Уроки італійської в Берліні
До речі, про Київ. Днями, видаючи мені квиток з журналістської акредитації, співробітник фестивалю, дізнавшись, що я з України, багатозначно сказав: «О, Кучма!». Я зрадів, ну як же — не тільки київське «Динамо» чи Чорнобиль відтепер символізують нашу країну. Світові теленовини в ці дні починаються з України. Почуваєшся не провінціалом якимось, а громадянином просунутої в епіцентр історії держави...
Берлінале відкрився фільмом, присвяченим події епохальній — Сталінградській битві. Епічна стрічка француза Жан-Жака Анно «Ворог біля воріт» є копродукцією, що стала найдорожчим проектом за всю історію європейського кіно — щось там близько 100 мільйонів доларів. Знімати збиралися в Росії, але щось там не склалося — обійшлися німецьким Бабельсбергом...
Анно — чи не найголівудськіший європейський режисер. Новий фільм таку репутацію тільки зміцнює. Зроблено його фундаментально з готових подієвих блоків. Вперше від Спілбергового «Рядового Райана». З тією тільки різницею, що наших солдат, мов худобу, підвозять в закритих на замки теплушках до самісінької Волги й одразу кидають на переправу. На ходу роздають гвинтівки. Не всім щастить її добути — рядовому Зайцеву, наприклад. Ну що ж — можна й голіруч. Пізніше боєць відзначиться суперстріляниною по німцях і буде помічений політруком — воєнним журналістом. Той зробить Зайцеву шалену рекламу, яка і справді виглядає на західний копил: снайпера «роблять» як суперзірку. Колишнім воякам Другої світової це, вочевидь, видасться не зовсім правдивим. Та чи ж у тім справа?
Справа в тому, що на відміну від радянських кіноверсій воєнних баталій, тут усе замикається на протистоянні особистостей. У нас, як правило, воював радянський народ. В їхній транскрипції російський снайпер Зайцев (актор Джуд Лоу) проти німецького, чий демонічний образ доволі вражаюче створив Ед Харріс. Схема — а працює! Тут не покладаються на те, що хтось допоможе і хтось зробить твою роботу за тебе. Тут беруть гвинтівку і захищають те, що для тебе є найдорожче. Тому, до речі, дещо шаржованим виглядає Микита Хрущов у виконанні Боба Хоскінса. Бо він приїхав згори давати вказівки. Одначе, перед нами не роботи, живі самостійні люди.
Отакі суперечності в естетиці й ідеології фільму. Голівудські схеми (любовний трикутник звідти також) усе ж виявляють свою життєздатність там, де підривають давно забетоновані прийоми відтворення війни в радянському кіно. Це війна людей, а не функцій, посад, генеральських пустопорожніх мундирів.
Одним із кращих в конкурсній програмі є інший фільм, вибудуваний на матеріалі воєнних часів — італійська «Малена» відомого режисера Джузеппе Торнаторе. Малена (актриса Моніка Белуччі) — жінка надзвичайної вроди і предмет поклоніння всіх чоловіків провінційного містечка в Сицилії. А тринадцятилітній Ренато (Джузеппе Сальфаро) і зовсім втратив розум: образ жінки заповнює увесь його підлітковий світ. Романтичне й приземлено сексуальне змішується тут у комбінації, добре знайомі кожному мужчині: і смішно, і грішно, і, зрештою, прекрасно.
Малена, чоловік якої зник безвісти на далеких фронтах, потрапляє в складні житейські перипетії, стає ізгоєм. І нехай дещо пасивно, а все ж Ренато до кінця виконає свій лицарський обов’язок. Коли ж повернеться чоловік Малени, хлопець допоможе йому знайти дружину. Як багато точних і промовистих епізодів у Торнаторе! Особливо той, де жінка примиряється із своїми недавніми мучителями: життя воно і є життя.
