Венеція-63. За екватором
Фестиваль на берегах Лагуни наближається до завершення. Після тижня марафону вже визначилися лідери в змаганні за «Золотих левів». Що ж до позаконкурсних прем’єр, то й тут, звісно, головною подією перших днів став перший показ «Всесвітнього торговельного центру» Олівера Стоуна. Наскільки вже я прохолодно ставлюся до його творчості, змушений визнати: перші півгодини в нього майже вийшли. Звичайний нью-йоркський ранок, вулиці й автомобілі, вихід героїв-поліцейських на патрулювання… І потім — зловісна тінь, що проноситься над Манхеттеном, громові удари, ефектно палаюча вежа, злива паперів з небес, інтер’єри хмарочоса, що гуде від пожежі, і, нарешті, приголомшливий момент падіння просто на голови героїв, з різким засвіченням, що обриває епізод, — це все вражає. Ну, а потім починається те, чого й слід було чекати. Гарно забруднений Ніколас Кейдж лежить під уламком бетону, що художньо придавив його. Вродливі кінодиви, що прикидаються дружинами звичайних поліцейських, страшенно переживають. Скрипково-клавішний оркестр (цікаво, на даху якого хмарочоса він сидить) грає сумну музику. І, звісно, героїчні рятувальники відважно витягують головних героїв з-під задимлених комп’ютерних руїн. Фабрика мрій, одним словом.
Коли наприкінці фільму з’явилися титри про кількість жертв 11 вересня, дехто з глядачів засвистів і заулюлюкав: серед венеціанської публіки вистачає радикалів, які поводяться обурливо. Цікаво, у нас свистітимуть?
Конкурсний «Голівудленд» Алана Коултера явно відповідав програмному акценту, зробленому організаторами: це була вже третя робота, в сюжеті якої жорстко пов’язуються вищий американський артистичний світ і вбивство. Але «Голівудленд», схоже, найбільш вдався. Ерік Броуді тут грає детектива, який розслідує смерть Джорджа Рівза /Бен Аффлек/ — кінозірки 1950-х років, красунчика, який всенародно прославився виконанням ролі Супермена. Коултеру вдається підтримувати напруження, принаймні в першій половині фільму: всюди проблеми, самогубство Харріса не таке вже й однозначне, в сім’ї самого детектива цілковитий розлад, а в сім’ї його наймача — повна катастрофа з фатальним результатом, виворіт Голівуда виявляється надто непривабливим… Броуді, незважаючи на свою субтильність, більш- менш переконливо несе на собі тягар загального драматизму. Смерть Харріса з предмета розслідування починає перетворюватися на екзистенційну загадку, фільм уже за півкроку до дійсно високої драми… Але ця, остання дистанція виявляється непереборною. Коултер недотягує, збивається на вичавлювання сліз, на звичний мейнстримний надрив, приправлений прописними істинами про щастя в особистому житті. У результаті залишається відчуття, що все це затівалося лише заради того, щоб герой Броуді помирився з дружиною й сином — якось замало для сюжету з такими претензіями.
Абсолютно інший американський фільм показали в паралельній номінації «Горизонти». «Коли опадає листя. Реквієм у 4 частинах» — документальний фільм незалежного режисера-афроамериканця Лі Спайка завдовжки 255 (!) хвилин. Тих, хто висидів до кінця, зустрічали на виході оплесками. «Реквієм» — про повінь у Новому Орлеані. Про долі людей, які вижили після «Катріни». Інтерв’ю з очевидцями. Хронікальні зйомки руїн, мертвих тіл — від деяких моментів стає по-справжньому ніяково. Фільм зроблений просто, без найменших витребеньок, за напрацьованим стандартом кінопубліцистики: дуже багатослівно, з сумною музикою в потрібних місцях. Нічого видатного — але матеріал просто обпалює. Хоча, як завжди в таких випадках, більш доречною ця стрічка була б на телебаченні.
Фільм основного конкурсу «Сезон засухи» Махамата Салеха Харуна (Франція—Бельгія— Австрія) — можна охарактеризувати коротко: присвячений заповіді «не вбий». Харун — вихідець з Чаду і, незважаючи на європейську освіту та благополучне життя у Франції, не забув про свою нещасну батьківщину. Історія, судячи з усього, типова для тих місць. Молодий парубок на ім’я Атім — що означає «сирота» — має намір помститися вбивці свого батька, адже всіх військових злочинців після довгої кривавої громадянської війни амністували. Ось, власне, весь фільм Атім і мучиться — тиснути на курок чи ні? Причому попутно стає для вбивці найближчою людиною. Харун у скупій, неореалістичній манері показав убозтво й красу центральноафриканського «сухого сезону», знайшов точних виконавців на головні ролі. Кіно не велике, але — чесне.
