблять звинувачувати у відсутності патріотизму.

— Бізнес не надто патріотичний не лише у вас чи в нас, він непатріотичний всюди. Бізнес патріотичний там, де йому вигідно, — так він влаштований. Маркс мав рацiю, коли казав, що капітал не має кордонів, і це, якщо хочете, його, капіталу, мінус. Багато чого залежить від людини, але, в принципі, будь-який бізнесмен думає про прибутки, в цьому полягає його природа. Інша річ, що ринок знову-таки можна й треба регулювати. Що й робиться на Заході дуже витонченими методами. Ми раніше перебували в ілюзії щодо західних бізнесменів, думали, що вони всіх правил дотримуються. Але от вони сюди прийшли й ніяких правил не дотримуються. Там, де в них є можливість не дотримуватися правил, вони їх порушують точно так само, як і ми. Але в себе вдома, де держава дуже жорстко стежить за законністю ведення бізнесу, вони змушені із цими правилами й законами рахуватися. Тому, знову ж таки, приходимо до того, що ринок треба регулювати. Хочеш, щоби бізнесмен був налаштований патріотично, — створи відповідні умови, й він залюбки працюватиме на національну економіку. Безпідставно сподіватися, що підприємець сам по собі стане патріотом, так він влаштований, він не буде собі на збиток працювати. І не має значення, хто він за національністю — німець, француз, англієць чи росіянин. Капітал вивозять не лише з Росії, ці проблеми існують і в інших країнах. Візьміть Швецію, де абсолютно дикі податки, через що шведи приймають громадянство в якому-небудь Монако, щоб зберегти свої гроші. Так що це загальна проблема. Властивість слов’ян — ставити себе в центр і на тлі інших країн перебільшувати свої проблеми й біди. Не ми найкращі, але й не ми найгірші. Це треба розуміти.

— Цією заповзятливістю, вмінням знайти економічну вигоду наділені тільки окремі особи, чи є схильні до ведення бізнесу нації? Я це до того, що за нашими народами закріпилася репутація лінивих, незаповзятливих.

— Нам, звісно, притаманні лінощі, але, з другого боку, нація, яка освоїла в складних кліматичних умовах такий величезний простір і створила величезну країну, в принципі, дуже заповзятлива. Проблема в тому, що за радянських часів ми звикли, що за нас усе вирішать інші. Але сьогодні вже з’являється це ворушіння. П’ятнадцять років з погляду історії — це дрібниці. Я бачу, що й у Росії, й в Україні все більше людей розуміють цю нову для себе систему, вони починають прилаштовуватися до неї, по-іншому починають мислити. Інша річ, що ми думаємо, що все кардинально зміниться за два-три роки, ми весь час хочемо прискорити події. Ні, це тривалий процес. Що таке для країни двадцять-тридцять років? Це багато для людського життя. Я вас запевняю, що й на Заході далеко не всі заповзятливi. Мені один британський продюсер сказав, що в Англії п’ять відсотків підприємців, а решта не мають здібностей до ведення бізнесу. Але це не означає, що вони погані, вони стають професіоналами у своїй справі. Й у нас, напевно, приблизно такий же відсоток людей моторних.

«ПРО НИНІШНІЙ ТЕРОР КРАЩЕ ГОВОРИТИ ЗДАЛЕКУ»

— Ви повинні були знімати «Палату № 6» з Марчелло Мастрояні, але не домовилися з італійськими продюсерами. Важко знаходити спільну мову із західними продюсерами?

