Важка ноша лідера
Георгій Якутович — не тільки найбільша, а й, мабуть, ключова фігура в українській графіці 1960 — 1970-х. Тепер, мало чи не з іншого століття, події тих років видаються майже романтичними — когорта дивовижно талановитих молодих художників, що виступали «єдиним фронтом», які шукали (і знайшли) свою графічну мову, так разюче несхожу на те, чого їх вчили; вони зробили українську графіку відомою усьому світу. Георгієві Якутовичу не було ще й 30, коли він став лідером, провідником напрямку і при цьому — метром, «живим класиком», автором станкових речей та ілюстративних циклів, без яких немислима історія української графіки ХХ століття. Втім, залишатися таким самовдоволеним олімпійцем він ніколи не збирався, та й не зміг би — нецікаво. Саме тому кожну свою нову роботу він робив зовсім несхожою на попередні. «Улюблена техніка», «характерна манера» — застосовувати ці традиційні звороти до творчості Георгія Якутовича можна тільки з масою застережень. Станковіст і уславлений ілюстратор книжок, він став художником-постановником параджановського шедевра — «Тіней забутих предків». Взагалі, здається, він і його роботи — суцільне «раптом». Зрозуміло, що це «раптом» у різних художників буває різним; буває — від невміння, неможливості знайти себе; буває — від бажання (або необхідності?) здивувати. «Раптом» Георгія Якутовича — крок через провалля.
З ранніх робіт на нинішній виставці залишено тільки дві, одна з яких — «Аркан», чи не «візитна картка» української графіки 1960-х. З представлених ілюстративних циклів найбільш ранній — до «Тіней забутих предків» М.Коцюбинського; показувати блискучі ліногравюри до «Фати Моргани» М.Коцюбинского, легенд про Довбуша, українських народних казок, п’єс Івана Кочерги «Ярослав Мудрий» та «Свіччине весілля», які йому передували, Георгій Якутович не став. Офортні ілюстративні цикли 1970-х (до «Захара Беркута» І. Франка, «Повісті временних літ» та «Слова о полку Ігоревім», деякі інші) представлені більш повно. Однак уже цикл до гоголівського «Вія», над яким художник працював протягом багатьох років, навряд чи можна вважати тільки ілюстративним. Він ближчий, радше до складних, філософськи насичених станкових серій, сюжетна основа яких — карпатські враження Георгія Якутовича — стає відправною точкою для безжальних у своїй щирості і чесності роздумів: що є життя? що є смерть? для чого життя, якщо існує смерть? Яка дивовижна урочиста похмурість цих робіт поруч із запаморочливим, летким, переможним танцем: «Є у мене топір, топір!». Важлива частина виставки — численні ескізи та замальовки, варіанти композицій, що розкривають всю підоснову, всю, грубо кажучи, кухню творчої роботи художника.
Нинішня виставка Георгія Якутовича — його підсумок на 2000 рік. Підсумок гідний, хоч, мабуть, і надміру суворий.
