Ультрафіолетове житіє Iони

А втім для останньої, у неї були надто тендітні форми. Стрижка у неї була майже під нуль; залишки порослі розписані невиданими кольоровими ієрогліфами. Але вразило мене не її екстравагантне, зухвало не ранкове вбрання, а вираз цілковитої байдужості до цілого всесвіту на обличчі. Так, може, дивляться дракони на спалені ними міста. Мій приятель через свою природну схильність почав доладно плескати язиком, на заздрість мені жваво піднімаючи цілину нового знайомства. Дівчина відповідала лаконічно. Половину букв вона не вимовляла — чи то через мовний дефект, чи то пустуючи. А коли нарешті, вирішивши, що пора брати останній бастіон, ми поцікавилися її ім’ям, вона сказала: «Іона».

Хоч, по-справжньому, мало бути «Ірина» або «Альона». Але вийшло — що вийшло, і для себе я її так і величав відтоді — Іоною.

Наступного разу я побачив її через півроку, в нічному клубі на околиці Києва, нашвидкоруч переобладнаному із БК. У своєму марсіанському вбранні вона стояла впритул до величезного динаміка, що вивергав звук ураганної потужності. Танець її виглядав так, наче біоробот зібрався виконати сарабанду. Тут, у штучному світі, Іона була набагато жвавішою і дружелюбнішою. Мене, на мій подив, пригадала легко. Виявляється, нам з другом надзвичайно пощастило під час тієї першої зустрічі: побачити її на вулиці вдень, навіть вранішньої пори — справа неймовірна. Іона тижнями не бачила сонячного світла. Обличчя її від цього набуло блідуватого відтінку, властивого всім нічним істотам. Вдень вона відсипалася, ввечері, після одинадцятої, йшла до найближчого клубу.

Не знаю, чим пояснити нашу дружбу. Вона завжди з’являлася сама, в будь-якому клубі, на будь-якій тусовці, і, схоже, зовсім від цього не страждала. За той час, доки ми спілкувалися більш-менш регулярно, я доволі багато дізнався про неї. Про свою додискотечну історію Іона мовчала. Звідки вона брала гроші на життя — теж було незрозуміло, хоча вони дозволяли їй досить часто їздити до Москви, яку Іона цінувала набагато більше за рідну столицю: «Тут усе вмерло відразу». У її вбраннях кольори вихлюпувалися через край: фіолетове, салатове, рожеве. Її можна було побачити в найбанальнішому крімплені у велику квіточку. Через її напівдитячу манеру триматися я ніяк не міг збагнути, скільки їй років — худорлява, щупла, немов підліток, при цьому — темні очі і погляд людини, яка чимало побачила. В жодних розвагах, окрім багатогодинного руху на танцполі або веселих медитацій у чілл-ауті, участі вона не брала. Відмовлялася навіть від спиртного. Сама ж практично харчувалася звеселяючими таблетками «екстазі»; одного разу пропонувала й мені, але я відмовився.

Її однокімнатну квартирку на Троєщині складно було назвати житлом. Відмінною рисою інтер’єра було поєднання дорогих речей із цілковитою... ні, не убогістю — пустотою й безладдям. Обстановка кімнати обмежувалася велюровим диваном із пропаленою діркою, ді-джейським вініловим програвачем, звуковими колонками типу «смерть сусідам» й безліччю переповнених попільничок. Стіни, без картинок і плакатів, самі по собі являли шалений живопис. Але ще більше вражала кухня. Ніякі кулінарні процеси не сплюндрували це приміщення споконвічно. Суворо й виразно: гора подушок, чорні стіни, розписані спеціальними фломастерами, й дивовижна лампа, від якої ці візерунки загадково світилися. Цей клуб вдома функціонував справно, і сусіди разом із дільничним, схоже, давно з цим змирилися.

Недолік моєї історії — у відсутності ефектної кінцівки. Ніяких драм, занапащених життів та інших фіналів у стилі совкового кіно періоду ранньої перебудови. Просто одного разу Іона зникла разом зі своєю неймовірною квартирою. Випарувалася. Стерлася зі всіх файлів. У череві якого Левіафана тепер ця безстатева мандрівниця? Втягує в себе кокаїнову лінію десь у Петербурзі? Переміщається в рапіді серед кованих інтер’єрів московського «Титаніка»? Сидить, як завжди, на самотині, втупивши погляд у стіну чергового чілл-ауту? Розчиняється в наркотичному раю Амстердама?

У моєму варіанті реальності ранками, як і раніше, нестерпно підвивають тролейбуси.