«Україну втягнуто у війну...»

Наш земляк Сергій Лозниця — талановитий режисер і людина з чітко вираженою громадянською позицією. Він довів це своїми документальними та художніми стрічками. Нагадаю, що його дебют у повнометражному кіно, фільм «Щастя моє», був першим українським фільмом, включеним до конкурсної програми за всю історію Канн.

Документальна стрічка режисера «Майдан» — спроба осмислити події сьогоднішньої історії України, які приголомшили світ, і звернули його пильні погляди в бік нашої країни. Розгорнуто говорити про фільм немає сенсу — компанія «Арт-хауз Трафік» випускає його в український прокат із 24 числа. Але фільм вже приголомшив фестивальну публіку Канн, Карлових Вар і Одеси.

Скориставшись тим, що Сергій Лозниця — член головного журі 5-го Одеського МКФ, ми запросили його до розмови.

— Сергію, ви — людина, яка відчуває час. І це у ваших фільмах, не лише документальних, але й художніх, точно виражено. Коли  приїхали до Києва і вирішили знімати фільм «Майдан»,  було передчуття що це якась доленосна подія в житті не лише України, адже світ потім сколихнувся. Або спочатку просто було бажання  отримати кінодокумент ?

— Я це відчув, коли мільйон вийшов на вулиці. Було 1 чи 2 грудня — я дивився репортажі Громадського ТБ. А до Києва приїхав у середині грудня — раніше приїхати не міг, на жаль.  Мені потрібно було закінчити роботу над картиною для альманаху «Мости Сараєво». Але щойно я приїхав до Києва і вийшов на Хрещатик — все стало ясно.

— Спочатку Майдан був мирний і святковий. Ніхто не хотів умирати, просто відстоювали свою людську гідність Ви, будучи всередині,  знімаючи все це, відчули той переломний момент, коли він став серйозною та трагічною подією?

— Я застав той період, коли була напруга. Всі  чекали на атаку. Це 14—17 грудня. Потім у день святого Миколая,  було більш-менш зрозуміло, що відійшло, і що до Різдва ніхто не посміє псувати свята. Все ж таки це святе. Подальші події  знімав оператор Сергій Стеценко. Я його зустрів на Майдані, нас познайомив мій товариш.  Ми зустрічалися кілька разів, я пояснив йому, що саме мені потрібно. Я повинен був виїхати з Києва. З січня до березня Сергій раз  на декілька днів  надсилав мені матеріал.

— Коли Ви робили фільм до того як показали його  глядачеві, чи розуміли який резонанс у нього буде? Передчували реакцію?

— Про це взагалі не думаю. Мені важливо було створити структуру картини. У такій ситуації, коли була величезна кількість матеріалів, вибрати важливе й відмовитися від того, що неможливо включити до фільму, дуже складно. У нас було понад 100 годин матеріалів. І за цей період сталася така кількість подій, кожна з яких цілком гідна окремої картини. Наприклад, поява кримінального елементу на вулицях Києва, —  «тітушок». Історія про те, як влада використовує кримінал у своїх цілях. Або можна окремий фільм робити з матеріалу, який знятий 18 січня, тому що це теж історія, досить трагічна. Але в мене завдання інше — показати як ситуація розвивалася з моменту її виникнення, зародження. Масштаб інший. Якісь речі змушений був упускати і, звичайно, я не міг і не хотів акцентувати  криваві  сцени. Не можна піддавати глядача такому випробуванню, можливості сприймання теж не безмежні.

Картина задає свою драматургію. Є закони жанру. Я змушений слідувати саме цим законам, а не хронологічній послідовності. Наприклад, не можна картину перетворювати на безконечний бій. Ніхто не зможе цього витримати.

— Сергію, фільм уже бачив глядач. Йому аплодували Канни та Карлові Вари. В Україні дуже багато що сталося і, як така, доба Майдану у високому значенні цього слова закінчилася. Як сьогодні оцінюєте те, що відбувається в країні й те, що Майдан завершити не можуть? І чи потрібно це робити?

— Ну, мені зараз складно судити, оскільки відбуваються події абсолютно іншого штибу. Україну втягнуто у  війну.  Відкрито це не називається  «війною», але це — справжнісінька війна між сусідніми державами.

Спроба захистити територію  —  абсолютно природний процес. Як відомо, війна —  практично неминучий наслідок революції. Майдан  відійшов на задній план, як якийсь «музей революційного побуту». Але ідея віче нікуди не зникла. Якщо виникне якась ситуація, яку парламент і уряд вирішити не зможуть, то народ збереться знову.

— У мене питання про тему, яку ми обговорювали торік, про нову картину «Бабин Яр». Що відбувається з нею? Які перспективи, чи підтримує вас Україна?

— Сценарій пройшов перший тур добору у Фонді Кіно, і в грудні минулого року мав відбутися другий тур. Зі зрозумілих причин, другий тур досі не відбувся. Ми розраховували, що частина бюджету прийде з України. Це одна з причин,  з якої ми відклали зйомки, але не найважливіша. Найважливіша —  війна почалася. Оскільки велика частина грошей — це гроші з-за кордону, дуже складно їх страхувати. Страхові компанії відмовляються страхувати або просять величезні суми за ризики щодо грошей фондів, які підтримують картину. Частину фільму я збирався знімати у Львові, частину — недалеко від Києва і частину — в Харкові.

Я готуюся до зйомок наступного року. Потихеньку збираємо фінансування. Це картина з величезною кількістю масовки, яка і є головною дійовою особою фільму. Я зняв фільм «Майдан» у тій же стилістиці, в якій  хотів знімати «Бабин Яр», де головна дійова особа —  народ.

— І останнє запитання — про Олега Сенцова. Прошу висловити ставлення до того, що відбувається, всіх, з ким розмовляю на ОМКФ.

— Олегові я нещодавно передавав привіт — через московських кінокритиків і правозахисників, які відвідували його у в’язниці. Дуже розраховую, що все ж таки його відпустять, і хлопців, яких із ним заарештували, теж. Вважаю за потрібне постійно про це говорити. На мій погляд, ми маємо справу з кричущим випадком порушення прав людини. Дуже сподіваюся, що тортури і приниження, які Олег переніс у катівнях КДБ, не зможуть його зломити. Я знаю, що долею Олега стурбовані колеги-кінематографісти зі всієї Європи. Нещодавно Михалков теж заявив, що Олега потрібно якнайшвидше звільнити. У цьому я абсолютно з ним згоден.