Велика прогулянка

Майже в кожного автора настає момент, коли він прагне щось радикально змінити у своєму письмі. У белетристів це вирішується досить просто: якщо набридло писати про людей, можна почати писати про тварин, історичні сюжети замінити фантастичними, зрештою, замість романної форми імітувати спогади чи листи. Водночас науковці, які все своє життя обробляють одну й ту саму ниву і, аби на ній виросло щось путнє, відшуковують нові факти й докази, не в змозі дозволити собі такої розкоші, як кардинальна зміна сфери знань — із фізики в лірику чи навпаки.

Пишучи протягом майже всього життя про оперне мистецтво і будучи автором кількох вагомих монографій, присвячених музичному театру, відомий мистецтвознавець Марина Романівна Черкашина-Губаренко також, напевно, випробувала всі можливі підходи до цього матеріалу: через мистецькі епохи, жанри, постаті окремих композиторів. Водночас її нова книжка «Оперный театр в пространстве меняющегося мира: страницы оперной истории в картинках и лицах» виразно показала, що, володіючи неабиякою творчою фантазією, серйозний науковець здатен зробити відкриття там, де все видається вже добре відомим і дослідженим.

Свою нову книжку Марина Черкашина-Губаренко придумала й організувала як своєрідну прогулянку найвизначнішими оперними фестивалями світу — Байройт та Пезаро, гостювання у знаних музичних столицях — Мюнхені, Зальцбургу, Москві, відвідування прем’єрних показів у Києві, Будапешті, Дрездені, Мінську, інших культурних столицях. Вона дійсно подорожувала багатьма містами й містечками, передивилася величезну кількість оперних спектаклів, була свідком визначних і не дуже музично-театральних подій. І за великим рахунком, усі її подорожі закономірно мали б скластися в одну велику мета-мандрівку мистецьким світом. А ці реальні подорожі сучасною музично-театральною культурою об’єднав не хто інший, як книжкова палітурка, і зібрані в ній одноденні враження утворили вагомий культурологічний інтелектуальний продукт.

Відтак книжка М. Черкашиної-Губренко — це серйозна оповідь про мистецтво сучасного світу, передана мовою класичного мистецтва, бо, рефлексуючи побачене й почуте, авторка діяла не як пересічний журналіст чи глядач, послуговуючись емоціями та смаковими уподобаннями, а насичувала «прогулянку» паралельними мистецтвознавчими сюжетами, алюзіями, історичними відступами. Зрештою, інтелектуальні та джерелознавчі перипетії — це і є головні тропи мистецтвознавчого письма, якими Марина Черкашина-Губаренко володіє елегантно й на дійсно мистецькому рівні.

Отримавши нове сценічне життя в сьогоденні, класична й новітня, почасти незвична для нинішнього динамічного глядача і слухача опера стає реальним фактом сучасного художнього буття, і саме про це, головним чином, розмірковує М. Черкашина-Губаренко. Пишучи про оперний Мюнхен, докладно аналізуючи його прем’єри й вистави, представлені на оперному фестивалі столиці Баварії протягом останнього десятиліття, авторка не оминає увагою сам спосіб організації театрально-музичного життя сучасної Німеччини. Крім фахового мистецтвознавчого аналізу, на сторінках книжки йдеться про діяльність кураторів оперних фестів, інтендантів театру, їхніх музичних керівників, які виробляють художню політику, формують у глядача смак, заохочують публіку любити театр, а театр — поважати публіку. Отож, через постійну аргументовану зміну вартових біля театрально-музичного вогнища в Мюнхені, так чи інакше підтримується спадкоємність музичних традицій, а оперне дійство обов’язково належить до «культурного меню» більшості німців середнього класу, а тим паче політичної та бізнес-еліти.

Як показує театрально-музичний досвід Мюнхена, вагнерівського осередку в Байройті, россінієвської батьківщини — Пезаро, фестивалю в Екс-ан Провансі, сценічне втілення опер у західноєвропейському театрі стає приводом для осмислення процесів сучасного буття, для збагачення художніх ландшафтів сьогодення. І зовсім іншу функцію — радше меморіальну, бере на себе оперна вистава в Україні, де постановники не стільки переймаються новими художніми ідеями, як прагнуть створити презентаційний мистецький продукт.

Показовою в цьому сенсі є практично повна відсутність у репертуарі українських театрів оперних творів вітчизняних композиторів ХХ століття, про що стурбовано пише Марина Черкашина-Губаренко. Не виявляючи інтересу до втілення українських творів високого мистецького рівня Юлія Мейтуса, Георгія Майбороди, Віталія Губаренка, Германа Жуковського, а налаштовуючись лише на так званий шлягерний оперний репертуар, театри країни, таким чином, загалом працюють на холостому ходу, не рахуючи значних матеріальних постановочних витрат, розраховуючи на випадкового, а не на постійного глядача, який зайшов екскурсійним поглядом окинути архітектурні принади будівлі.

Таку суперечливо-протилежну ситуацію з функціонування оперного мистецтва в Західній Європі та Україні фаховий оперний критик і авторитетний науковець М. Черкашина-Губаренко намагається не лише відстежити, а й діагностувати, пояснити. І напевно, тому книжка відкривається розлогою й дуже цікавою передмовою, що деякою мірою нагадує знамениті вагнерівські увертюри, в яких попередньо звучать основні лейтмотиви оперного твору. Саме в передмові, написаній жваво і залюблено в предмет, якому авторка присвятила життя, з’ясовується природа театрально-оперного мистецтва як такого, особливості його сприйняття, естетика сучасних оперних постановок, специфіка музичної режисури. А прочитавши авторську передмову, читач мимоволі почне далі гортати сторінки цієї цікавої не лише музикантові й театралові книжки. А відтак здійсниться і його власна велика прогулянка оперними сценами Європи.