Вбивство України «на замовлення» хуторянства

— Сергію Петровичу, ви — один із фундаторів Руху. На святкуванні десятиріччя були не лише в почесній президії (до якої не кожен дійшов), а й спробували проаналізувати — куди Рух дорухався. Ваша оцінка цікава ще й тим, що ви не належите до жодного з уламків організації.

— 3 1990 року я є безпартійний і з 90-го року не належу до жодної партії (не зважаючи на те, що з 1989 року я входив до Руху). Приємно, що я долучився до підготовки установчих документів Руху, його Статуту, кількох розділів Програми і, власне, входив до складу редакційної комісії Установчого з'їзду, тобто мав можливість редагувати всю Програму. Мав на це право і брав у цьому участь. Я вийшов із Руху тоді, коли Рух перестав бути масовою політичною організацією, коли він перетворився на політичну партію. Я ще тоді вважав такий напрямок розвитку Руху помилковим. І я не змінив своєї точки зору донині. Розвиток подій довів, що це справді була помилка. Тоді в масовому Русі знайшлося місце всім, з різними навіть поглядами, але був стержень. Стержень — це ідеї незалежності та демократії. Чи виконав мету Рух як масова течія? У нас є незалежність, її проголосили комуністи, рятуючи себе при владі. 24 серпня 91-го року я з деякими своїми колегами не пив горілку з радості в ресторані «Столичний», не танцював і не співав, святкуючи. Я був у прямому ефірі на УТ-1 у програмі в Євдокії Колесникової о 23.10 і сказав: «Так, це радісний день, але мені дуже сумно. Владу в тих, хто хотів незалежності і демократії, вирвали ті, хто її ніколи не хотів. Це сумно, але ми із сьогоднішнього дня стаємо на довгий-довгий шлях боротьби за дійсно незалежну і дійсно демократичну Україну». Цей шлях тепер іще важчий, тому що багато засновників Руху негайно почали створювати партії. Лідери Руху, які були об'єднані, відразу ж захотіли стати «вождиками» маленьких партій. І роздробили Рух. Виступаючи вже на десятиріччі, я сказав: «То велика втрата, що Рух розколовся на багато дрібних партій. Але найстрашніше, що сам Рух як партія розколовся навпіл. Ну це вже все. Це крах!». Я вважаю, що ті лідери Руху, які захотіли стати керівниками своїх «кишенькових» партій з ідеологічною одноманітністю своїх програм повинні сьогодні визнати свою помилку. Ще не пізно. Вони повинні сказати самі собі: «Так, то був хибний крок. То була помилка. Давайте сьогодні, коли Рух відзначив своє десятилітнє існування, коли ще Україна є незалежною (я підкреслюю це, вона ще є незалежною, бо є велика загроза найближчим часом втратити незалежність, є вже певні ознаки цього), коли ще не пізно — знайдемо можливість об'єднатися в нове масове об'єднання національно-демократичних сил.

— Які є ознаки загрози втрати незалежності?

— Ще не проявився весь комплекс об'єктивних показників, за якими можна буде сказати — це вже кінець. Але є певні ознаки. Перше, що мене найбільше хвилює, це те, що відбувається в Росії, — проблема влади, передача влади, яку не вирішено сьогодні. Ви знаєте, що жодна модель ще не затверджена, але є хвиля терору з невідомим автором (хоча і є офіційна версія, але вона, на мій погляд, маловірогідна) і є фон, тобто так звана відповідь — нова війна. Це все є надзвичайно загрозливим для України в майбутньому — особливо за наслідками президентських виборів в Україні. Додамо «наркотичну голку», на якій сидить Україна в енергозабезпеченні, і постійні погрози Кучми запровадити двопалатний парламент. (Модель російську, білоруську, казахстанську. Те що робить Лучинський в Молдові і те, що хоче Кучма. А всі його опоненти цього не хочуть.) Це є вже певні ознаки наближення України до найстрашнішого, тому що Кучма не має конституційного шляху для запровадження двопалатного парламенту. Якщо він це буде робити, він має вдатися до неконституційного способу. Щоб це зробити, він мусить позбутися конституційних органів влади, передусім конституційно сформованого парламенту. Але слід мати на увазі: позбувшись цього парламенту, звичайно, що він піде й далі.