— Не можна сказати, що в нас є якісь принципові розбіжності, адже «Царевбивцю» я з англійцями робив, і ми нормально працювали. З італійцями ми не зійшлися, тому що вони класичнiшу версію «Палати № 6» хотіли, а ми перенесли дію в наш час. Я тепер думаю, може, вони й праві були. З погляду мистецтва, наша модернова версія можливо й кращою була, але з погляду популярного кіно з Мастрояні в головній ролі, вони, схоже, були праві. Принаймні, в наш фільм Мастрояні не треба було брати. Ми тоді були молодшими, в нас свої ідеї були, от ми й не домовилися. Але я не думаю, що є якісь принципові перешкоди для співпраці. Просто в нас ринок ще не сформувався, тому нам складніше з ними працювати. Ми не входимо в їхній ринок, а свого поки ще не створили. До речі, як Радянський Союз ми представляли для них набагато більший інтерес, тут був свій ринок, своя потужна індустрія. Як будь-який підприємець, вони вважають за краще працювати з надійними й зрозумілими компаньйонами. Ми нині перебуваємо в процесі становлення, я думаю, згодом у нас буде єдиний ринок. Уже сьогодні ми все більше і більше з ними співпрацюємо. От у нас зараз на «Мосфільмі» американці працюють, а фінансують їх наші. У міру того, як у нашого кіновиробництва яснішають контури, працювати стає дедалі простіше. В Україні, звісно, поки інша ситуація. Я думаю, що Росія як локомотив зможе витягувати українську кіноіндустрію. Я не хочу вдаватися в політичні справи, але очевидно, що для українського кінематографа й телебачення найправильнішим було б працювати з російським ринком, тому що він зрозуміліший, і він зможе підняти й українську кіноіндустрію. І якщо це буде зрозуміло, то відродження студій в Україні може відбутися досить швидко.

— Ваш останній фільм «Вершник на ім’я Смерть» безпосередньо торкається актуальних для світу, й особливо для Росії, проблем тероризму. Ви свідомо вiдiйшли від сучасності й зробили картину за повістю Бориса Савенкова «Кінь блідий»?

— На жаль, тема терору, напевно, ще довго залишатиметься актуальною, й ця обставина, звісно, зіграла свою роль у виборі матеріалу. Але не можна сказати, що це єдиний мотив, мене зацікавила сама повість, особистість автора, епоха. При цьому є якісь глибинніші, невідомі тобі причини, тебе щось притягує в матеріалі, і в якусь мить ти раптом за нього берешся. Принаймні, для мене важливо, щоб виникло почуття, що ти маєш зняти цю стрічку. Я не можу однозначно сказати, чому воно виникає. Щодо сучасності, то мені здається, про нинішній терор краще говорити звідти, з минулого. Змальовуючи нинішні події, можна зашкодити, на цю проблему краще подивитися здалеку.

— У вашій картині терористи говорять про нудьгу, свій роман про народовольців, які вбили царя, Трифонов назвав «Нетерпіння». Занурившись в тему терору, ви для себе визначили, що ж є його причиною, що змушує людей вбивати подібних собі?

— Фрейд говорив про те, що людям властиве тяжіння до смерті, що танатос — один з основних інстинктів людини. Щоправда, я не так похмуро дивлюся на ці речі, але цей мотив теж присутній і в моїй стрічці. Я не можу однозначно відповісти на це запитання, яке є одним з найтаємніших запитань, що мучать людство протягом всієї його історії. Я також поставив ці запитання, але не можу сказати, що знаю на них відповідь, це було б надто самовпевнено. Я розказав історію, в якій одна з головних ідей полягає в тому, що людина на цьому шляху саморуйнується. Хоч би там якими добрими намірами вона мотивувала вбивство, все одно це шлях самознищення.

— Карене Георгійовичу, ви встигаєте керувати найбільшою у світі студією, знімаєте кіно, чи залишається у вас час на особисте життя?

— По-перше, в мене діти є, і хоча я розлучений, для спілкування з ними знаходжу час. І спілкуюся з синами й дочкою із задоволенням. Якщо ж ви питаєте про хобі, то я люблю плавати. Свого часу я займався плаванням і відтоді, як божевільний, плаваю, ця пристрасть у мене так і залишилась. А в іншому — я як усі. Компанію люблю, келих вина люблю випити. Але нічого, крім червоного сухого вина, не п’ю.

ДОВІДКА «Дня»

Карен Шахназаров випускник ВДІКу. Починаючи з 1974 року всі свої картини робить у співавторстві зі сценаристом Олександром Бородянським. Серед них — «Ми із джазу», «Зимовий вечір у Гаграх», «Кур’єр», «Царевбивця», «Сни», «Американська дочка», «День повного місяця», «Отрути, або Всесвітня історія отруєнь», «Вершник на ім’я Смерть».