«В сім’ї не без виродка»

Якщо стисло, то:

         «Хаммерман Знищує Віруси», або просто ХЗВ, — український музичний гурт, заснований 1996 року в місті Суми. З оригінального складу гурту залишились два музиканти — Володимир ПАХОЛЮК (вокал, тексти) та Альберт (Олег) ЦУКРЕНКО (вокал, музика). Час від часу з ними виступає Сергій ТРУШЕЛЬ (гітара).

1996 року сумський звукорежисер та ідеолог музичного андеграунду Михайло Капуста зібрав разом Альберта Цукренка, Павла Сипала та Володимира Пахолюка. Альберт та Павло на той час писали електронну музику, інколи брали участь у різних сумських музичних проектах, Пахолюк грав у панк-гурті Jobless Pilots («Безробітні пілоти»). Саме тоді був створений ХЗВ, у подальшому — лауреати фестивалю «Червона Рута» 1999 року, переможці конкурсу «Перлини Сезону» 2000-го в номінації «танцювальна музика». Гурт виступав хедлайнерами фестивалів «Файне місто» (Тернопіль), «Нашатир» (Дніпро) і «Захід Фест» (Родатичі).

На їхніх концертах весело. Їхній гумор шокує, часом навіть лякає, але він влучний. Вони — освічені дорослі люди. Вони ексцентричніші за малих дітей. Один із них глибоко віруючий. Вони створили брутальну рок-оперу про Каїна та Авеля. Їхні концерти перетворюються на дике абсурдне кабаре, причому на кожний концерт ХЗВ вдягають нові костюми, які самі ж і придумують; питання пристойності цих убрань полягає приблизно в тій самій площині, як і дискусії про пристойність їхніх текстів.

Якщо ви не знаєте про ХЗВ, то у вашому бутті наявна порожнеча. Якщо ви знаєте про ХЗВ, а тим паче, чули й бачили їх, значить, проживете трохи довше. У ХЗВ 27 травня в київському «Докер-пабі» концерт, присвячений виходу нового альбому, тому почитайте, що вони самі кажуть про себе.

— Звідки ви такі взялися в Сумах?

Альберт: — Особисто мене народили мама з татом, а от історію появи на світ Вовчика я достеменно не знаю.

Володимир: — Почати розмову із запитання «Звідки?» — це дуже по-сумськи. Мені його ставили незліченну кількість разів, після чого, бувало, били. Я з Палацу, але вже нікого звідти не знаю. Я жив на вулиці Праці, 30, біля стадіону «Авангард».

— Яким чином розподілені обов’язки в гурті?

А.: — Я виконую чоловічу роль, Вова — жіночу.

В.: — Я пиячу, багато думаю і тривожуся.

— Що служить вам джерелом натхнення?

А.: — Вова багато читає, цікавиться останніми філософськими концептами і науковими відкриттями, а я передивляюся відео з Девідом Боуї.

В.: — Чужого досвіду не існує. Досвід буває лише свій, і він уже точно не надихає. Мабуть, у моєму випадку говорити треба про мотиви, а не про натхнення. А мотив лише один — переконатися, що ти ще живий, що можеш сказати щось по суті.

— Володю, ваші оповіді між номерами — це імпровізації, чи ви продумуєте їх заздалегідь? Чи не думали їх видати?

В.: — Користуючись нагодою, хочу звернутися до вітчизняних видавців. Шановні видавці, чи вважаєте ви, що це можна видати? Якщо так, давайте видамо! Дуже хочеться бути письменником. Ми здебільшого оточені ідіотами, тому легко не помітити, що українці стали читати більше. І писати. Книжки українських авторів користуються попитом, а мені життєво необхідно, щоб на мене був попит. Я без цього не можу. Тепер відповідь: я нічого не вигадую заздалегідь, все одно башка дірява — нічого не тримає. Вірний спосіб щось забути — спробувати запам’ятати. Та й перед концертами завжди стільки геморою з костюмами, що думати про інтерлюдії просто немає часу.

— Костюми та режисура ваших шоу — це спільна робота? Звідки ви берете ідеї для цього?

А.: — Так, спільна. За мною закріплено функцію надувати повітряні кульки, а Вова робить всю решту.

В.: — Наші костюми нагадують міф про Сізіфа. Іноді на їхнє створення може піти місяць, а після концерту вони моментально втрачають актуальність, тому що другий раз їх уже не вдягнеш. Це як щодня варити дитині суп — жахливо втомлює, зате завжди свіжо.

— Чи погоджуєтесь ви з тим, що на українській рок / поп-сцені запорука успіху — яскрава картинка на сцені й у кадрі?

А.: — Гадаю, воно по-різному буває. У нашому випадку технологія успіху була такою: замолоду ми пишемо пісні про старість, хвороби і смерть; за 15 — 20 років аудиторія дозріває до того, щоб сприймати це як дещо більше, ніж прикол, — і тут-то починається наше сходження у зеніт слави. Так, непрямий шлях, обхідний — зате наш, унікальний.

В.: — Це спроба видати бажане за дійсне. Яскравих артистів, самобутніх з погляду візуального оформлення шоу, в Україні мало. Це пов’язано з характерною для нас скромністю: українці вважають за краще доводити амбіції справою, а не розпускати пір’я. Саме тому Володимир Кличко стояв струнко, коли йому плювали в обличчя. Але в сім’ї не без виродка. Це я про ХЗВ — найяскравіший український гурт.

— 27 травня виходить ваш новий альбом «ЛОЙ». У чому необхідність його виходу, адже всі пісні з нього давно відомі?