Проблема Єльцина та сім'ї, проблема їхньої майбутньої безпеки, про які ведуться переговори, відлунює до Кучми та його сім'ї. (Я не маю на увазі сім'ї (дружини й доньки), я маю на увазі «сім'ю» в широкому розумінні). І тому, мабуть, проблема — чи буде Кучма при владі, чи ні, — це проблема набагато глибша, ніж розуміють її так звані деякі міфічні «праві» лідери, воюючи із міфічними «лівими», або з міфічною загрозою «червоного реваншу». Поки що я скажу одним словом так: залишення Кучми при владі — це неодмінна втрата Україною своєї незалежності. За його діяннями стоїть те, чим його дуже легко примусити «здати» Україну. Маріонетковий Президент лишиться на місці, лишиться прапор... кордонів східних у нас не було й немає... Атрибутика лишиться, але незалежною європейською державою за повторного президентства Кучми Україна не буде.

— Наскільки ми пам'ятаємо, саме «атрибутика», а не зміст держави довгий час хвилювала рухівців...

— На превеликий жаль, атрибутика є головним для певного регіону України. Прапор, герб... На цьому Кучма робить свою передвиборну кампанію в Західній Україні, будучи «почесним гуцулом». І, можливо, вісім років справді замало для самоусвідомлення інших об'єктивних чинників державності й чинників незворотності незалежності. Не лише прапор, не лише герб нам дають незалежність. Не лише... Це дійсно зовнішня атрибутика, яку, до речі, Кучма, на жаль, ніколи не шанував. Бо якби шанував, то Україна не була б державою, де офіційно не співається державний гімн. І за це галичани вдячні Кучмі?

— Але він дуже добре використав цю хворобу «правих» і затятість, за якою дехто з них нині не бачить реальних загроз і втягується в передвиборну кампанію, відколюючи голоси опонентів Кучми. Виникає велике запитання — це в них такі помилки? Чи вони все-таки примітивно заангажовані?

— Є і те, й інше. До того ж — це брак європейської освіти, знань розвитку суспільства європейським шляхом. Це, великою мірою, і негатив національного самоприниження. Вже набило оскому оте: «де двоє українців — там три гетьмани». Називають це ж елементом національної психіки.

— Вам не здається, що після «канівського прецеденту» експлуатувати цю тему незручно?

— Власне, тому даремно самому на себе й на націю лити бруд, доводити, що вона не здатна на єдність. Це неправда. Мабуть, усе-таки це є вада тих «вождиків», які наробили купку партій під себе і дурять людей, продаючись комусь, маючи сьогоденні особисті фінансові, матеріальні, політичні вигоди. У певні періоди то та партія продалась Кучмі, то інша, ту зареєстрували, тій дали офіси, тій допомогли з папером чи з фінансуванням газети, а там дали пару портфельчиків у Кабміні чи регіональних адміністраціях. І вони вже, як кролики, влазять у пащу удава. Це є все-таки рудименти «совкізму» — радянської ментальності, радянського способу існування, радянського типу освіти, типу і психології радянської людини. Всі (і старші лідери, і молодші) ті, що «кандидують» сьогодні в президенти, все одно демонструють ортодоксальну здатність по- більшовицьки бачити світ чорно-білим. Вони й досі кажуть: я не піду разом із тим, хто проти Кучми, тому що він сьогодні проти приватної власності на землю. А, подумаймо, чи це є головним злом для України сьогодні — відсутність торгівлі землею? Чи введення вже завтра торгівлі землею врятує Україну? Є більш глобальне явище, яке є злом, — це президентство Кучми особисто, його режим. Кучма не здатний керувати і подекуди навіть свідомо робить так, щоб «здати» Україну. Це ж видно. Всі його кроки ведуть до нерозбудови, незміцнення держави і суспільства; навпаки, він привів до того стану, до того, щоб не дати людям самим працювати на самих себе. Таким чином, влада Кучми — це зло глобальне. І після цього говорити про поділ на «лівих» і «правих»?.. Чи «хай Кучма, аніж якийсь «червоний реванш» (знаючи, що в Україні неможлива перемога комуністів). Петро Симоненко ніколи не переможе Кучму. Тому що навіть ті приблизно 25%, які партія взяла на парламентських виборах, — це партія взяла, а не Петро Симоненко. Компартія і Симоненко — це різні явища. Частина Компартії і частина комуністів не буде голосувати за Петра Симоненка... Отже, на жаль, деякі «патріоти» таким чином і далі грають проти комуністів на рухівських стереотипах десятилітньої давності. Хіба нині можна в такий спосіб врятувати Україну?.. І власне, хто її врятувати зможе?.. Коли Кучма Україну знищить, доб'є до кінця, тоді хто її врятує? Рух Удовенка? А є в нього шанси перемогти? Немає. Рух Костенка? Також не має шансів. Василь Онопенко! Не має. Євген Марчук сам! Не має. Олександр Мороз сам? Не має. Вітренко сама? Не має. Жоден сам не має. На сьогоднішній день практично жодна партія самостійно не має шансу виграти ні президентські, ні парламентські вибори.

