Устигнути в «Останній вагон»

Співпраця Національного театру ім. І.Франка та Міжнародної антинаркотичної асоціації увінчалася створенням соціального творчого проекту — документальної вистави «Останній вагон» на Камерній сцені ім. С.Данченка.

Вперше в простір цього професійного театру вийшли актори-аматори. Вони зважилися на експеримент, що зробив предметом дослідження їхні власні долі, і... вони перемогли. Втім, раніше молоді люди виграли головну битву свого життя — позбулися наркотичної залежності! І ось як закріплення цього успіху, важливий момент реабілітації та ідея допомогти решті, що перебувають ще за тією межею — участь п’ятьох членів проекту у виставі «Останній вагон».

Може, якби Олексій Біруля, Поліна Вілкова, Андрій Скутельник, Єгор Тищенко та Анна-Марія Громико вийшли на сцену і по черзі розповіли свої непрості історії, це теж було б цікаво глядачам, але в театрі до такої незвичайної естетичної реабілітації підійшли вельми креативно. Режисер-постановник Тарас Жирко разом із хормейстером Анатолієм Навроцьким і балетмейстером Ольгою Семешкіною створили з документального матеріалу виставу — вибудували сюжет, співвіднесли всі драматичні лінії героїв, розробили пластичну та вокальну основи, без яких не прозвучала б так сильно жива, сповідальна основа дійства, і втілили все це на сцені, провівши грандіозну роботу з самодіяльними виконавцями.

Якщо в професійному театрі актор вивчає роль, вживається в образ свого персонажа, шукає нюанси поведінки і мотивувань, то в цій документальній драмі її учасникам не доводилося нічого заучувати, вигадувати, вживатися, вони просто згадували і розповідали про своє життя. Відверто, жорстко, без прикрашань, з констатацією страшних моментів правди. Кожна історія — це свого роду сповідь про те, як, коли, що і хто підштовхнув до наркотиків. Цей погляд назад, у реально тужне минуле, для кожного з цих привабливих і відкритих хлопців — можливість пишатися собою. Через те, що знайшов у собі сили вирватися з наркотичного полону, що зумів скочити на підніжку «потяга», що відходить до життя.

Т. Жирко створює з реальних історій емоційно напружене поле вистави. Режисерське рішення багате на яскраві метафоричні іносказання. Білий аркуш паперу, що опиняється в промені світла посередині сцени, наприклад, виступає своєрідною точкою відліку, можливо, нового життя. У пластичному етюді кожен виконавець по-особливому «підходить» до краю-межі чистого аркуша, на якому належить написати нову історію свого життя. Так виявляється індивідуальність, характер, бачення власної ролі. Як важко знайти вихід! І разом зі своїм монологом, актор балансує, стоячи на тонкій дошці. Хлопці грають у карти пігулками-колесами. І задихаються від дощу різноколірних пігулок, який раптом «проллється» на них зверху. Як виплисти з виру спокус та уявної «нестерпної легкості буття»?

Дія вибудовується дуже динамічно, розповідь одного актора перебивається іншою, фрагменти логічно компонуються, підсилюючи емоційність викладу, жива тканина вистави вібрує правдою, сповідальністю, шокуючою відвертістю. Історії переплітаються, немов виростаючи одна з іншої, доповнюють і відтіняють зміст. Така конструкція драматургії створює обсяг оповідання, масштаб узагальнень покликаний стати застереженням.

Режисерові вдається створити цікавий ефект злиття «театру переживання» і «театру уявлення». Виконавці стають акторами, актори грають самих себе і тут же вони сприймають себе з боку, дають оцінку тому, що відбувається. З таким завданням і професіоналові не просто, але учасники «Останнього вагону» демонструють непідробну щирість. Реалізовуючи поставлені завдання, в довірливому бажанні розкрити свої душі, вони знаходять переконливий баланс зовнішнього і внутрішнього проживання ролі.

Пік співпереживання сцени і залу досягається завдяки вигаданій візуальній галереї дитячих світлин учасників вистави, що виникають у темряві на їхньому білому одязі. Немов душа кожного світиться ізсередини. Підтекст монологів — про те, як важливо зберегти дану Богом чистоту дитинства, як потрібно залишитися вірним безцінному дару життя, не зруйнувати себе і світ довкола.

Вивертаючи власне життя, Олексій, Поліна, Андрій, Єгор, Анна-Марія шукають відповідь на запитання: «Що робити?». Вони стверджують, що у наркомана лише три шляхи: лікарня, в’язниця і кладовище... але свою підказку у вигляді цитат із Біблії дають творці вистави, у просторі якої так актуально об’єдналися дійсність і мистецтво. Без зайвої повчальності, розумно і тактовно вказано можливий шлях до порятунку.

«Останній вагон» свідчить ще про одну можливість порятунку — театром. До речі, 30 квітня постановку показали на сцені ТЮГу на Липках, а в першій декаді червня — у Львові. Планується, що самодіяльні артисти зіграють у Першому українською театрі для дітей і юнацтва.