Україна в огні

Нещодавно премію «Українська книжка року» у  номінації «За видатні досягнення у галузі художньої літератури» присуджено виданню «Щоденникові записи, 1939—1956» Олександра  Довженка (харківське Видавництво «Фоліо»). Над цією книжкою працювали історики кіно Москви та Києва (упорядники Володимир Забродін, Євген Марголіт). Уперше щоденник геніального митця побачив світ у тому вигляді,  у RRякому зберігся (збереглося, на жаль, не все).

Довженкові думки, рефлексії на події, пов’язані з окупацією українських земель німецькими військами, виглядають на диво сучасними. Особливо в контексті сьогоднішніх драматичних загострень. Довженко бачив вітчизняну історію стереоскопічно. І наслідки далекої історії (передусім зрадництво еліт), і близької, уже радянської, 1920—30-х років, які призвели до катастрофічного спустошення української людности, занепаду моралі, нищення самого патріотизму, самого інстинкту національного самозбереження. Та що там — самого побуту, який опустився на рівень абсолютного безкультур’я.

Бачив Довженко й інше, те, що маємо і до сьогодні. Перекладання на народ провини за бездарність політичних, ідеологічних і власне культурних верхів (митець подає гротескні замальовки деяких «поетиків» та квазівчених, квазіінтелектуалів). Ця карта розігрується досі — про «бандер», «фашистів», «петлюрівців». Про «зрадництво» українців як їх заледве не питому рису... І поділ на «правильних» і «неправильних» українців, на Схід і Захід — це ще тоді все покладено в основу політики влади. А ще — дивні траплялися визволителі уже в 1943—44 роках, що за свою першу справу мали виявляти  ворогів серед тих, хто мав нещастя залишитись на окупованій території.

«Народ — ні при чім» — одна з головних Довженкових тез. З нього роблять тільки боксерську грушу, яку й мотузують, помщаючись за свою бездарність, за політичну короткозорість, інтелектуальну вбогість. Події грудня 2013 — лютого 2014-го показали: народ все це  бачить, усе це розуміє, і терпець його урвався. Та й пригадав, хто він є — те, про що Довженко так само йому нагадував; бо ж і народ не без гріха.

Читаймо Довженка. Бо Україна все ще у вогні, її душа, її тіло уражені багатолітніми історичними болячками і катаклізмами. Треба лікуватися — кожному і всім.

• — Як страшно жити. Яка страшна є наша доля. Нас сорок мільйонів. Скажіть мені, чому такі нещасні ми й безголові?

— Не варто поринати в давнину. А як поглянути вперед... Не час про це думати. Спізнились років на сто. Зараз, синку, не роз’єднуватись, а кувати єднаннє треба.

І гордість наша перед людством у єднанні.

Написати новелу чи епізод, умотивирований в формі діалогу може про долю і характеристику народу, що протягом століть втрачав свою верхівку інтелектуальну, що кидала його з різних причин і діяла на користь культури польської, руської, лишаючи народ свій темним і немічним в розумінні передової культуриi. Про відсутність вірності, про легку асиміляцію і безбатьківщину. Про байдужість до своєї старовини і історії. Пригадати тільки наші пам’ятники старовини, вони всі в гівні і занепаді. Наша урядова верхівка в цих справах, на жаль, нікчемна і розумово слабенька, провінціялька, що і знайшло своє жалюгідне завершення в Компанійці.

Кам’янець-Подільські башти, Меджибіж Вінниця; Лавра «Арарат» Видубець, Меджибіж, Нікольський собор, Чернігівський ув’язнений музей і Спаська церква. Растреллі для картини в Козельці. Прочі приклади. Шабля Богдана і Суботов. Новела про ув’язнений музей. Розбазарювання Лаври. Ніколазино. Занепад музеїв.

Витравлювання українського у художньому інституті.

Відсутність в архітектурі. Во ім’я чого? По чийому забороні? Про безбатченків і лакиз і дурників убогих, і про холодних боягузів з замками на душевних вікнах і дверях.

Отаку неприглядну картину треба намалювати, точну і правдиву, і чесну, і подати уряду, щоб після війни почати по-новому підійти до свого культурного господарства. Скільки загинуло у війні? Де музеї, де картини, скільки знищено пам’ятників старовини?

Непошана до старовини, до свого минулого, до історії народу з ознакою нікчемності правителів, шкідлива і ворожа інтересам народу.