— Чому склалися такі умови для «феодального» ведення передвиборної кампанії-99? Вона дико відрізняється навіть від неідеальної кампанії-94?

— Так. Це все — політика Кучми останні два-три роки після прийняття Конституції. Влітку 96-го він програв, тому що він зовсім не хотів такої Конституції... І саме відтоді він перейшов у активний контрнаступ. До 1995-1996-го року ще було балансування: хто кого? Але коли Кучма побачив, що він не зміг нав'язати Україні азіатську модель, яка об'єктивно знищить незалежність і демократію, він вирішив піти іншим шляхом. Кучма відвертіше й зухваліше став запроваджувати і застосовувати в суспільному житті деспотичні методи поліцейської держави та авторитаризму. У цій ситуації він робив усе можливе, щоб не розвивалося громадянське суспільство (підприємець, асоціація підприємців, журналісти, асоціація журналістів, свобода слова, свобода асоціацій, зборів, політичних і т. ін.). Усе йшло на знищення цього. Тобто йшло у зворотний бік, ніж запрограмовано Конституцією. Конституція відкрила шлях до демократії і громадянського суспільства, до свободи. А Кучма пішов назад — до одержавлення, до контролю над всім і вся; до контролю над кожною людиною (як було в радянські часи, коли над кожною людиною стояв контроль КПРС-КДБ)... Кучма каже: «А на чому ж об'єдналася «четвірка»? Вони ж різні за ідеологіями? Вони об'єдналися проти мене, вони дружать проти мене... Чому ті, хто усвідомлює, що влада Кучми — це зло (а залишення цього зла — це неодмінно буде і фізична, і політична смерть і України як явища, і демократії як стану її суспільства), не можуть збагнути, що час чорно-білої політики минув. 1989 рік — це був час поділу суспільства на комуністів і антикомуністів. Це закінчилося 1991-го. Уже вісім років формується нова якість України як держави, і українського суспільства, в якому вже утверджується політична багатоманітність.

Якщо взяти за головне майбутнє України з точки зору збереження її незалежності та відновлення тих паростків демократії, які були до Кучми, то слід виходити з того, що шлях еволюції європейських суспільств до нинішнього стану був тільки через пошук компромісу між лівоцентристами з правоцентристами. Усі європейські уряди на сьогоднішній день є коаліційні. Якщо нам загрожує сьогодні з «лівого» боку політика Петра Симоненка, яка проголошує — ми йдемо в Радянський Союз, і якщо з «правого» боку є зло олігархів, очолюваних Кучмою, то невже заради врятування України ми не здатні на цей час збудувати коаліцію без тих, хто не хоче незалежної і демократичної України?

— А потім усі розсядуться по своїх партійних гілках? До речі, аналітики прогнозують: канівський висуванець не лише стане президентом, а й започаткує нормальну двопартійну систему.

— Я дивуюся: чому до «канівської четвірки» і досі не приєдналися інші кандидати на посаду президента з так званих «правих» сил? Здається, ніхто з них поки що не зрозумів, що вони здобудуть нуль у політиці, якщо й надалі йтимуть чорно- білим більшовицьким шляхом, а не шляхом європейським. Бо головне завдання лівого центру з правим — через коаліцію мати парламентську більшість (навіть у цьому парламенті). Ту більшість, про яку постійно так бідкається Кучма, але якої в нього не може бути. Тому що під таку людину, як Кучма, не може сформуватися більшість. І є єдиний (і не тільки на президентські вибори, а й на майбутні парламентські 2002 року) правильний шлях — це творення коаліційної більшості в парламенті. Тієї більшості, під яку має бути створений коаліційний уряд, щоб вести від імені парламенту й уряду єдину державну політику. Бо сьогодні жодна українська партія не здатна мати більшість у парламенті. Я постійно кажу: нам всім є що робити; навіть комуністам, якщо вони патріоти України. Але для цього комуністи повинні сказати: так, ми сповідуємо марксизм-ленінізм, але ми за незалежну Україну й демократію в ній. Так, ми сьогодні проти приватної власності на землю, ми проти того й того, але ми за державу і за демократію. Тоді і їм буде місце в коаліційному уряді. Вони відповідають, борються за соціальну справедливість? Будь ласка — Міністерство праці. Міністерство соціального забезпечення... Рух воліє відродження національного духу, духовності, мови, культури? Чому не мати Міністерство культури? Чому не мати Міністерство освіти? «Зелені», вас хвилює (не цих «зелених», а класичних «зелених») екологія? Чому не мати Міністерство з екології? Соціалісти — аграрні питання. Соціал-демократи — інші міністерства... Тим, хто хоче врятувати ситуацію, всім є нині робота. Але для цього треба дійти згоди — зробити спільну програму відродження, врятування України й на коаліційних засадах для цього діяти.

