Усмішка в тринадцять акторів

Перші гастролі «Майстерні Петра Фоменка» в нашому місті припали на самий кінець сезону. Природними були побоювання Петра Наумовича на предмет відсутності в залі київських театральних завсідників. Марно: і партер, і ложі театру імені Лесі Українки наповнилися як «просто глядачами», так і студентами, критиками, журналістами та іншою досить досвідченою публікою.

Спектакль за незавершеними драматичними уривками з Гоголя «Володимир III ступеня» виріс із навчальної постановки вже легендарного курсу «фоменків». «Володимир», як і наступні в гастрольному репертуарі «Дванадцята ніч» та «Вовки і вівці», — невіддільні від самого театру, вони — початкові розділи тієї історії, яку «Майстерня» пише про саму себе. Дивлячись, як грають «фоменки» свої спектаклі, ще раз переконуєшся в тому, наскільки глибока і значна схожість театру — будь-якого театру — із живою істотою, живою людиною. Театри народжуються, переживають юність, дорослішають, умирають або ж проростають у потомстві нових шкіл.

Одна з найголовніших принад «Майстерні» в тому, що це юний театр. Справа не тільки у віці акторів, а в усьому, що тут діється. Усе перейнято непереможною чарівливою привабливістю молодості. Кожен, хто бачив студентські спектаклі, знає: будь-які недоліки повністю покриваються відсутністю втоми, крилатою вірою в себе і у своє ремесло, що властиво, напевне, всім, хто робить перші кроки на сцені. У «Майстерні» ж ця легкість множиться сценічним — «дорослим» — талантом і ретельним опрацюванням найдрібніших деталей мізансценування, окремих ролей, сценографії (художник Ольга Кулагіна).

Здійснюючи свою постановку, Сергій Женовач не став склеювати з уривків гоголівських текстів якусь уявну посудину єдиного сюжету. Він пішов єдино можливим шляхом, з'єднавши уривки незакінченої комедії енергією і ритмом найбільш захоплюючого заняття — театральної гри. «Володимир III ступеня» за початкової недостатності першоджерела — дивовижно цілісне видовище. Це багатоноге і багатоголосе ціле, котре пританцьовує, співає, квітне візерунками найнесподіваніших пластичних рішень. Викінчену, кришталево чітку форму режисер надає йому дуже простим, але витонченим прийомом. За безлічі різноспрямованих і незавершених ліній персонажів на перший план як наскрізні герої виходять постаті слуг. Саме вони — в стрімкому і вивіреному виконанні Карена Бадалова, Кирила Пирогова, Олега Любимова, Андрія Щенникова — виступають і коментаторами, і учасниками подій. Розкішна байдужість в одних випадках і лихоманкова діяльність в інших, чудові — так і хочеться сказати «лацці» — комічні репризи роблять їх чи не центральними персонажами, дуже близьким до слуг класичних комедій, котрі впливали на вирішення всіх справ і котрі завжди розв'язували найзаплутаніші сюжети.

У «Володимирі» слуги не втручаються в сюжет прямо, затіяні лінії інтриг так і залишаються незавершеними. Однак уся ця метушня панів, їхні безрезультатні каверзи виглядають просто-таки анекдотично порівняно з розміреним, святково-лінивим світом передпокою, в якому якраз усе має завершення. І вже якщо подейкують у першому акті про бал, то в другому цей бал — бал слуг! — дійсно відбува ється як блискучий, іронічний фінал, величезна, на всю рампу, усмішка в тринадцять акторів.

Це вміння завершити спектакль, не завершуючи його, спантеличити й водночас до кольок розсмішити глядачів — однаковою мірою властиве всім, хто робив спектакль. У більшості виконавців — по дві-три ролі, і практично всі в цих ролях такі ж скорі на підйом, як і точні. Якщо почати будь-кого виокремлювати, доведеться виокремити всіх. Від спокуси важко втриматися. Яскраво-характерні і водночас ліричні Поліна і Ксенія Кутепови, Юрій Степанов, який ніби пурхає, різнопланова, з вибуховим характером Мадлен Джабраїлова, мінливий і пластичний Рустем Юскаєв, гомерично бундючний Андрій Казаков, наївно-досвідчена Галина Тюніна… Слід зупинитися. Хіба є сенс уподібнюватися поганим поетам, котрі перелічують у римах усі принади коханої згідно з анатомічним ранжиром? Ніхто не знає, яку розв'язку, яку німу сцену підготував автор героям «Володимира». Гоголівське безумство, можливо, найстародавніше в світі, котре народилося задовго до «Володимира III ступеня» і його автора. Рідко кому вдавалося дати йому легкість польоту, якою володів сам Гоголь, та ще трійка, зображена ним. Однозвучно дзвенять дзвіночки по краях сцени, і от уся вона знімається з місця і мчить, ваблена солодкоголосими птахами юного театру.