2-IV-42

• Левко Цар — які страждання. Яка пекельна мука... А ще ж подумати, ще прийдуть наші і найдеться і в нас молодчик не один, що не розібравшись, ні в чому, і в нікому, і нічому не віруючи, почне знущатися наді мною, слугою, мовляв, Гітлера.

Сякий такий, мовляв, не втік на схід.

А як ти утечеш. Не вистачило б чемоданів на всі на 30 мільйонів.

Буде бито. Буде багато, багато горя.

— А чи виживе народ, чи, може, загине весь?

— Виживе, а як і на що буде здатний, бог один знає. Такої жертви і втрати, таких страшних і величезних, іще не знав ніхто у світі.

— Що втратив наш народ за чверть століття?

— Чверть ста мільйонів люду?

Записати розмову М. Б. (Бажан.— С. Т.) про культуру, про тоненьку плівочку, що стане ще тоншою через загибель багатьох людей. 

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО ВИСТУПАЄ НА МІТИНГУ СЕЛЯН, ПРИСВЯЧЕНОМУ ВОЗЗ’ЄДНАННЮ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ТА УРСР (СЕЛО ДОБРОСИН ЖОВКІВСЬКОГО ПОВІТУ, 5 ЖОВТНЯ 1939 р.) / ФОТО НАДАНО ЦЕНТРАЛЬНИМ ДЕРЖАВНИМ АРХІВОМ-МУЗЕЄМ ЛІТЕРАТУРИ І МИСТЕЦТВА УКРАЇНИ

Коли подумаю часом, що навіть мізерний Долматовський збирається розстріляти мільйон українців, як це недавно заявив цей гомеопатичний поетик, бувшому поету М. Б., робиться так смутно на душі, що й не сказати. Скільки ж темної шушвалі ненавидить наш народ. Скільки нужи повзає по народному тілу.

Чи зберуться наші люде знову на Вкраїні? — Чи повернуться вони з усіх нетрів далеких далекостей нашого Союзу і заповнять її замість померших од ворога, од мору, од кулі і петлі? Чи так і лишишся там, а на наші руїни наїдуть чужі люде і утвердять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й думати сумно.

14-IV-42

• Єдина країна у світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось запретним, ворожим і контрреволюційним. Це Україна.

Другої такої країни на земній кулі немає. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас, де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас. Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить пробачення і плакать за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме? Брати-следователі з трибуналів, що розпивали горілку із їдальні, з непривітним поглядом очей.

Юнаки мої сліпії, горе мені з вами...

Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професори заарештовувалися майже щороку і студенти знали, що така історія, що історія це паспорт на загибель.

А що ж таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу.

В університеті розмовляли (українською) тiлько початківці i поети. Решта вся по руськи,  на радість Гітлеру.

А як «професор» Стебун нажився на «фашистському» письменнику Стефанику!

14-IV-42

• Сьогодні у мене в кімнаті хтось з учасників великої вітчизняної війни украв книгу — вибрані твори Коцюбинського. Смерть німецьким окупантам! Хай живе соціялізм!

22-IV-42

• Якщо вся доблесть синів України у Вітчизняній війні, всі жертви і страждання народа, і вся переможна сила після війни хитроумними руками і перами відповідних молодців оформиться в єдиний Побідний советський котел, а на рахунок українців цими ж таки руками випреться штучно утворена гітлерівська петлюрівщина і антисемізм, з усіма наслідками м’ясорубок, — краще б мені вмерти і не знати більш людської підлості, і бездонної ненависті, і бездонної вічної брехні, якою оплутані ми.

4-V-42

• — Я глибоко переконаний, що німці одружуються з нашими дівчатами згідно таємного наказу — убити ворожих солдат і забрати в подружжя ворожих жінок. Вони уважні кавалери і так небагато треба, щоб купити жіноче серце, що виросло серед грубості і байдужості до свого жіночого полу. А саме страшне, що дівчата не знають, що виходячи заміж за німця, вони зраджують батьківщину. Їх не учили батьківщині — їх учили кихивій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців. Яка батьківщина? Були руські, пришли німці, стали німецькі. І за наші жахливі помилки страдає тепер народ. Чому так багато шлюбів? Чому цього нема в Бельгії, в Голандії, у Франції? Чому так легко Гитлер набрав нещасних парубків до своєї армії? Чому навіть тризуба викинув як непотрібну стару іграшку? Тому що вона вже не потрібна. Денаціоналізований, історично несвідомий народ, заплутаний і спантеличений, і чимсь в основі невдоволений, темний, темна етнографічна маса котиться у прірву небуття. Народ безсмертний! — кричать патетики. Народ тяжко хворий, у огні сліпий потерпає і гине через нас, і згине — не стане й сліду на землі. Плачу я. Заморять його, спалять хати, вимре з голоду. Уже опухлі ноги, розстріляють за зради мужчин і жінок, повішають німці, постріляємо і повисилаєм ми, і останеться пустка, велика руїна, національна по формі і соціалістична по змісту.

