Український диригент — громадянин світу

«Мела метель. Свеча горела.
И было все, как у поэта.
Но совесть... совесть так болела,
Что мимоходом, между делом
Нельзя рассказывать об этом.»

Прозаїк і поет, диригент і скрипаль, композитор і професор, що має свій клас у консерваторії, народний артист України, головний диригент Київського камерного оркестру, людина, якій аплодує світ ,— усе це Роман Кофман. Сьогодні він диригує в Сеулі Бетховена, завтра в Люцерні виконує «Стікс» Гії Канчелі з Гідоном Кремером, а післязавтра закриває сезон у Київській філармонії концертом Вівальді. Автор декількох книг, серед яких збірник прози, поезії і драматургії «Нюанс», поетичний томик «Лицо земли», приголомшуюча за своєю філософсько-людяною глибиною «Книга небытия» і остання за часом виходу друком, мудра і щільно збита книга — «Дирижёр и оркестр, или 100 ненужных советов молодым дирижёрам».

Виконаний під його орудою цикл цього сезону «Большие имена» включав Гайдна, Мендельсона, Рихарда Штрауса, Станковича, Канчелі та інших. 13 червня сезон закриється концертом, в якому виконуватиметься Вівальді.

ПРО МУЗИКУ

«Что касается сравнений, метафор и прочих словесных украшений — употребляйте их осторожно. Небольшими дозами. Как сильнодействующее средство... Оркестранты к многократно использованным метафорам относятся с юмором..., и на просьбу к группе альтов: «Сыграйте эту фразу так, будто подул легкий ветерок!», кто-нибудь из группы может, преданно глядя вам в глаза, спросить: «Какой, юго-восточный или северо-западный?».

— Романе Ісаковичу, наближається дата останнього концерту цього сезону, як ви оцінюєте проведений у Києві після п’ятирічної роботи в Бонні філармонічний сезон?

— Насправді я не був відсутній ні на одному з п’яти сезонів, під час яких був головним диригентом Боннського симфонічного. Позаминулого сезону зіграв у Києві всі симфонії Бетховена, минулого були виконані всі симфонії Шуберта — великі цикли, які свідчать про те, що я нікуди не зникав. Останній сезон лише надав велику тимчасову свободу — у визначенні дат, наприклад. Я не прив’язаний до надщільного графіка, який був під час дії боннського контракту. Адже в Німеччині керував не лише симфонічним оркестром, але й Боннською оперою. Навпаки, цей сезон був для мене дещо «розвантажувальним», бо в майбутньому маю намір йти на «рекорд» — зіграти всі симфонії Моцарта. А їх, як відомо, 47 — 41 пронумерована і 6 «безпритульних». Гадаю, ми умістимо в 9 концертів.

— І як це виглядатиме? Верстка програм буде поступальною, чи слухача чекає мікс?

— Перші симфонії композитора написано в дитячому віці і хронометраж їхній невеликий — від 10 до 13 хвилин. Отже, це дає можливість комбінувати, щоб у кожному концерті представити хронологію симфонічної творчості композитора. Наприклад, одна симфонія дуже рання, потім піде симфонія, написана в 13—14-річному віці, потім юнацька, більш зріла і в фіналі одна з його найбільш знаменитих симфоній, починаючи з 35-ої. Програма задумана таким чином, що якщо хто-небудь не зможе відвідати всі концерти, а потрапить лише на один, усе одно отримає більш-менш повне уявлення про Моцарта.

— З яким оркестром плануєте грати?

— Тільки зі своїм — Київським камерним,із додаванням, звичайно, духових із філармонічного оркестру.

— Якщо намічено таку могутню програму, чи є плани з приводу звукозапису цієї грандіозної програми, як це було у вас, коли ви працювали в Німеччині?

— На жаль, у Німеччині я не записав усі симфонії Бетховена, хоч був такий план. Було дивно, що Боннський оркестр, який носить ім’я композитора і працює в місті, де він народився, не мав записаних 9 симфоній Бетховена. Ми навіть почали працювати, записали Шосту симфонію, але потім виникнув інший проект — записати всі симфонії Дмитра Шостаковича — всі 15. На жаль, здійснюючи його, не вистачило часу для Бетховена.

— А на рідній землі знайдеться час, а також інтерес будь-кого для здійснення таких записів?

