«Важко грати Шопена, коли з-за вікна лине попса»

Кажуть, що у ХХI сторіччі на перший план в усіх галузях нашого життя вийдуть жінки. Вже зараз ми бачимо чимало прикладів, як представниці прекрасної статі — ніжні і тендітні — можуть бути рішучими та наполегливими і вести чоловіків за собою. Одна із жінок, які встигають тим більше, чим менше у них залишається часу, — відома піаністка Євгенія Басалаєва. Вона викладає у Національній музичній академії України, виховує сина, активно концерту, займається благодійницькою діяльністю. 20 грудня в Римі виступить із сольним концертом, кошти від якого підуть на оздоровлення і лікування тяжко хворих дітей.

Благодійним був і концерт із циклу «Елітні вечори камерної музики», що нещодавно відбувся у Колонному залі ім. Миколи Лисенка (про це «День» писав у №210). Басалаєва вже протягом кількох років збирає у Філармонії слухачів, щоб вони могли поринути у світ витончених музичних образів і дістати нові музичні враження від класичних творів.

— Усі вечори циклу спрямовані на презентацію творів українських композиторів, які виконуються поруч із шедеврами світового музичного мистецтва, — підкреслила Є. Басалаєва. — Це концерти-монологи, кожний із яких містить певний стан моєї душі. Останній концерт: «Діалог культур. Метопи. Грані вічності» для мене став символом непересічної краси і гармонії. Метопи (плити із скульптурними зображенням сцен із міфології на фризі давньогрецького храму) — це асоціація. Все наше життя, як на мене, схоже на храм, а метопи — це те, що ми робимо. Я прагнула, аби лейттемою концерту стало споглядання вічної краси. Саме вона, як нитка Аріадни (царівна Аріадна, героїня античного міфу, дала своєму коханому, Тезею, клубок, розмотуючи який він рухався по лабіринту, аби вбити чудовисько Мінотавра) здатна вести нас по заплутаному лабіринту життя, з якого ми сьогодні не можемо знайти вихід. Але, вірю, краса врятує світ і спонукає людину обирати не скороминучі цінності, а вічні.

— Ця асоціація із ниткою Аріадни, про яку ви щойно згадали, мабуть, не випадкова. Вона виникла у одного із польських критиків популярного журналу «Музичний рух» коли на міжнародному фестивалі «Варшавська осінь» ви разом із ансамблем «Київські солісти» у 2000 році виконали Камерну симфонію №9 Євгена Станковича «Один проти одного». Цей твір, написаний на за мовлення дирекції музичного фестивалю «Варшавська осінь», також звучав у київському концерті.

— Головна музична тема, що проходить у фортепіано, і нагадує щебетання пташок, може сприйматися, як яскравий промінь, що вказує шлях із мороку до світла. Саме вона і викликала таку асоціацію, і мене журналісти порівнювали із Аріадною.

— Ви започаткували фонд, який підтримує молодих музикантів.

— Мій фонд молодий (заснований у 2003 році), але вже зроблено чимало. Ми виплачуємо стипендії, спонсоруємо мистецькі проекти, проводимо дні Української культури. Так, літом ми допомогли фінансувати поїздку дитячого хору Національної радіокомпанії України до Артеку, де діти виступили на музичному фестивалі та ще й відпочили. А мій останній концерт був благодійним. Усі зібрані кошти направлено до «Відкритої асоціації організацій, груп, осіб, працюючих iз тяжкохворими дітьми «Жити завтра». А діти, якi були на київському концерті, приїхали із дитячого будинку Запоріжжя. До речі, Українсько-італійський фонд запропонував мені дати сольний концерт iз різдвяною програмою в Римі, і на виручені кошти відправити чотирнадцять українських дітей на відпочинок в Італію. Мій концерт відбудеться у Римі. Там прозвучить світова та українська музична класика. В програмі візьме участь мій син, Антон Которович (учень шостого класу спеціальної музичної школи ім. Лисенка, лауреат двох дитячих міжнародних конкурсів). А ще мені запропонували виступити у Мелані і Палермо.

— Ви казали, що образний стрій вашого останнього концерту тужливо-споглядальний і пов’язаний із певним розчаруванням, що прийшло на зміну великому емоційному підйому, яким супроводжувалися події помаранчевої революції.

— Розчарування викликане тим, що багато людей не витримало перевірку на духовну міцність, підкорилося владі грошей, втратило такі одвічні цінності, як добропорядність, доброзичливість, сумлінність. Я бачу, що навколо мало що змінилося, і це не додає позитивних емоцій.

Уявіть собі, як важко мені у консерваторії, де я викладаю, вивчаючи з учнями, скажімо, твори Шопена, чути як iз майдану Незалежності лине «попса». У підземний перехiд, який називають «трубою», просто зайти інколи страшно. Там стоять люди із спустошеними душами, які курять, брутально лаються. За цю молодь треба боротися. Я розумію, що своїм музичним проектом я кардинально не зміню ситуацію в країні. Але хочу прилучити як можна більше людей до високого мистецтва і їхнi душі врятувати від зачерствіння.