Народу одпущено страждань такою мірою, такою новою небаченою мірою, про яку навіть і не підозрювало людство.

Народ український загине в цій війні, товариші патетики. Не озлоблених темних жорстоких молодців треба посилати б за військом у трибуналах, а цілителів духовних ран і каліцтв, чутливих і розумних, що знають ціну крихітці добра в лиху годину. Народ наш загибає... Гине...

Велика тризна...

— Не останеться навіть могил; нікому великі насипати — малі души. Не останеться його споруд архітектурних — їх майже знищено уже давно, а зараз і до краю. Ні малярства, ні письма. Бо й музеї розбито чи розкрадено мерзотниками, з’їдено шашелем, що точив душу народну століття.

25-V-42

• Ми — раби. Ми тепер загинули. Загинула вся Україна.

Страшні діла робляться на Україні. Страшні діла. Уже знищено много мільйонів людей, а скільки вимре од голоду, од снарядів, од бомб і розстрілів, одному богу відомо.

Лавру Печерську зірвано мінами. Навіщо вона?

Будуть мстить українському народу слідчі з трибуналів, будуть мстить всьому народу, уже мстять.

31-V-42

• Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники, і скільки ще принесуть. Вони будуть карать ні в чім не повинний народ за те, що не вміли командувати, і тікали з орденами під хвостами з кобил, каратимуть за те, що не вміють командувати, карають фактом оддачі народа в лапи німців, і каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусив якось жити, а не повісився увесь чи не був увесь розстріляний німцями. Одним словом, не розстрілюйте ж багато чортові німці, хай же своїм трохи зостанеться, — як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркана. «Придется после войны расстрелять миллион украинцев», — прицілюється уже «руський» поет Долматовський, син заарештованого за зраду професора, бувший перекладник у німецьких військ, «окруженець», поет — ой, вей Дніпро, Дніпро. Євреї явно «спасають Росію». Підприємство вигідне з усіх боків. Придивляюсь до облич, прислухаюсь до розмов, до інтонацій, вдивляюсь в холодні пусті хижі очі — і не бачу нічого, крім кон’юнктури, що мусить скінчитися перемогою через американську допомогу. Що їм до народу?

Россош 26-VI-42

• Нема вже на Україні ні реманенту, ні людей. Люде б’ються на фронтах, повбивані, вимерлі з голоду. Уже забираються у містах і селах прямо з вулиць і увозяться мільйонами до Німеччини молоді жінки і дівчатка у бардаки, у батраки, у рабство, на дорожні роботи, на риття ровів, траншей, будують проти нас величезні фортеці попід Київом, Варшавою, Львовом, гинуть тисячами і загинуть усі, бо повороту додому уже їм не буде. А якщо й буде, то не на радість і спокій, і не на роботу, а в заслання і в поругу на все життя по Сибірам та Казахстанам, як «німецьким запроданцям, фашистським слугам, зрадникам батьківщини». А з Сибіру і Казахстана повернуться на Україну хазяїнами утікачі, ті, що на початку війни повтікали з чемодомами у грузовиках і поїздах, спасаючи свою вонючу шкіру на англійському кордоні. Які великі страждання! В яку безодню горя упав мій народ і скільки горя ще жде його в майбутньому! Поділять його знову. Роз’єднають, бодай не з’єднували, розженуть як журавлиний клин у бурю, та ще й обвиноватять, що не звідти сонце сходить, не туди заходить.

2-VII-42

• У тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому році возз’єдналася Україна Східна і Західна. Шість довгих століть колихали роз’єднані у катастрофі половини у бурях, у крові, у поті. Шість століть ріжні чужинці точили з половин соки і кров, учили по ріжному молитися, рухатися, думати. Шість століть отруювано ріжними отрутами, нагрівано ріжними огнями, освітлювано ріжними світлами і печено на ріжних сковородах, і смажено по ріжному.