Мені здається, за ці десять років розвитку Руху і за вісім років незалежності держави вони вже досить багато зробили помилок, на яких можна було б навчитися. І, звичайно, вони можуть казати про кандидата Кучму як «менше зло». Я знаю Кучму за особистими, діловими якостями, рівнем його інтелектуального розвитку, психоемоційним його станом, знаю інші речі про нього як приватного, так і не приватного характеру. Для України сьогодні головне навіть не ідеологічне спрямування кандидата. Про яку можна говорити лібералізацію економіки чи реформи, якщо 95% населення доведені до зубожіння? Суспільство в такому стані, що глибшої і гострішої проблеми, ніж соціальна справедливість, немає. То хіба це «менше зло», яке використало ідею реформ для особистого збагачення, здатне повернутися обличчям до голодних і обкрадених людей?

«Канівська четвірка» — це тільки початок. Це дуже добре, що вперше за вісім років незалежності України наші провідні політики демонструють здатність до об'єднання, до компромісів. На відміну від політики Кучми на постійне загострення ситуації, на постійне озлоблення і протистояння, на систематичну війну з парламентом, а отже — із власним народом, лівоцентристи і правоцентристи демонструють можливість об'єднання зусиль заради досягнення стратегічної мети — незалежності України, демократії в ній, добробуту народу. Цим шляхом уже піде більшість партій на парламентських виборах. Я переконаний, що парламентські вибори 2002 року продемонструють ще більшу згуртованість правоцентристів із лівоцентристами заради створення парламентської більшості і проведення спільної політики задля продовження стратегічної мети — утвердження незалежності і демократії України.

— Чому основними ворогами проголошені Вітренко й Симоненко, а на ділі воюють проти Марчука, Мороза?..

— Це не дивно. Ніхто не становить такої серйозної загрози для Кучми, ніж об'єднання зусиль чотирьох політиків і тієї частини суспільства, яка підтримує цю четвірку. І я переконаний, що президентом України буде один із четвірки. Я в це глибоко вірю, тому що це є все-таки європейський шлях розвитку України. Об'єднання коаліції заради держави, заради власного народу — це є європейський шлях. Усі чотири відбивають більшість електорату суспільства, їхніх поглядів, їхніх побажань, їхніх прагнень і сподівань на майбутнє. Модель влади Кучми уособлює собою «азіатчину». Вона є носієм ще невпровадженої азіатської моделі для України, яка вже впроваджена в Казахстані, Росії та Білорусі. Отже, варто було б казахстансько-російсько-білоруську азіатчину Кучми відкинути шляхом сприйняття європейського шляху розвитку через єдність дій «канівської четвірки». Я підтримую такий шлях.

— Хто зі «старих» рухівців здатен тверезо оцінити ситуацію?

— Людей, які в душі вважають самі себе рухівцями, набагато більше в Україні, ніж тих, хто належить до двох уламків партії «Рух», — це і Степан Хмара, і Яворівський, і Драч, і Павличко, і Слава Стецько, і Брюховецький, і Мирослав Попович; багато й тих, хто сьогодні перебуває поза двома частинами партії. І тому сутність Руху як явища кінця 1989 року ще не впроваджена в життя.

— Чи ви можете сказати, що так само як багато рядових комуністів не будуть голосувати за Симоненка, то так само й багато рядових рухівців не підуть голосувати за Удовенка й Костенка?

— Абсолютно. Це безперспективний шлях. Тому що немає в жодного з них шансу перемогти. Якби сьогодні було очевидним, що Рух — це вдвічі більший електорат, ніж електорат комуністів... Але коли це неможливо, то об'єктивно слід голосувати за того єдиного представника коаліції, якого з-посеред себе визначить «канівська четвірка» кандидатів на посаду президента. Саме така коаліція неодмінно приведе до коаліції в парламенті, яка обов'язково створить коаліційний уряд. Без єднання зусиль усіх, хто вболіває за Україну шляхом формування коаліції, неможливо витягти Україну з безодні. І то все є або романтизм, або навпаки — хуторянське виконання функцій, навіть їх несвідоме виконання, але виконання на користь того, хто є замовником.

— Вбивство України на замовлення?

— Так.