А.: — По-перше, у нас такий бзік: ми сумніваємося в самому факті існування наших пісень, доки не втілимо їх у фізичну форму. По-друге, чому саме зараз? Бо (нагадаю про специфіку нашого шляху до популярності) зараз ці старі пісні купуватимуть незрівнянно краще і дорожче, ніж у ті роки, коли вони були молоденькими та свіженькими.

В.: — «ЛОЙ» — це новий жанр — збірка найгучніших краудплізерів (від crowd pleaser — твір, що має успіх у публіки. — Д. Д.) гурту, які через непорозуміння не потрапили в жоден альбом. Збірник по суті greatest hits, найбільших хітів, який повністю складається з оригінального матеріалу, — це нове слово у світовому шоу-бізнесі. Крім того, більшість пісень реалізовані зовсім по-іншому.

— Чи варто очікувати в найближчому майбутньому повного оновлення репертуару ХЗВ?

А.: — Ні. Чекати від нас, що ми перестанемо співати «Мені набридли пі***аси», — так само нерозумно, як сподіватися, що Пол МакКартні відмовиться від виконання «Yesterday».

— У вас є моменти в піснях, досить глузливі щодо української політики та політиків. Чому?

А.: — «Українська політика» — занадто розмите поняття. Радше, я би сказав, це іронія стосовно людської природи й породи як такої, які проявляються, зокрема, і в «українській політиці». Гадаю, якби ми були данським гуртом, у нас проскакувала б іронія щодо данських політиків. Щоправда, навряд чи це було б смішно.

— Що таке для вас патріотизм?

А.: — Працювати тут і нікуди звідси не збиратися. Мені цікава Україна, я хотів би зробити її кращою.

В.: — Патріотизм — це особлива форма стосунків, пов’язаних з наявністю несвідомого. Родина, Вітчизна, Батьківщина, Motherland — завжди жіночого роду. Патрос (батько) — навпаки, чоловічого. Таким чином, патріотизм якось пов’язаний з едіпальним моментом (мається на увазі Едіпів комплекс. — Д. Д.). Залишається з’ясувати, що це за батьки, проти яких ми бунтуємо. Мені бачиться, що це Кучма, Янукович і Порошенко. Тепер зрозуміло, чому ми любимо їхню землю: це та дещиця, на яку здатен суб’єкт після символічного вбивства батька. Це ж пояснює, чому у нас все так погано: суб’єкт намагається зайняти батькове місце, але, збурений соромом, не може цього зробити. Коротше, хоч би що роби, все не так. Як у пісні співається: є терпіння в України, є смиренність в України, тільки щастя в України немає.

— Ви люди дорослі, законослухняні громадяни. Як ви для себе вирішуєте протиріччя між обсценними, брутальними текстами й шоу і вашим соціальним статусом?

А.: — Я зовсім не відчуваю тягаря «соціального статусу», навпаки, світ приймає мене настільки радо, що це трохи насторожує. Але, з другого боку, в ХЗВ я не брешу, а це вже чимало.

— А в яких стосунках сьогодні релігія та мистецтво?

А.: — Вони конфліктують, як дух і тіло. Чи як тіло і дух. Чи не конфліктують.

В.: — Мистецтво поза релігією неможливе. Всі, хто вивчав історію неоліту (саме тоді й були створені перші арт-об’єкти, які дійшли до нас), знають, що мистецтво — це форма релігійної діяльності. На жаль, суть терміна «релігія» часто викривлена і представляється як спроба попів видурити у населення гроші. Для того щоб ми неправильно розуміли суть релігії та мистецтва, хтось спотворив відому фразу Маркса «релігія — це опіум народу», додавши туди «для». Не було ніякого «для»: релігія — це не форма контролю, це наше знеболювальне. Її ніхто не давав, вона завжди була, і артисти кам’яного віку це знали.

— Є щось, що ви ніколи б не піддали осміянню?

А.: — Всі несмішні речі.

В.: — Що таке сміх, до цих пір неясно. На цей рахунок є безліч теорій. Бергсон, наприклад, визначав сміх як розрив між означальним та означуваним, характерний для ситуацій нестачі або відсутності. Тобто ми сміємося не коли щось є (тобто з чогось), а коли чогось немає. Отже, феномен осміяння постає перед нами в інакшому світлі: сміх не принижує, а демонструє стан приниженості. Ми сміємося тому, що ми покинуті, ми самотні і ми вмираємо. Ха-ха-ха.

— Вас часто називають панками. Ви з цим згодні?

А.: — Ну, який з мене панк? Я сумський інтелігент у першому поколінні.

В.: — Панк — це відчайдушна спроба дитини не потрапити в павутину брехні, виткану дорослими. Кінчений світ, у який ми приходимо, хоче, щоб усі стали такими ж дорослими й мертвими, як він. Але світові треба постійно вказувати його місце. Якщо для цього необхідно показати х** або сраку, значить, треба показувати.

— Чи є ще ті вершини, яких не підкорив ХЗВ?

А.: — Є, але значно більше є низин, в які ХЗВ ще не спустився.

В.: — Про що ви говорите? Я, крім виразки й простатиту, більше нічого не підкорив.

— Яким ХЗВ бачить своє майбутнє?

А.: — ХЗВ — це Вова і я, не факт, що ми обидва бачимо майбутнє ХЗВ однаково, принаймні ми його ніколи не обговорювали. Для мене, гадаю, ХЗВ залишиться тим, чим завжди був — спробою мистецького проживання абсолютно пересічного життя.

В.: — Спокійним, на глибині двох метрів.

— Життя — це кабаре?

В.: — Якщо використовувати музичну аналогію, то життя — це саундчек (налаштовування звуку перед початком концерту. — Д. Д.).

А.: — У тому сенсі, що кабаре включає в себе комедію, трагедію, відстороненість і водночас щирість, кабаре — це ХЗВ.