Половини сестри забували одна одну, не пізнавали часом, гнобили несвідомо чи невольно. Нарешті розідралося небо, попадали, зникли вороги. Сестри найшли одна одну, збіглися близнята, крикнули од радості, заплакали, обнялися. Вибух півтисячолітньої приспаної правди був такий сильний, що на мить одну ніби освітив увесь світ. Щасливий був той, хто це бачив, хто плакав тут од радості, у кого палало серце.

Обнялися. Стиснули, притиснулися одна до одної і... не зійшлися. Розімкнулися обійми, радість уступила місце непевності, непевність сумніву, сумнів замінився здивованієм, здивованіє розчаруванням, а потім гнівом і обуренням. Хтось сказав сказано було, що треба ув’язнювати, гнобити, стріляти у спину, висилати, зневажати, плювати в душу, ганьбити, не прощати, нічого не простити!!!

І розішлись, скривавлені, розмотовані, забуті богом, обдурені богом і людьми, на радість ворогам. Розірвались знову в ще більшій світовій трагедії, щоб більш уже ніколи не з’єднатись і зникнуть поодинцю в небуття.

Чи ж народ безсмертний? Чи невмирущий він в конечності своєї долі? Смертний, як і все, що живе. Все йде, все минає. А невмирання наше, довге українське, чи ж є воно життя, чи тільки кволе жалюгідне існування? Нас, кажуть, більш за добру європейську державу. Ми є і нас нема. Де ми?

«Сейчас Украины нет! И украинские кадры кинематографии нам не нужны. Пусть сражаются. Отвоюем Украину, тогда снова будем заниматься», — рече черговий ублюдок з Гнездниківського провулку Большаков (тодішній керівник кіно.— С.Т.). Я не одповів нічого. Я кинув сам кіно і поїхав визволяти Україну на фронт. Може я той лев, що пішов умирати у пустелю. Може, Дон Кіхот. Мені однаково уже, коли і що і хто про мене скаже. Чи буде жити моє ім’я, создателя вкраїнського кіно. Чи ні. Мені байдуже. Чи буду я і далі в первих лавах, чи вмру в безвісти, чи розлечусь од бомби десь отут — мені однаково. Я не хочу жити краще свого народу, я не можу і не хочу жити і бачити нищення і копання мого народу. Я хочу розділити його долю вповні, ущерть і без оглядки.

2-VII-42 

• У чомусь самому дорогому і важливому ми українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий. Ми народ безцвітний. Наша нелюбов один до одного, непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і, об’єктивно, абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, трусость-боягузництво, наше предательство і пилатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної Україн є, по суті кажучи, цілковитим обвинительним актом, є чимсь, чого історія не повинна нас простити, є чимсь, за що людство повинно нас презирати, як щоб воно людство думало про нас.

У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і в історії. У нас не державна, не національна, не народна психіка. У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуально-анархістичне, як почуття волі (звідси індивідуалізм і атаманство), а не як народно-державне розуміння (марксівське) свободи, як усвідомленої необхідності. Ми — вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти.

2-VII

• Самим кращим наочним приладдям німецької контрпропаганди у своїх частинах є зовнішній вигляд наших людей. Наші хати, двори, долівки, нужники, сільради, церковні руїни, мухи, бруд. Одним словом, все те, що викликає почуття жаху у європейської людини, і що наші великі правителі та їхні великоміські підлабузники-самобрехи не бачать і не хотять бачити через одірваність од народу і через одірваність од сучасного рівня пересічного европейского укладу речей.

6-VI-42

• Бідні мої, рідні люди, «хохли мої ліниві та хитрі»! Безхитрісно і чесно поставилися ви до трагічної долі своєї і великої соцiалістичної батьківщини. Честь вам і слава і вічна пам’ять. Вічна пам’ять. Вічна пам’ять. Краще загинути в бою, ніж конати в животінні другорядного пасинка історії. Вічна вам слава, брати і діти мої. Не судилося нам розцвісти у житті. Все у нас було для цього — і земля добра, і багатство, і люди чесні і трудящі, і здорові, і красиві. Всім узяли — не вистачило тільки доброї долі. Погубила нас наша слава, наша географія і невідома наша історія. Чи доживу я до кінця війни? Чи подивлюся на пустелі, на кладовища? Чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру от горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя, Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок, за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу. Прокурорів у нас вистачить на всіх. Не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів вони також поляжуть у війні, а прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі і здорові, як ведмеді і досвідчені в холодному своєму фаху. Напрактиковані почище німців, ще з тридцять сьомого року.

12-VII-42