— Ніякого інтересу в Україні до того, що я роблю не було, немає і не передбачається. Ніхто не записав ні симфоній Бетховена, ні Шуберта. Причому, якщо говорити про останнє, то виконувалися й ті симфонії композитора, які ніколи до цього тут не гралися. Прохати когось, запрошувати я сам ніколи не буду. Сподівався, звичайно, що якийсь інтерес буде, але... Я спостерігав і брав участь у ювілейних вечорах, присвячених великому Натану Рахліну, який багато років керував Державним симфонічним оркестром України. Розшукувалися якісь записи — нічого ж немає. Тобто знайшлися в невеликій кількості записи нашого радіо, якість яких вельми сумнівна. Повірте, я ні в якому разі не вішаю свій портрет до одної зали з портретами Рахліна, але, можливо, просто для хроніки, для історії культури кому-небудь могли б знадобитися записи, яких немає і не буде... Це одна причина, але є й друга — навіть коли мені телебачення пропонувало записати який-небудь концерт, причому, що характерно, інтерес був не до творчості даного диригента, а викликаний кон’юнктурою — приїздом відомого соліста або авторським концертом «топового» композитора, що саме по собі шанобливий спонукальний момент,— на це не забракло ресурсів у наших телевізійників. Я незмінно давав добро, але звукорежисер повинен приїхати на репетицію, розставити мікрофони, зробити пробний запис, виставивши правильно баланс і, після спільного прослуховування і внесення коректив, працювати на концерті.

— Це нормальний професійний підхід.

—Навіть професіоналізмом це не назвеш. Нормальний підхід до справи, як чищення зубів. Або черевиків. Хоча, черевики — вже наступний ступінь елементарної культури. Але в наших телевізійників немає можливості два рази гнати машину, розставляти техніку і т.ін. А халтуру з однією мікрофонною палицею посередині сцени, я дозволити не можу. Отже, я в поганих стосунках із музичними редакціями всіх телеканалів.

— Добре, але сьогодні є безліч студій-продакшн, приватних рекордингових компаній, невже й вони ніколи не зверталися до вас із пропозиціями зробити щось «епохальне»? Адже за це в цивілізованих країнах вхопилися б, та ще й гроші великі заплатили б.

— Ніколи.

ПРО ВІЧНЕ: ЖИТТЯ, ПОБУТ, КУЛЬТУРУ

«Мы встречаемся непростительно редко, будто намерены жить вечно и боимся примелькаться и надоесть друг другу. Встречаясь, мы насторожены и пугливы и никогда не говорим о главном».

— Чим можна пояснити, що в будь-якому місті Західної Європи, яке називалося б у нас селищем міського типу, є симфонічні оркестри, публіка з ентузіазмом ходить на концерти, а в нас не лише кількість залів, але й кількість оркестрів вельми обмежена?

— Є багато причин, судячи з яких напряму винних зараз нема. Це історія. Це традиції. У Німеччині є 131 симфонічний оркестр. Не тому, що хтось розпорядився і оркестр заснували. Просто, наприклад, у восьми родинах із десяти люди всіх поколінь займалися вдома музикою, тому на цій «повітряній подушці», на цьому ѓрунті зростає така кількість оркестрів. Люди потребують подібного проведення часу і в цій музиці. Не говоритиму, що всі оркестри ці рівнозначні — є погані, добрі, дуже добрі й видатні — так і повинно бути. У нас, в Україні, традиція домашнього музикування відсутня.

— А в певних колах?

— Це лише виняток із правил. І народ у цьому не винен. Але якщо когось і можна звинувачувати, то тих, на кого народ рівняється. Я вже говорив якось, що американський президент запрошував виступити в Білому домі на свій день народження, наприклад, Володимира Горовиця. Кого запрошує наші можновладці, ми всі знаємо... Не кажу, що в популярних жанрах немає талановитих людей, як немає і поганих жанрів, не потрібно порівнювати одночасно запитаних свого часу Рахманінова і «У самовара я и моя Маша». Талановитих людей, які прикрашають свій жанр потрібно любити й цінувати, не потрібно скочуватися до святенництва. Йдеться про інше. Пам’ятаю міністра культури України радянських часів, який займав це крісло дуже довго. Він не пропускав жодної прем’єри в Театрі оперети (я тоді, будучи напівбезробітним юнаком працював у цьому театрі), що похвально, але, по-моєму, навіть не знав, де вхід до філармонії. Але він хоча б ходив до одного театру. А ось люди, які займалися й займаються політикою, економікою — чому вони надають перевагу? На нещастя, це ясно, як день. Пригадую цікаву нотатку в часописі «Вокруг света», в якій йшлося про те, що в цей вечір у Лондоні, в залі Альберт Хол панувало незвичайне пожвавлення. Під’їжджали дорогі машини, дами засліпляли туалетами та коштовностями. І справді: у цей вечір симфонічним оркестром диригував тогочасний прем’єр-міністр країни Едвард Гіт. Причому, він диригував професіонально. Підставте будь-яке прізвище з персоналій, які перебували в нашому прем’єрському кріслі, і уявіть їх собі за диригентським пультом... А чи знаєте ви, що найповніша антологія французької поезії була зроблена Жоржем Помпіду, причому, не на пенсії, а під час його перебування при владі.