Одне з найгучніших імен у конкурсі — Пол Верхувен. Після довгої заокеанської відсутності, після робокопів і зоряних десантів його потягло на батьківщину. Зняв фільм «Чорна книга» голландською, з голландськими акторами, про одну заплутану історію, що сталася в Нідерландах незадовго до й після визволення країни від фашистів. Американський досвід не пропав даром: справа зроблена за абсолютно голівудськими лекалами. Тобто багатотрубний оркестр на звуковій доріжці, незліченна костюмована масовка, шістнадцять тонн пафосу. Прямо так, як колись знімали пропагандистське кіно про ідіотів-німців і суперменів-партизанів. Фронтовий гламур, так би мовити. Жодного живого образу, суцільні картонні герої. Тобто ну дуже для масового глядача. Навіть у принципі непоганий фінал нічого не спокутує.
Ще один досить ажіотажний сеанс — «Найспекотніший штат» Етана Хоука (конкурс «Горизонти»). Виконавця ролей героїв-коханців давно й нестримно тягне в режисуру, цього разу тема також дуже любовна, дуже молодіжна — про бурхливі стосунки 21-річного хлопчиська зі співачкою- початківицею. Загалом, звісно, фільм середненький, як і буває завжди, коли хочуть зняти щось таке дуже молодіжне й пристрасне.
Одним з найцікавіших конкурсних фільмів стали «Приватні страхи в публічних місцях» Алена Рене. 84-річний патріарх французької кінематографії екранізував п’єсу Алана Ейкбурна «Серця». Як звичайно, знімав у павільйоні, підкреслено естетизуючи кожний кадр, з вічними Сабін Азема і П’єром Ардітті в головних ролях...
«Приватні страхи» — про те, наскільки по-різному нещасні всі нещасні сім’ї цього світу й наскільки химерно приватні страхи й комплекси проявляють себе на людях. Хтось довічно (бармен Ліонель, герой Ардітті) тягне на собі навіженого батька-тирана, хтось безуспішно шукає собі пару через інтернет, хтось п’є, хтось розлучається... Серед усього цього Азема виконує найцікавішу роль такого собі центру рівноваги, такої самодостатньої, таємничої персони. Глибоко віруюча — і при цьому досконало виконує стриптиз. Мучить колегу по роботі касетами, на яких після благочестивої телепрограми записані чиїсь дуже розпусні вправи в тому ж стриптизі, але чи вона це — незрозуміло. Мудра порадниця і в той же час персона із залізним характером. Її роль важлива ще й тому, що ніхто в цьому фільмі, дуже смішному й сумному одночасно, не може знайти себе в інших, усі приречені на самотність. І відбувається все це в декораціях унікального «кінотеатру» Рене, де рівною мірою досконалі й урівноважені всі компоненти — звукова атмосфера, робота з локальним кольором (Рене неперевершений саме в цьому), підбір акторів. Це — без усіляких еківоків красиве кіно, й для самого автора «Хіросіми, любові моєї» воно аж ніяк не виглядає самоповтором.
Багато шуму було навколо прем’єри «Королеви» відомого британського режисера Стівена Фрірза. Фільм про найбільш, мабуть, важкі дні дому Віндзорів — тиждень з моменту загибелі принцеси Діани й до її похорону. Фрірз, як бачиться, не найбільш великий режисер, зірок з неба не знімає, але для цієї стрічки він зробив найкраще, що міг: підібрав чудових акторів. І насамперед це стосується виконавиці головної ролі — Хелен Міррен. Вона, дійсно, справжня королева цього фільму. Такої тонкої роботи, таких нюансів міміки, жесту, мови, такої, загалом, культури гри не доводилося бачити давно. Їй вдалося зіграти й сповнену гідності царюючу персону, й просто жінку в колі сім’ї — матір, бабусю, дочку /тоді ще була жива королева-мати/. Чесно кажучи, я навіть не знаю, чи зможу сприймати всерйоз справжню королеву — настільки яскраво й переконливо все це було.