Традиційно, звичайно, бо ж тіні неореалістів та самого Фелліні прозирають то тут, то там, але високопрофесійне читання історії через непоказні, здавалося б, драми приватного життя по-справжньому захоплює, викликає щирий емоційний відгук.
Італійці цього разу подали ознаки кінематографічного одужання. Бо сподобалася й інша їхня стрічка — «Сліпі феї» Ферзана Озпетека (турка за походженням, який вже довгі роки живе й працює в Італії). Все починається ніби тривіально як для сучасного кіно. Симпатична благополучна сімейна пара, раптове нещастя — чоловік гине в дорожній пригоді. Жінка — Антонія (Маргарита Бай) мимохіть виявляє, що у її Массімо (Андреа Ренці) існувало паралельне життя. Його центром був Мекеле (Стефано Аскорці) — грек, коханець-друг. Спершу це шок для Антонії: не стільки те, що він вів подвійне життя, скільки — що належав до племені «голубих». Та упередженість швидко минає — перед жінкою одкривається світ дивовижно різних неординарних людей, яких любив Массімо, а тепер і Антонія.
Майстерно відтворено доволі замкнуте коло людей, яке склалося у щось справді неповторне, унікальне: зі своєю мовою, своїм особливим світовідчуттям. Саме це і характеризує найцікавіші фільми цьогорічного Берлінале: уміння виокремлювати мікросоціум і подавати його як осібну структуру. Так, скажімо, в «Італійській для початківців» данійки Лони Шерфіг — це перша жіноча «Догма», тобто фільм стає у ряд тих, що вже зроблені за відомим маніфестом групи режисерів. Йдеться про різних людей, яких об’єднує бажання вивчити італійську мову на відповідних мовних курсах. Смішні й милі люди зі своїми проблемами, вони тягнуться один до одного і, зрештою, все визначає любов. У фіналі цілком традиційно влаштовують всі пари.
Ну і, звісно, добре відомий всім американець Спайк Лі. У доволі потужній стрічці «Розмальовані» він знову звертається до матеріалу негритянського життя. Сценарист П’єр Делакруа реалізує на телебаченні більш ніж успішний проект шоу, героями якого є негри, так би мовити, в кубі. Такий собі расовий концентрат. І опиняється між двох вогнів: з одного боку — вдячна публіка, а з іншого — протести негритянських організацій... Точно, стильно, соковито! Вочевидь, Спайк Лі буде серед претендентів на Золотого та Срібних ведмедів — традиційних призів Берлінале.
Сам фестиваль, судячи з усього, перейшовши межу півстоліття, налаштовується міняти шкіру. Оголошено, що для його багаторічного директора Моріца де Хаделна це останнє фестивальне свято у Берліні. За чутками, однією з причин цього є його надмірна увага і повага до Голівуду, чия продукція в останні роки тут домінує. Хоча, швидше за все, є звичайна потреба змінити керівництво задля поновлення команди та фестивальної концепції.
Де Хаделн очолив фестиваль 23 роки тому, після деякої кризи у стосунках західних та східних кінематографій. Саме за його керівництва радянське кіно, а затим і кіно Азії стали героями берлінських екранів. Щоправда, зараз до російських фільмів ставлення досить прохолодне. Принаймні, так це найчастіше витлумачують самі росіяни. Цього року претендували на участь у конкурсі фільми Сергія Соловйова та Карена Шахназарова — одначе лишилися в Москві. Зате в «Панорамі» будуть «Другорядні люди» нашої Кіри Муратової — це чисто українська продукція. Світова прем’єра стрічки, яку з нетерпінням очікують любителі кіно, призначена на 16 лютого.
З яких би причин не залишав фестиваль де Хаделн, проводжають його гідно. І вищий державний орден йому вручили, і спеціальну ретроспективу влаштували — «Фаворити де Хаделна»... Трохи щемно і водночас світло на душі. Входимо в нове століття, а воно хоче бачити нові обличчя. Дай то Боже, аби вони з’явилися.