— Ви хочете, щоб усі ми поголовно відчували комплекс неповноцінності?

— А більше за всіх винні наші засоби масової інформації. Вони винні більше за політиків, бо переважна більшість керівників електронних і друкованих ЗМІ, які диктують культурну політику своїх видань і каналів, не знають предмета, не цікавляться ним. При цьому, агресивно нав’язують глядачам і читачам уявлення про мистецтво, як про якусь сферу людського життя, в якій академічна гілка геть відсутня. Ви ніколи не звертали увагу на назву відділів чи рубрик? Політика, економіка, світське життя, музика. Що входить до останньої? Які групи, де виступають, наскільки скандально презентували новий альбом, хто одружився, хто розлучився, хто завагітнів, хто що купив і одягнув. І лише потім, подекуди, класична музика, що стоїть особняком від вищеназваної, з їхнього погляду, «справжньої» музики. У той рік, коли мене назвали «Людиною року» в галузі мистецтва, було запроваджено номінацію, переможець якої обирається все тією ж експертною радою, «Краща українська співачка всіх часів». У дужках зазначу, що я проти таких «олімпійських ігор» у мистецтві. Було названо Софію Ротару. Нічого особистого проти цієї талановитої співачки й людини не маю. Але відразу стало ясно, що експерти обирали всередині одного лише жанру, і їм не спало на думку, що є й були в Україні Соломія Крушельницька, Оксана Петрусенко, Зоя Гайдай, була ще жива Євгенія Мірошниченко, які прославили наше мистецтво і нашу культуру на весь світ. І «судді» ж — не прості обивателі, які їдуть у маршрутках на завод чи на базар і назад, а обрані, які за родом своєї діяльності повинні хоч трохи розбиратися в тому, що відбувається у світі та в країні.

ДИМ ВІТЧИЗНИ

«Что жизнь — театр, а люди в нем — актеры, знают все. А вот кто режиссер? Кто этот неистощимый выдумщик, который творит сюжеты, подыскивает подходящих исполнителей и обучает их так натурально исполнять свои роли — от пролога до финального занавеса...»

— Вся ваша родина дуже багато зробила для мистецтва, для культури України. Ви пройшли шлях від скрипаля симфонічного оркестру Держтелерадіо України, були диригентом у Ансамблі ім. П. Вірського, розвинули успіх Камерного оркестру, організованого колись Антоном Шаровим. Українського диригента Романа Кофмана знають і цінують у світі — від Японії до Америки. Ваша дружина — Ірина Сабліна створила унікальний дитячий хор «Щедрик», що посів у світовому культурному рейтингу високу позицію. Сьогодні цим хором керує ваша дочка — Маріанна Сабліна. Зять, Айдар Торибаєв, — головний диригент Львівського філармонічного оркестру. Чи відчуває на собі ваша родина на рідній землі підтримку того, що робить?