Що ж до інших компонентів, то, крім чудового акторського ансамблю, — це типове англійське кіно. Неквапливе, розмовне /діалоги легкі й дотепні/, без емоційних надривів, з помірним домішком мелодраматизму. Є й неабияка частка сарказму — по відношенню до Блера й особливо до його дружини. Фрірз просто виставляє їх парою плебеїв, незграбних вискочок, що волею долі й виборців піднеслися на недосяжну раніше вершину. Але, якщо все ж дивитися цей фільм, то не заради цих вправ у політичній сатирі — а заради Королеви...
Так вийшло, що впритул наступним виявився фільм, дія якого також розгортається в Лондоні, в Англії. Є навіть частковий збіг у датах — історія «Королеви» датується 1997-м, а «Діти людей» Альфонсо Куарона — 2027-м роком. І погляд у режисера «Гаррі Поттера і в’язня Азкабана» на майбутнє Королівства зовсім, зовсім не радісний. Проте щодо грядущих бід Куарон у своїй антиутопії невинахідливий: тероризм, нелегальна іміграція, екологія. Світ у руїнах, одна лише Британія тримається з усім можливим снобізмом. Весь фільм головний герой рятує від куль і злих людей вагітну африканку Бої, перестрілки, вибухи, масовка — все як належить. Сам режисер на прес-конференції декілька разів повторив, що фільм дуже, дуже дорогий; очевидно, був вражений не стільки роботою, скільки бюджетом. Звісно, кошти освоєні: Королівство майбутнього зображене досить чітко. Але загалом враження, що все це вже було, було... І такі руїни, і такі типажі, і такі от фільми. Вторинне, на жаль.
А сенсу всьому конкурсу додав «Я не хочу спати сам» тайванця Цай Мінь-Ляна. Мін-Лян тут пізнаваний — до певної міри, звісно. Знову дует його приголомшливих акторів — Лi Кан-Шенга і Чен Шіан-Чі, що незабутньо зіграли в попередній «Капризній хмарі» /український глядач міг його бачити в прокаті минулого року/. Знову — герої з низів, маргінали, бездомні, імігранти, бідняки. Знову — безмовність, фактична відсутність діалогів; протягом фільму сказано десятки два фраз, і ті — переважно другорядними персонажами. Як і «Капризна хмара», сюжетно цей фільм — історія кохання. Бездомного, якого грає Кан, побитого майже до смерті вуличними бандитами, підбирає трохи менш бідолашний вихідець з Бангладеш, доглядає й дає йому дах. Паралельно розвивається лінія офіціантки /Шіан-Чі/ із сусіднього кафе, господиня якого має вічні проблеми з паралізованим сином, якого грає той же Кан. Ось в цьому хитромудрому квадраті — або, точніше, трикутнику із зайвим кутом — і розпалюються пристрасті.
Проте по відношенню до Цай Мінь-Ляна зі словом «сюжет» слід бути максимально обережним. Тут важливі не драматургічні схеми, а Анпример, те, в якому місті знімався фільм. Мінь-Лян геніально вміє використати простір свого рідного Тайбею. «Я не хочу спати сам» знятий у малайзійському Куала-Лумпурі, й уже тому кардинально відрізняється від «Хмари» — нетрища, злами вузьких сходів, комірки квартир, безсонні проспекти, загадкові новобудови — це абсолютно інша територія, дія в якій розгортається також за іншими законами. Важливі не драматургічні схеми, а певні мотиви, жести, взаємозалежні образи. Цай Мінь-Лян володіє цією візуальною мовою настільки, що може зробити цікавою будь-яку сцену. Саме тому довгі, безсловесні епізоди, в яких подовгу займаються одноманітною, рутинною справою — доглядають хворих, їдять, перуть, тягнуть величезний матрац — дивишся на одному диханні. Немає жодного зайвого або надмірного моменту. Майстерна робота з предметами й стихіями /вода й дим/ у кадрі... Ні, звісно, цей фільм вимагає окремої розмови, що виходить за рамки репортажних звітів. І така, запевняю своїх читачів, матиме місце. Не втримаюся лише від однієї деталі: фінал, коли трійця, що химерно возз’єдналася під музику Чапліна з «Вогнів великого міста», пливе на тому самому матраці по первозданних водах, що залили Куала-Лумпур, просто підірвав зал.
Особисто автору цих рядків, як і багатьом його колегам, хотілося б, аби Мінь-Лян отримав головного «Лева». Але журі — товариство непередбачуване. Що ж до прогнозів і рейтингів, то поки що в опитуванні, що проводиться фестивальною газетою «CIAK» серед італійської преси та пересічних глядачів, і для перших, і для других найкращим фільмом є «Королева».