— Знаєте, говорити про підтримку за наших умов —маніловщина. Стоячи на реальних позиціях, потрібно мріяти про те, щоб не заважали, — цього вже досить, аби робити свою справу. Мій шлях у житті та мистецтві був досить складний, про це не варто зараз говорити, але з якихось пір мені перестали активно заважати. Вельми вдячний усім, хто проводить щодо мене політику невтручання, я щасливий. Що стосується хору «Щедрик», то це якраз приклад абсолютно обурливого ставлення країни до своїх перлин. Німеччина шалено пишається своїм Лейпцизьким хором хлопчиків. В Австрії предмет гордості — Віденський хор хлопчиків. Це ті колективи, які на самій горі світового рейтингу. Ці колективи безперервно їздять земною кулею, беручи участь у численних конкурсах і фестивалях. Діти зі «Щедрика» три доби їдуть в автобусах, у них же сплять, на конкурс до Риму. Батьки рік заощаджують гроші на те, щоб внести внесок до конкурсного фонду. Інші колективи прилітають на літаках, затишно розміщуються в хороших готелях, керівники їхні живуть в інших готелях, ще кращих, а «Щедрик» на третю добу розміщується в якомусь молодіжному гуртожитку. Правда, там чисто. Потім вони співають і «Щедрик» везе наступні три доби додому гран-прі. Останнє гран-прі, завойоване у Ватикані привернуло увагу до України і, як не дивно, в самійУкраїні. Бо той конкурс духовної музики проходив під патронатом Папи Римського. Папа, після вручення нагород влаштував аудієнцію нашому хорові, вітав хор українською мовою, — це й показали всі українські телеканали. Могутній піарівський хід для України. До речі, до цього конкурсу на «Щедрик» звернули увагу спонсори — дніпропетровська Українська гірничо-металургійна компанія. Вони й допомагали до початку нових, кризових часів. А держава, пропіарена цими дітьми, як і раніше вдає, що цього хору немає. Керівник хору Маріанна Сабліна, яка отримала на вищезазначеному конкурсі спеціальний приз — «Кращому диригентові конкурсу», за тарифною сіткою Міносвіти України, називається, як і її мама, що вийшла на пенсію з цієї позиції, керівник гуртка. Але скаржитися щодо дочки не буду, бо вона — абсолютно самодостатній актор і отримує величезне задоволення від того, що робить. Однак, потрібно зазначити, що ні тоді, ні зараз, вона і її мама не вижили б, якби не було б підтримки з боку членів родини, тобто — чоловіків.

— Зазначу, не завжди так було, адже я знаю трохи історію вашого життя, а ті, хто не знають, можуть ознайомитися, прочитавши вашу «Книгу небытия». Поясніть мені, Романе Ісаковичу, що вашу родину, яка могла б бути запитана в будь-якій точці цивілізованого світу, тримає тут?

— По-перше, повинен сказати, що ознаки зовнішнього шанування ні для мене, ні для моїх близьких ніколи не грали переважної ролі. Була смішна історія, коли амбасадор Німеччини вручав мені орден, яким ця країна віддячила за п’ять років роботи. Він називається «Орден Першого ступеня за заслуги перед Федеративною республікою Німеччина». Церемонія проходила в амбасаді, і один із присутніх журналістів кинув побіжно : «Немає пророка в своїй Вітчизні». Я заперечив — нагороджений же медаллю до сторіччя В.І. Леніна. Так що, моя праця також відзначена. Радість із приводу нагородження не зменшило навіть те, що дізнався — нею було нагороджене все працездатне населення країни. Щоправда, я тоді не зрозумів, чому вручили мені цю нагороду, — адже 100 років виповнилося не мені, а Леніну. Розповів це для підтвердження погляду про марність зовнішніх прикрас. Це може бути приємне, максимум, дні два. Розумієте, образи, яких було більш ніж достатньо, існували в якомусь одному світі, а життя, моє життя, проходило в якомусь іншому вимірі. Життя одне й будувати його в залежності від того, як до тебе ставляться інші люди або влада, безглуздо. Звичайно, у мене була можливість поїхати і, мабуть, жити цілком успішно. Але я не хотів жити в тій країні, де не народився мій батько, моя мати. Де не лежать-як тут, у Києві- всі 11 членів моєї родини : бабуся, дідусь, двоюрідні сестри, яких розстріляли ні за що. Патріотизмом у «деренчливому» значенні цього слова тут і не пахне- я вважав втечу дещо ненатуральною. У найважчі роки, вважав принизливим для себе- через те, що вусатий бандит, який захопив колись владу в цій країні, влаштував життя так, що мені (і не лише мені) було незручно тут жити й розвиватися, —покинути країну. Вважав це нижчим за свою гідність.

— Ви дуже багато робите в музиці, яка своєю чергою надає вам можливість без перекладача спілкуватися зі світом. Проте вам цього замало, ви пишете книги, навіщо?

— Бажання писати викликане лише однією причиною- тим, що це мій головний фах. Не пишу безперервно, «ні дня без рядка» — це не мій девіз. Та й не моя можливість. Працювати потрібно за фахом, якому я винен. Музика — відцентрова сила, з якої мене можна вигнати лише, якщо сам піддамся. Тим більше, у мене в цій сфері багато зобов’язань. Але не можу втриматися від того, щоб якось «ошукати» життєпис, і час від часу займатися тим, що, як здається, виходить.

— Ваша книга «Дирижер и оркестр...», здавалося б, призначена фахівцям, однак читається легко й захоплююче написана, отже адресована широкому колу читачів. А яка книга буде наступною?

— Я забобонна людина, боюся висловлених словами таємних рухів душі, тому можу сказати лишень, що наступна книга буде чудовою.